Павло Загребельний. "ЄвпраксIя"




Так зветься четвертий роман з моєї серiї книжок про Київську Русь. Тепер, коли вже написано чотири романи, можна б, нe лякаючись звинувачень у претензiйностi, сказати, що авторовi хотiлося, виходячи, ясна рiч, з його скромних сил, здiйснити своєрiднi художнi дослiдження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогоднi. Отож "Диво" - це доля таланту, "Смерть у Києвi" - доля державної iдеї, "Первомiст" - доля народної споруди. "Євпраксiя" - роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагiчних її вимiрах, найвиразнiше простежується на прикладi жiнки, то й написано цей роман про жiнку, про трагедiю розлуки з рiдною землею, про трагедiю втрати любовi.
П.ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ



Поруганiє же є слово лицемiрно, от супротивного супротивное явлопiє являє; поруганiє же образi д: поруганiє, похухнанiв, поiгранiє, посмiянiє;i поруганiє єсть слово с укором глаголемо.
_"Iзборник" 1073_
Тiльки й єсть у нас ворог - наше серце.
Благословiть, мамо,
шукати зiлля. Шукати зiлля на
людське божевiлля.
П. Тичина


БЕЗ НАДIЇ ПОВЕРНУТИСЯ

Несподiвано вiдкрився їй жах колiс. Невпинне, безжальне, вперте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. Їхала, їхала, їхала... Куди, навiщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторi, приречений блукати, тулятися, поневiрятися, неспроможний зупинитись, пустити корiння. Людина створена сидiти на землi чи отак їхати безвiсти? Досi здавалося Євпраксiї, що все її дотеперiшнє дванадцятилiтнє життя - то добрi колеса, переїзди з Чернiгова до Переяслава та до Києва, а там з одного князiвського двору до другого, але то була їзда з надiєю, з поверненнями, там колеса крутилися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок до злетiв, там завжди над нею було лагiдне небо її дитинства, були земля i зело, були мамка Журина й ласкавi чеберяйчики, непомiтнi, але всюдисущi,- тепер усе лишалося безнадiйно й безповоротно позаду, а жорстокi колеса безжально, в тупiй упертостi вiдвозили її далi й далi вiд Києва, вiд усього рiдного, вiд землi й неба, i дороги стелилися ворожi й нiмi, земля не належала їй, дiвчина не належала землi, лишала назавжди свiт свого дитинства, а може, то дитинство полишало її, вiдрiкалося вiд неї. На Євпраксiю нападав темний шал, вона билася в княжому повозi, шматувала на собi коштовний одяг, кричала на Журину, замiрялася на неї маленькими кулачками, тодi заходилася в безсилих риданнях. Куди везуть її, навiщо й чому? Як хотiла вона зостатися, вiдчути таємницi тої сили, яка скеровує життя, i яким вiдчаєм повнилася вiд думки про неможливiсть повернутися. Поїдеш - не вернешся. Нiколи, нiколи, нiколи!
Заливалися в небi радiснi жайворонки, кричали у вечiрнiх травах деркачi, кумкали в теплiй водi жаби, рипiли колеса, тривожно iржали конi, верблюди одчайно ревли, вiддаляючись вiд звичних сухих степiв. Роздратовано кричали погоничi. Дзвенiла зброєю київська дружина, яку великий князь видiлив для супроводу княжни Євпраксiї. Перегукувалися мiж собою саксонськi рицарi, посланi маркграфом Генрiхом Штаденським для охорони його невiсти, яку звано тепер уже й не Євпраксiєю, а Пракседою, як то водиться в латинян. А вона не чула нiчого. Дорога пролягла для неї, мов жах колiс, безнадiйна, безкiнечна й нiма. Всi дороги будуть нiмими, коли покинеш рiдну землю.
Княжну везли на волах повiльно й обережно, як пиво, щоб не бовтати. Повiз, запряжений шiстьма бiлими волами, висококолiсний, з колясою, кованою зовнi срiблом, усерединi встеленою схiдними килимами (на бiлому тлi - зелена плутанина трав, гiлля i пурпуровi квiти), пiдвiшеною на пасах з волової шкури, в кiлькоро складених. Обозовi не було нi кiнця, нi краю. Дружина кiнна й пiша, саксонськi рицарi, священики - київський i саксонський, княжi коморники, гриднi, служебки, повози кiннi, воловi, двоколiснi вози, запряженi небаченими в цих землях страхiтливо смердючими верблюдами, конi, вiслюки, верблюди пiд тороками - сила, багатство, розкiш, пишнота.
Коморники скакали поперед безкiнечної валки, щоб на княжих осадах зготувати належний нiчлiг для княжни Євпраксiї. Там розпалювали довкола вогнища, свiтили в осадi скiпки й свiчi, а дорога однаково була для неї темною. Рвало за серце вiд дикостi й сваволi, яких зустрiчала щодалi бiльше. Мокрi лiси глузували з неї, перебiгаючи поперед валки з мiсця на мiсце, вони затiвали якусь шалену крутняву, нiби велетенськi зеленi колеса безнадiї, i тодi Євпраксiя не витримувала, велiла зупиняти повiз, стрибала на землю, ставала звичайною дванадцятилiтньою дiвчинкою, хотiла кудись бiгти сама, йти без нiкого, лишитися наодинцi зi свiтом, з вiтрами й небесами. Та небавом з гiркотою пересвiдчувалася, що тiльки й є в неї - земля пiд ногами, i земля та була така слизька, аж здавалося: свiт розчахнеться на нiй. У розпачi Євпраксiя падала в багнюку, i тодi мамка Журина схилялася над нею, гладила її м'яке, мов дим, волосся i тихо казала:
- Дитино моя, жона єси...
Два сповiдники, обидва кiннi, обидва з мечами напоказ (а хрести десь захованi пiд чорними шатами): один з Києва, бородатий, увесь у пишному заростi, другий з Саксонiї - обстрижений i слизько-виголений, мов той утор, - виростали коло лежачої дитини, мали потiшати її, бо для одного була вона княжною, для другого жоною його володаря - маркграфа, обидва вiдчували безпораднiсть власну й свого бога, бурмотiли розгублено: "Все, що вiд природи, сумiсне з волею божою" (той, що з Києва), "Lamentes et flentes - стогнучи й плачучи" (той, що з Саксонiї).
А безкiнечний обоз тим часом уперто й невпинно просувався вперед i вперед по ледве означених дорогах; зоставалися позаду затаєнi в пущах чотирилицi давнi боги, вмирали чотирисонцевi розлогостеповi днi, малiли чотиривiтровi руськi небеса. Втомливо-ляклива просонь струшувала шептання з трав, свiт облягали тумани такi щiльнi, що в них не лiтали навiть янголи, а то зненацька роздиралося небо й падали на землю бурi i в несамовитих замахах розмiтали все навсiбiч, i тодi Євпраксiя молилася в душi якiйсь невiдомiй силi, щоб щезло все, нiчого не зосталося, а вона щоб опинилася вдома, у Києвi, на Красному дворi, щоб повернулася туди, куди вже нiколи не вернеться.
I тодi небеса зацвiтали слiзьми, i вiтри реготали й теле-сувалися, а над усiм напував безнадiйно-вбивчий_ _рух_ _колiс.
Що дитина, а вже мовби й жона. Що далi вiд Києва, то менше мало б зоставатися в нiй дитинного свiту, натомiсть нахабно вривався у душу свiт дорослий, породжений оцим невпинним просуванням уперед i вперед, оновленням i змiною простору, борсанням помiж днями й ночами безберегого моря часу.
Чи ж безберегого? Навiть не озираючись, бачила Євпраксiя київський берег своєї мандрiвки, золотi верхи великого города, чула дзвони й гук людський, колотило її в людськiй суєтi помiж тими, що чимдуж хотiли допхатися до учти й до дарiв, якими щедро сипав великий князь київський Всеволод на честь заручин своєї доньки Євпраксiї. Весiльний обоз до далекої Саксонiї починався коло Золотих ворiт. Передбачливо зiбраний i зготовлений, вiн ще десь ховався до часу на київських площах i в київських проїздах, а першою мала покинути Київ, пройти крiзь Золотi ворота вона, молода княжна, власне, дитя недоросле, а вже й жона якогось невiдомого маркграфа, багатства, могуття й зухвальства в якого стачило аж на те, щоб нахабно сягнути її руки.
Князь i княгиня, верховнi iєреї церкви, мужi київськi старшi й молодшi стали на заборолi перед падворiтною церквою, верещали роги, гучали котли, крик бив у небо, а небо вiдлунювало мiдним дзвоном, коли Євпраксiя проходила через Золотi ворота. Князiвська гiднiсть не дозволяла їй iти пiшо, їхати кiнно годилося мужам, воли заклечанi були для долання нудьги й тягаря довгої мандрiвки, тодi ж як мала покинути вельможна невiста головний город землi своєї? Винесено її у вiдкритiй золоченiй лектицi, що нагадувала штудерний кораблик з рiзьбленим носом i круто стесаною кормою; лектику несли вiсiм атлетiв-скороходiв, несли легко, вправно, без щонайменшого схитування, так що Євпраксiя й не сидiла, а стояла посеред нош, не торкаючись до стiнок i не тримаючись руками - стояла в розпачливо-урочистiй закам'янiлостi. З київського валу, iз заборола, мовби з самого неба, летiли на неї квiти й вiнки; квiти встеляли дорогу, вони росли позад неї, вiдгороджували Євпраксiю вiд Києва, може, й навiки. Нi озирнутися, нi заплакати, нi закричати тужно...
А позаду вже починав виходити з города обоз - одна половина з Золотих ворiт, друга з Жидiвських, обидвi незабаром сполучилися на Бiлгородськiй дорозi. Євпраксiя перебралася з лектики в кутий срiблом пишний свiй повiз, бiлi воли з заквiтчаними рогами, спокiйно ремигаючи, потягли коштовний тягар. Усе потонуло в хмарах куряви, свiт зник з-перед очей нещасної дiвчини, i тодi вперше згадала вона про свою вельможнiсть i в першому нападi шалу закричала:
- Наперед хочу!
До Бiлгорода пiд'їжджала попереду свого обозу, i мiст через Iрпiнь першими перейшли шiсть бiлих волiв, якi тягли срiблом кутий повiз, i далi обоз мав просуватися таким чином, хiба що випереджали його надвечiр комор-ники, щоб зготувати нiчлiг, та нишпорила обабiч шляху дружина, запобiгаючи несподiваним нападам. Завжди-бо знайдеться досить ласих до поживи, а про обоз княжни Євпраксiї вже розлiталися навсiбiч чутки, здивування й захоплення, так нiби ховалися там краса й багатства а усiєї землi Руської: хутра соболинi, бобрянi, горностаєвi, чорних кун, песцiв, бiлих вовкiв, стоси золотих штаб i пенезя, золотого й срiбного начиння, дорогої зброї, садженої самоцвiтами; золота було на возах i в тороках, як листя восени, а ще було без лiку всiлякого їстiвного припасу, славетного пива пшеничного, без якого слов'янськiй душi несила прожити бодай день, гнали цiлi табуни говяда на зарiз, отари овець, вели сотнi скакунiв, за кожного з яких можна б купити цiле село, везли корчаги меду, круги воску, шкiру, полотно, вовну, тут стачило б на безтурботно-розкiшне життя не однiй отакiй тоненькiй дiвчинцi, а тисячам людей.
Вгиналася пiд обозом земля, курява застеляла пiвсвiту, ночами сотнi вогнищ рвалися навстрiч зоряному небу; у болотах i багнах стелено нашвидкуруч мости, а коли вiд несподiваних злив зненацька творилося непрохiддя, тодi грузли воли й конi, тонули вози, мучилися без мiри люди, проклинаючи й далеку дорогу, i князiв, i самого господа бога, а бородатий сповiдник молодої княжни, не наважуючись картати змучених людей за богохульство, покiрливо пiдкидав їм до вжитку взятi зi священної книги слова, сутi яких не мiг дошукатися нiхто: "Проклинайте землю Мероз, проклинайте землю Мероз!"
Що то за земля, де вона й коли була така,- хто ж то вiдав? Євпраксiї уявлялася вона Саксонiєю, отою Нордмаркою, що нею володiв теперiшнiй її муж граф Генрiх Штаденський,- незнайомою i ворожою, чужою, як слово "Мероз". Проклинайте землю Мероз, проклянiть, проклянiть осадникiв її.
Хоч кутий срiблом повiз був тяжкий, шестеро бiлих волiв тягли його дружно й уперто, погоничiв добрано було вмiло й передбачливо, та все ж i вони неминуче мали стомитися вiд далекої дороги; одноманiтнiсть руху приспала пильнiсть, i якось на непробитих путiвцях посеред темних пущ княжий повiз потрапив у грузовисько. Попервах нiхто й не переймався занадто, воли собi брьохалися в трясовинi, погоничi дружно гейкали на них, сподiваючись вихопитися на тверде, та ось помiчено, що лискучо-бiла шерсть на волах густiше й густiше вкривається брудними бризками, високi колеса глибше й глибше врiзаються в пожадливу багнюку, а тим часом, не лякаючись болота, не вiдаючи остраху перед сутiнками, якi вже насувалися, не дбаючи про замучених, знесилених дощенту людей, дивилася на їхнє борюкання, мов на забавку, ляскала в долонi, щоразу зверталася до мамки Журини, щоб спитати те чи iнше, а тодi несподiвано напав на пої гнiв, зогидилися їй усi, звелiла забиратися всiм геть, випрягти волiв, залишити її саму з мамкою Журииою, бо вона хоче ночувати ось тут, посеред трясовиння, закинута в пущi, загублена серед непробитих дорiг, сама пiд небом, пiд мiсяцем, пiд зорями, як ночують i вiчно живуть чеберяйчики.
- Правда, що чеберяйчики живуть так? - спитала вона в мамки Журини.
- I так живуть, дитино,- зiтхнула Журина, вiдаючи гаразд, що примхам Євпраксiї немає меж i тому не слiд противитися її забаганкам.
Удвох зосталися вони в багатому повозi, свiтив з неба страхiтливо величезний мiсяць, вiд багон тягнуло пронизливим холодом, вiд якого не рятували нi товстi килими, нi м'якi хутра, бо мерзло посеред цiєї самотньої неприкаяностi вже й не тiло - мерзла сама душа.
ЛIТОПИС ДОПОВНЕННЯ
Ганьби в лiтописи не заносили. Коли й написано, що Святослав сплодив сина з рабинею Малушею, то не вбачалося в тiм нiчого образливого, бо ж вiдомо було всiм, кому треба: рабиня та - з князiвського роду, донька древлянського князя Мала, упокореного нещадпо-мстиво княгинею Ольгою, яка вiдторгнула Мала вiд його питомих Дерев i, полонивши, замкнула доживати вiк свiй у Любочi - мовби й князь i водночас раб, а донька, виходить, рабиня.
I коли написано, як Володимир, утiкаючи вiд печепiгiв, розгубивши в сутичцi всю свою дружину, сховався вiд смертi пiд мiстком у Василевi, то не вважалося те ганебним боягузтвом, а лиш винахiдливiстю й хитрощами великого князя, хитрощi ж у тi часи ставилися мало_ _не_ _вище за розум i вiдвагу.
I коли згадувано про кульгавiсть Ярославову, то не для приниження єства, а лиш для зайвого й недвозначного нагадування про те, що князь сей кульгавий був єством, але не духом.
Поштивiсть водила рукою лiтописця навiть тодi, коли розповiдав вiй про втечу з Києва сина Ярославового Iзяслава, вигнаного киянами в спосiб недвозначно-ганебний за те, що не дав людям зброї для оборони землi своєї вiд половцiв. Зате промовчав лiтописець, як Iзяслав, тиняючись i туляючись по Європi, виторговував цiною землi своєї й народу свого можливiсть повернення до Киева i дiйшов зi своїм торгом i до германського iмператора Генрiха, й до папи Григорiя.
Може, лiтописець плакав вiд ганьби, сорому й приниження, але нiхто не бачив тих слiз.
Тому й не дивуймося, що нiхто з лiтописцiв не наважився загострити перо, розвести чорне залiзо для незнищимого атраменту й записати на шкiрi телячiй, ягнячiй а чи й ослячiй про те, що лiта тисяча шiстдесят восьмого князь Всеволод, "п'ятимовне чудо", улюблений син Ярослава, внук Володимира, правнук Святослава, зять ромейського iмператора Костянтина Мономаха, отець двох дiтей вiд ромейської царiвни - сина Володимира, прозваного на честь вельможного дiда Мономахом, i доньки Анни, званої в народi просто Янкою, що цей, отже, вiдзначений високим походженням i не менш високими родинними зв'язками князь по смертi своєї першої дружини вiзьме собi в жони не принцесу, не сестру iмператорську, не доньку королiвську, князiвську чи бодай боярську, а просту переяславську дiвчину, доньку веселого чоловiка Ясеня, що сидiв собi вiддалiк вiд князiвського двору, гибiв у пiдчерев'ї Переяслава, у недостойнiм пониженнi, у невiдомостi й нiкчемностi, знаний людям лише з того, що стругав дитячi колиски.
Ясень був вельми веселий чоловiк, але в лiтописах годi шукати згадок про веселих людей, бо ж вiдомо, що тiльки рiвнi смiються мiж собою, а лiтописи складалися для послiдовно-впертого простеження й утвердження людської нерiвностi, що неминуче супроводжується урочистiстю й надмiрною поважнiстю.
Простий колискар був далекий вiд спроб з'ясувати свiй веселий норов, вiн просто успадкував вiд предкiв звичай веселих проводiв зими, старого року, смертi й нестаткiв, радiєвих зустрiчей весни, ситих днiв, коли колють свиней i рiжуть говяда або внольовують великого звiра. Не слiд вдаватися до припущень, нiби Ясень мав конче усвiдомлювати, що за смiхом нiколи не приховується насильство, що смiх не викликає кровi й полум'я, що лицемiрство й обман нiколи не смiються, а завжди надягають машкару поважностi, що смiх знаменує не страх, а ствердження тої сили, яка походить вiд плодючостi земної, народжень i вiчних оновлень, вiд їдва й питва досхочу, що, в свою чергу, спричиняється до безсмертного тривання поколiнь з дiда-прадiда.
Де там! Ясень був задалекий вiд таких глибокодумностей. Вiн собi наспiвував, посмiювався в свiтлу, мов ясенева стружка, бороду та стругав колиски. Вiн зпав, що колиску треба робити з дерева бiлого, легкого, як сон, i веселого, аби легко й щасливо вигойдувалися в таких колисках воїни, хлiбороби, люди тямущi, ловцi, простi люди й князi, дурнi й генiї, просторiки й недорiки. Щоправда, вiдомо було Ясеню й те, що з часом навiть щонайсвiтлiше дерево тьмянiє, бачив вiн колиски старi й темнi, як вiки, але з тим бiльшим запалом стругав новi, свiтлi й веселi, приказуючи щоразу: "Аби нам колиски, а дiтей наробимо!"
Про Ясеня можна б i не згадувати, бо роботi його судилася безiменнiсть, як i всьому, що йде людям у щоденний ужиток, а сам вiн, хоч i став (цiлком випадково, не забудьмо) сватом князевi Всеволоду (згодом i не просто князевi, а великому київському князевi), нiколи до княжого двору допущений не був, його рiдна донька вiдцуралася вiд батька i хтось вигадав згодом, нiби вона не з якогось там невiдомого переяславського, а з славного половецького колiна, вiд хана Осеня. Безжальний час зробив своє, i згодом нiхто вже не мiг розiбратися: Ясень чи Осень. Всеволодове ж iм'я, таким чином, збережено було вiд зганьблення перед нащадками за такий дивний шлюб.
Власне, нiчого дивного, коли згадати, що перша жона у Всеволода була ромейська царiвна Марiя Мономахiвна, отож од неї чи й просто завдяки своїй допитливостi природнiй князь вiдав, як влаштовувалися шлюби iмператорiв грецьких. Довiренi люди iмператоровi роз'їздилися по всiх усюдах, збирали з усiєї безмежної держави найвродливiших дiвчат, дбаючи, ясна рiч, щоб були вони знатного роду, але щоразу роблячи винятки для особливо вродливих, звозили тих дiвчат до Цареграда, ставили їх перед свiтлi очi всемогутнього василевса, i вже вiн обирав ту, голову якої мала прикрасити золота дiадема iмператрицi. Переяслiвська земля - то не iмперiя ромеїв, розсилати безлiч гiнцiв тут, власне, й не було куди: за день один вершник може проскакати по всiх селах i городках i визирить все, що треба. Тому Всеволод шукав собi жону в спосiб майже таємничий, без зайвого розголосу й без зайвих свiдкiв. Збирав дiвчат з усiєї переяславської землi перед яснi очi Всеволодовi княжий улюблений дружинник, вродливий чоловiк Жур. Вiн i знайшов Ясеневу доньку Ясю, якiй судилося стати княгинею Анною, собi ж запримiтив у далекiй лiсничiвцi коло Днiпра дiвчину ще вродливiшу за Ясеневу доньку, та до часу приховував її вiд князя, приберiгаючи для самого себе. Одружитися зразу пiсля князя не встиг, бо напали на Руську землю половцi, великий князь Iзяслав покликав своїх братiв Всеволода й Святослава йти проти степовикiв, на Альтi була битва, князiвськi дружини не втрималися, побiгли, князi й собi побiгли, опинилися аж у Києвi, i ось тодi й сталося оте ганебне вигнання Iзяслава з Києва простим людом, який хотiв боронити свою землю вiд зайд, а князь боявся довiрити народовi зброю. Утiкав великий князь Iзяслав з синами й великим обозом, утiкав Всеволод з молодою своєю княгинею. Iзяслав ударився на захiд, шукав притулку аж у польського князя Болеслава, а Всеволод опинився в Курську, у вотчинi свого брата Святослава, бо в Переяславi не почувався безпечним нi вiд половцiв, нi вiд киян, якi посадовили на стiл полоцького князя Всеслава, випущеного ними з порубу, де тримав його Iзяслав ось уже тривалий час. Сина свого Володимира Мономаха послав Всеволод iз дружиною в Ростов, а сам то знову брався до Києва зустрiчати старшого свого брата Iзяслава, який повернувся пiсля вигнання й криваво скарав киян, то бiгав до брата Святослава, з яким змовився, щоб вигнати Iзяслава, може, й назавжди з Києва, раз той не зумiв тривко сидiти на столi великого Ярослава, отця їхнього, не дав ладу землi, не прогнав з неї половцiв, мстився на киянах аж так, що навiть iгумен Печерський мав утiкати до Святослава в Чернiгiв.

Тодi як Iзяслав дбав лише про те, щоб повернутися на київський стiл i привiв iз собою полки польського князя Болеслава, Святослав самотою, з малою дружиною розбив коло Сновська дванадцять тисяч половцiв i став славен у землi своїй. Всеволод, хоч за життя Ярослава вважався найрозумнiшим iз синiв i був найулюбленiшим чадом великого князя, тепер нiяк не мiг знайти собi мiсця, уже навiть син його Мономах ставав славнiший за власного вiтця; життя Всеволодове порушилося по смертi першої дружини, вiн метався туди й сюди, бiгав iз волостi у волость, нiде не мiг нагрiти мiсця, кидався то до Iзяслава, то до Святослава, але старший брат був, може, й добрий чоловiк, та мав лихих синiв, надто ж старшого Мстислава, який не любив нiкого й нiчого на свiтi, отож не любив i свого високовченого стрия. Святослав же, виказуючи, коли треба, хоробрiсть, нiколи не забував про себе й зумiв намовити Всеволода проти Iзяслава; молодшi брати пiшли" на Київ, сiли спершу в Берестовi, а коли Iзяслав виїхав iз города, то Святослав перейшов до Киева, а Всеволоду вiддав Чернiгiв.
За час цих метань народила нова княгиня Всеволоду сина Ростислава й доньку, яку названо по-грецьки Євпраксiя, що значило: "Щаслива".
Дружинник Всеволодiв Жур, хоч i з деякою прогайкою, але зумiв-таки влучити хвилю й витягти з надднiпрянської пущi оту вогнистооку дiвчину, яку запримiтив, коли шукав жону для свого князя. Однаково ж дiвчина не мала куди податися, сидiла в глухiй своїй лiсничiвцi й ждала, чи проб'ється хто крiзь пущу й умкне її в широкий свiт. Жур пробився раз, побачив, уподобав, поцiлував, звелiв ждати, згодом пробився ще раз, посадовив на коня - i ось уже вигиниста чорнява лiсовичка стала Журиною i вже спородила дружинниковi сина, якого названо, аби не ламати занадто голову, Журилом.
I чи то запримiтив занадто вродливу дружипницьку жону не байдужий до краси високоумний князь Всеволод i запрагнув мати її завжди перед очима, чи то свiжоспечена княгиня Анна зледащилася за цi три роки аж так, що геть забула своє походження, свого веселого батька Ясеня, свої предкiвськi звичаї, забула про вигодувапого нею первенця свого - сина Ростислава, хоч як воно там було, а тiльки сталося так, що Журину взято до князiвського бабинця годувальницею маленької Євпраксiї, i ось мала княжна, пiдростаючи, зватиме Журила "братиком", як i старшого княжича Ростислава, а просту дружинницьку жону Журину - "мамою", тодi як свою справжню матiр Анну - "княгинею". Бо не та мати, що народила, а та, яка вигодувала.
ЧЕБЕРЯЙЧИКИ
Євпраксiя озиралася довкола з подивом, обуренням i розпачем. Вона вслухалася в гамiр i колотнечу валки i ще й досi не йняла вiри, що вiд'їжджає вiд Києва далi й далi, вiд'їжджає з рiдної землi, прямує в якусь незвiдану далеч, полишає все знайоме до схлипу в горлi, полишає своє дитинство, саму себе. А що ж тодi везе?! I хто бiля неї, i що попереду?
Генрiх Штаденський, названий мужем здаля й непевно, прислав, окрiм сповiдника, що мав бути також за тлумача, ще невеличку дружину з шести рицарiв та сьомого воєводи, високого, вельми спесивого, хоч i привабливого лицем Рудигера.
Саксонцi вiдзначалися червономордiстю; залитi пивом по самi очиська, вони так i липли до повозiв з бочками, пили й плямкали од самого Києва, плямкали навiть увi снi, кректали вiд вдоволення, не могли нахвалитися київським пшеничлим пивом, та ще й не простим, а князiвським, бо коли везеш княжну, то й пиво має бути вiдповiдне. Рудигер, зовсiм юний i, може, навiть сором'язливий десь там у душi, зовнi намагався не вiдставати вiд своїх кнехтiв, так само обпивався пивом до рiзачки в мiхурi, розплямкано вигукував щось, пиндючився без мiри.
Київськi дружинники, числом вiсiм, данi Євпраксiї для супроводу в далеку Саксонiю, знай посмiювалися з обпитих саксонцiв та виспiвували лукаво:
Котилося яблучко до города,

А хто ж його взяв? Воєвода!
Натякали тут на отого графа, що винюхав аж так далеко гарне дитя Всеволодове - дитя зрiвнювалося з яблуком, а графа, не маючи в пiснi такого кострубатого слова, звано за звичкою воєводою, i справжнiй воєвода Кирпа, наставлений над дружинниками, не брав цього на свiй карб i в гадцi не мав ображатися, бо належав до людей вдачi незлобивої, сказати б навiть - веселої, коли можна стосувати таке визначення до його суворого, часом жорстокого буття.
Кирпа дiстався князевi Всеволодовi вiд князя-колотника Олега Святославовича, вiн вiдбув зi своїм князем усi мандри й пригоди, якi досi випадали на долю Гориславовича (як звано Олега в народi), але все це було колись, все це лежало поза межами пам'ятi малої Євпраксiї, вона могла сприймати людей зi свого оточення лиш як набридливi або приємнi з'яви, не бачила за ними нiчого, декого й зовсiм не помiчала - були для неї й пе людьми, а мовби тiнями. Рудигера мала знати, бо справляв обов'язки графа Штаденського при урочистих покладинах i навiть цiлував її в iм'я далекого мужа пiд п'янi крики князiвськi. А Кирпа просто смiшний був для дiвчини: якийсь перекошений, одна рука звисає мало не до землi, друга пiдсмикнута догори, так нiби замахується мечем чи сокирою, плечi в нього теж наперете, сам невисокий, маслакуватий, а рамена аж розпихають корзно, очi свiтлi, поцяткованi, мов пташине яйце, нiс довгий, рот завеликиii i завжди випускає для усмiху всi зуби, якi має, та ще ж зуби тi великi, мiцнi, якiсь мовби веселi, чи що, аж самiй хочеться засмiятися, глянувши на Кирпу.
Євпраксiя допитувалася в Журини:
- Вiн чеберяйчик?
- Дитино, то ж воєвода Кирпа.
- А якi чеберяйчики?
Про чеберяйчикiв розповiдала Журина. Давно-давно. Може, й не для Євпраксiї, а для свого синочка Журила, та вiн тепер лишився в Києвi, прийнятий пiсля пострижин у князiвську дружину - на знак особливої милостi Всеволодової, а молода мати мала їхати в чужину з несвоєю дитиною, отак i лишалися чеберяйчики тiльки їм двом, i, може, й мали вони тим часом самих чеберяйчикiв бодай на малу втiху.
Та тiльки ж якi вони, тi чеберяйчики? Невже не схожi на вiчно розвеселеного воєводу Кирпу?
Євпраксiя не давала Журинi спочинку;
- Розкажи про чеберяйчикiв!
- А розказувала ж тобi.
- Щоразу неоднаково!
- Бо й чеберяйчики неоднаковi.
- А чи є вони в цих лiсах i травах?
- Мають бути, дитино.
- I скрiзь будуть?
- Допоки й землi_ _Руської.
- А тодi?
- Тодi не буде.
- То ми їх покинемо?
- Або ми їх, або вони нас, дитино.
- А я не хочу! Не хочу! Зупинiть усе! Далi не їдемо! Не велю!
I валка зупинялася й стояла день i два, виходили до неї мiсцевi людове, несли малiй княжнi квiти, мед, спiви, любов, а вона дивилася на них зачудовано, розпачливо хапалася за Журину.

- Це не чеберяйчики?
У поблизьких од Києва землях навстрiч княжнi дзвонили, били клепала, гудiли роги, бояри стрiчали на межi своїх вотчин з припросинами й частуваннями, священики виходили з молитвою, люд проводжав дитину-княжну слiзьми, дарами й клечанням.

Коли заради примхи Євпраксiї затримувався обоз у лiсових непрохiддях, то йшли привiтати княжну або просто подивитися на неї вуглярi, смологони, лiсовики, бортники, косарi, ликодрачi, цюпкарi - нещаснi, обдертi, але такi добрi на вид, що дiвчина мимоволi приймала їх за чеберяйчикiв, вiдходила душею й велiла їхати далi. А далi пiшов люд не те що байдужий, а просто темний. Чийого ми князя? А хто ж то вiдає? Княжна київська проїжджає нашими пущами? То й хай собi.Були непомiтнi, мовби й неприступнi, як нiби справдi чеберяичики. Бо чеберяйчикiв теж нiхто нiколи не бачив, хоч i вiдомо, що живуть вони в лiсах i серед трав. Пастухи? Але пастухи лiнивi од природи або вiд призвичаєння, тому нiколи й не надибують чеберяйчикiв, хоч вiчно шукають загублену худобину.
А чи iснують взагалi чеберяйчики i якi на те докази? Вони iснують бiльше нiж будь-що. Можна б навiть стверджувати, що вони вiчнi, бо породженi уявою. Людина вмирає, а дiм, зроблений нею, стоїть, i пiсня, складена нею, спiвається тисячу лiт, i казка живе спервовiку, витвори думки й уяви тривалiшi за саму людину. I правда про людину так само iснує довше, нiж сама людина.
А яка ж правда про чеберяйчикiв? ;;
Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всi однаковi. Побачити одного - однаково, що побачити всiх. Тому нiхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вiчно. Мабуть, вони просто є. Не живуть i не вмирають, а присутнi на сiм свiтi завжди, як правда й мрiя. Бо що таке життя? Iти до смертi неминуче. Вмирати в часi, рухаючись разом iз ним. Для чеберяйчикiв час не рухається. Вiчнiсть нерухома, як ставкова вода. Завжди i нинi й навпаки, їм притаманна вiчна сучаснiсть, як богам. Але вони не боги, бо нiкуди не йдуть i нi в що не втручаються. їм невiдомий поквап, не знають вони метушняви, колотнечi, все узгоджують iз сонцем, з мiсяцем, з порами року, з їх повiльними змiнами. Вiчний колобiг.
Чи є в них дiти й дорослi? Нiхто не знає. Коли не вмирають, то нема старощiв, а коли нема старощiв, то навiщо рости? Мабуть, вони завжди молодi, бо тiльки молодi вважають себе безсмертними.
Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч i не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощi квiтiв. Коли так, то знають їх добре бджоли. Може, чеберяйчики й мандрують разом з бджолами, перелiтаючи з мiсця на мiсце, щоб повсюди зустрiчати людей, визираючи з-пiд кожного гриба, з-пiд кожної ягiдки, з-пiд кожного листочка.
Яка в них робота? Дивуватися зi свiту, з його чудес i багатств, нiколи не знаючи нi спочинку, нi втоми в цьому. Ще - розносять вони згуки. Луна - то справа чеберяйчикiв. Вони залюбки пiдхоплюють кожен гарний звук i розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нiкуди не хочуть його нести i вiн умирає. Скажiмо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловiка. Або...
Чи є в чеберяйчикiв золото? У них є навiть те, що до часу приховане вiд людських очей. Усе сховане пiд землею й пiд водою, бо то найлiпший сховок.
Чи є в них iмена? Чи плачуть вони i чи лякаються? Чи мають спогади й молитви? Чи iснує серед них любов? 1 чи є в них книги про непотрiбнiсть усього сущого й про необхiднiсть усього сущого?
На це не може бути однозначних вiдповiдей. Бо чеберяйчикiв багато й вони хоч i однаковi, та водночас i рiзнi. Однi весь час ждуть чогось страшного, як ми - кiнця свiту. Другi смiються. Третi плачуть. Четвертi тягнуть до свого житла всiлякий надiбок. П'ятi люблять одягатися. Шостi люблять роздягатися. Деякi лякаються темряви. Iншi бояться тишi. Ще iншi не переносять самотностi. Але все це мудрi переляки. Гiрше з тим, хто з переляку став невидимим навiть для самих чеберяйчикiв. Тодi цим переляканим вiшають на щию дзвiночки, щоб їх принаймнi було чутно, коли вже не видно. Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снiгiв - умреш вiд тишi й таємничностi. Адже свiт, хоч i дивний, але таємничий, i на це нема ради. Не поможуть нi молитви, нi книги, поможе хiба що мова. У мовi вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розумiють один одного? Називають кожен своє. Той квiтку, той струмок, той дерево. Тодi розповiдають один одному, обмiнюються словами-назвами. I все називається неоднаково, але всiм зрозумiло.
Вони неймовiрно терплячi, позбавленi злостивостi, а коли так, то й не виказують своєї влади. У них кожен робить що хоче, нема слухняностi й покiрливостi, але б розумiння потреб.
Чи в в них дурнi? Важко сказати. Бо дурнi завжди мовчать i ждуть, щоб їм сказали, що слiд говорити.
Чи є в чеберяйчикiв князi, тiуни, дружина, восьмин-ники? Коли е насправдi якийсь старший над iншими, то щоразу плаче, як вимушений завдати комусь прикрiсть. А той його втiшає. Влада виявляється в бажаннях, але ж у чеберяйчикiв немає окреслених бажань. Коли, скажiмо, хтось iз них хоче понюхати квiтку, то вiн нiколи не знає, яку саме. Тодi для визначення бажаної квiтки збирається рада витончених примх, в яку входять чеберяйчики з потрiбним досвiдом i суворо обмеженою уявою. Бо необмеженiсть неприпустима, вона веде до зiпсуття. Заведе iнодi занадто далеко. Вiдомо ж, що примхи в чеберяйчикiв, хоч якi несподiванi, крутяться в усталеному колi узвичаєнь. Скажiмо, тi, що живуть у травах, одягаються травами, харчуються травами, лiкуються травами, насолоджуються травами. Все дуже просто. I кожен повинен жити просто, як усi чеберяйчики, тiльки мудрiше. Змагання в мудростi. А мудрiсть - це обмеження. Для того й iснує рада витончених примх. Влади в чеберяйчикiв немає, бо там над усiм панує думка. Коли ж стикаються думка i влада, то думка, що вiд природи гнучкiша за владу, завжди зможе уникнути, вислизнути i часом наробити лиха. Лiпше не допускати таких небажаних зiткнень. Для цього в чеберяйчикiв так само слугує рада витончених примх. Але ж ведеться так, що лише влада встановлює, хто мислить слушно й правдиво? Не в чеберяйчикiв. Правда породжує неспокiй, а вони над усе цiнують спокiй. Вони дарують його людям. Може, на те й iснують у нашiй землi.
А коли ти полишиш свою землю, що тодi? Тодi чеберяйчики теж полишать тебе.
I не помiтиш цiєї страшної хвилини, бо ж нiколи не бачила чеберяйчикiв.
Лише через багато лiт великий поет твого народу першим побачить чеберяйчика, а щоб йому повiрили, то назове його... зайчиком:
Ой на горi-горi
сидить зайчик.

Нiжками чеберяє,
ручками чеберяє -
чеберяйчик.
Справдi-бо: якi ж ручки в зайчика? Чеберяйчик - i бiльше нiхто iнший.
Та про поета тим часом не могли ще знати нi мамка Журина, нi мала Євпраксiя.
Євпраксiї хотiлося забути, що вона княжна,- стати б знов дитиною i повiрити, що то чеберяйчики послали з нею отого усмiхненого вiд вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тодi б не чулося сумних виспiвiв про те, як "вiддавали молоду в чужодальню сторону", а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на конi повз їхнiй срiблом кутий повiз: "Не журись, Журино!"
Гикало щось у коневi, гикало мовби й у самому Кирпi - дике й вiдчайдушне.
ЛIТОПИС
НАГАДУВАННЯ
Князi люто гризлися за владу й славу. Кожен був задоволений самим собою i не дбав, чи хтось задоволений ним самим. Не лякалися нi бога, нi чорта, нi людських настанов честi й совiстi.
Лiтописець мав би записати: "Князi гризлися за владу, мов вовки". Та лякливе його перо не зважувалося на таке, виводило лише: "Бога забули". Але ж бог - на небi, а на землi - королi й князi. Коли Iзяслава кияни ганебно вигнали з Києва за те, що не змiг захистити землю вiд чужинцiв, вiн невдовзi повернувся з вiйськом польського князя Болеслава Смiливого, вiдомстив киянам, у кожному бачив свого прийшлого ворога, може, й супроти рiдних братiв мав лихi намiри - хто ж те знав? Зате брат його Святослав, який сидiв у Чернiговi, збагнув, що той самий Болеслав польський ще з бiльшою охотою помiг би здобути київський стiл йому, Святославу, бо ж мав жоною своєю доньку Святославову Вишеславу. Може, Святослав не просто думав про таку можливiсть, а й заручився словом Болеславовим, може, наштовхнула його на такi думки молода його дружина Ода, графиня саксонська,- про все те лiтописець мiг би вiдати, але знов же таки лякливо змовчав, хоча згодом i вимушений був занести в пергаменти: "Святослав же бе начало вигнанью братню, желая большее властi".
Святослав вiдчув силу, коли вдалося йому, як сказано вже було, з малою дружиною розбити коло Сновська дванадцять тисяч половцiв. Тодi прикликав iз Переяслава брата свого Всеволода, найученiшого, тихого, богобоязливого. Зустрiв пишно, багато хвалив Всеволода, хвалила й княгиня Ода, руда бiлотiла саксонка, хвалили переяславського князя високовченi мужi, яких Святослав зiбрав у себе в Чернiговi для уложення "Iзборника" всiляких мудростей; влаштовано було багатоденнi лови, тодi почалися учтування, де хвалено князiв обох i Антонiя Печерського, який утiк з Києва вiд гонiнь Iзяславових, що, виходить, розповсюдилися не тiльки на простих киян, а й на високих отцiв церкви, людей святих. Святослав, кругловидий, з великими вусами, з пiдстриженою бородою, чубатий, як варяг, хилився до напахченого ромейськими пахощами Всеволода, запально шепотiв: "Розумна справедливiсть вимагає, щоб найсильнiшi були приборкуванi й щоб завдяки тому принаднiсть миру й тишi розповсюджувалася однаково на всiх. Iзяслав хоче лиха й нам, брате, коли не випередимо його, то прожене вiн нас". "А що скажуть люди?" - обережно поцiкавився Всеволод. Хотiв ще додати: "А бог?", та Святослав не дав йому докiнчити, ударив шепотiнням ще запальнiшим: "Люди? А що вони казали, коли виступав я супроти половцiв? I що б сказали, аби побiг з поля пiд Сновськом? Коли ти їм даєш князя смиренного, вони називають його нiкчемним; коли пропонуєш чоловiка з характером гордим, зовуть його пихатим; коли вiзьмеш неосвiченого, його засмiють; коли ж навпаки буде вчений, як ти, його вченiсть примусить говорити, що надутий вiн чванством; коли буде суворий, його ненавидiтимуть, як жорстокого; коли ж схоче бути поблажливим, звинуватять у надмiрнiй слабкостi; простого зневажатимуть, як слухняного пса; сповненого проникливостi вiдтрутять, як хитруна; коли вiн точний, його назовуть дрiб'язковим; коли вiн умiє прощати, звинуватять у недбальствi; коли в нього тонкий ум, йому припишуть марнослав'я; спокiйного вважатимуть лiнивим; коли помiркований, так i знай, що назовуть скупим; коли їстиме, щоб жити, прозвуть ненажерою; коли ж стане пеститися, звинуватять у лицемiрствi. Чи ж можна вгодити людям?"
"А бог?" - усе ж зумiв прохопитися крiзь оту зливу слiв спокiйний Всеволод. "Лиш те святе, що не може бути порушене нiякою ворожнечею,вiдповiв уже спокiйнiше Святослав.- Iзяслав же сповнений ворожнечi до всього, нiкому не вiрить, усiх запiдозрює пiсля того, як прогулявся аж до Болеслава. Задалеко бiгав, аби ми з тобою, брате, могли сидiти тепер спокiйно. Чи волiєш побiгати ще далi за Iзяслава?"
Брати з'єдналися дружинами й пiшли проти Iзяслава. Спокiйно сiли в Берестовi, послали старшому братовi вимогу: "Виїзди з Києва!" Куди - не казали, бо той уже знав, як i куди втiкати, коли виганяють. Тiльки й того, що виганяв спершу простий люд, тепер - княжi брати. Всеволод ще раз спробував повести примирливi розмови зi Святославом, але той при мовчазнiй присутностi своєї княгинi, яка, здається, так i не завчила бодай одного руського слова, вiдповiв своєму високовченому братовi так само вчено: "Що суворiша iстина, то бiльше обурює проти себе той, хто її проповiдує у всiй оголеностi".
Святослав сiв у Києвi, Всеволоду вiддано Чернiгiв, Iзяслав побiг у Польщу, а тодi аж до германського iмператора Генрiха.
Донька Всеволода Євпраксiя мала годi два роки. Занадто мала, аби на неї витрачали атрамент i пергаментнi хартiї лiтописцi. Згадувано про старшого брата її Володимира Мономаха, що на той час уже вславився своєю вiдвагою й справедливiстю, зате нiчого не знайдемо про чотирилiтнього брата Ростислава i чотирнадцятилiтню вже тодi сестру Анну, звану просто Янкою.
Янка, як i Мономах, була донькою Всеволода вiд ромейської царiвни Марiї, тож i не дивно, що вже восьмилiтньою заручено її з сином ромейського iмператора Костянтина Дуки, теж Костянтином. Царська кров мала з'єднатися з царською ж. Ромейський царевич пiдростав у далекому Цареградi, мала княжна в Переяславi ждала, коли сяде на уквiтчану червону лодiю пiд золотим парусом i попливе за Руське море. Незабаром прийшли вiстi про смерть Костянтина Дуки - iмператора i про те, що василевсами проголошено трьох його синiв - Михаiла, Костянтина й Андроника, а що були малолiтнi, то встановлено регентство над ними матерi їхньої iмператрицi Євдокiї. Так Янка отримала можливiсть стати згодом одною з iмператриць за умови, що в Цареградi правитимуть три брати-василевси, чому пiдтвердження вже було в недалекому минулому, коли за часiв Ярослава ромеями правили брати - iмператори Костянтин i Василiй Македоняни. Однак восьмилiтня Янка побула "iмператрицею" лише одне лiто, бо престол у Цареградi захопив Роман Дiоген, який незабаром потрапив у полон до туркiв-сельджукiв, пiсля чого цареградцi викричали василевсом уже не трьох братiв Дук, а лиш- одного Михаїла; Костянтина й Андронiка разом iз матiр'ю їхньою Євдокiєю вiдправлено, щоб не заважали й не чинили чвар, до монастиря - захiд знов же таки звичний для передбачливих ромеїв. Це сталося тодi, як у Києвi була колотнеча з поверненням Iзяслава, Всеволод переживав каламутнi днi, не мав змоги подбати про дванадцятилiтню свого доньку, та й що б мiг удiяти? Заручена за ромейсъкого царевича, що став тепер малолiтнiм монахом,виходила, теж мала посвятити себе боговi - цього вимагала князiвська гiднiсть. Аби той ромейський царевич помер, вважалася б вдовою недiйїшлою, тепер же мала роздiлити його долю. I мов на вiдшкодування такої тяжкої втрати для князя, того ж року народилася донька Євпракеiя вiд нової княгинi. Янка мала б зненавидiти свою зведену сестру вiд першої появи на свiт, бо оте "Євпракеiя", тобто по-грецьки - "Щаслива", кололо їй очi, натякаючи на власну долю, несправедливу й тяжку.
Лiтописцевi було не до душевних порухiв малих княжен. Вiн-бо не встигав простежити за тим, як металися по землi князi, як племiнники гризлися з дядьками, як спустошувалися землi вiд ратi й продаж, як горiли городи, убожiли цiлi волостi.
Занотував лiтописець, що через три роки пiсля захоплення київського столу Святослав помер вiд болячки на карку, яку розрiзали досить невдало. Пiсля смертi тiло Святослава перевезено до Чернiгова й поховано в соборi Спаса - уперше київського великого князя поховано було_ _поза Києвом, а iгумен Печорський Стефан навiть не велiв поминати його в монастирi, бо ж "через закон седишу на столе".
Жона Святослава саксонка Ода повернулася до своєї вемлi i ось за кiлька лiт, мабуть, згадавши про малу Євпраксiю, порадила родичевi своєму маркграфу Генрiху Штаденському посватати київську княжну, з'єднати своє багатство з київським.
Чому Всеволод, який був тодi вже п'ять лiт великим князем київським, згодився послати доньку в жони чоловiковi, може, й багатому, але ж такому, що не мiг нiяк дорiвнятися значенням своїм i становищем його доньцi? Нiхто йе знає того, коли ж лiтописець i знав, то промовчав, вичiкуючи, що з того вийде, i лиш згодом, через багато лiт .зробив запис у хартiях про смерть Євпраксiї, коли вона пiсля тяжких поневiрянь повернулася на рiдну землю.
Та де ще той далекий рiк, а тим часом дванадцятилiтнє чисте й чесне дитя мало на догоду й вдоволення когось їхати в далеку далеч, i свiт для нього поймався слiзьми й безйадiєю; усi, хто оточував дiвчинку, були безмiрно старi, весь свiт мовби постарiв, а попереду теж могли ждати її лиш старощi й безнадiя.
Її назвали Євпраксiєю, що означало: "Щаслива", i тепер це видавалося тяжкою насмiшкою.
ОПУДАЛА
Був мiсяць червень, мiсяць згуби чеберяйчикiв, коли в лiсах викопують кущi дивала й, розлякуючи чеберяйчикiв, струшують корiння, збираючи червець. З ч'ервеця робиться барва для можних свiту сього, для шат князiвських i королiвських, червець збирають купцi й везуть у свiти, у багряних шатах викрасовуватимуться тi, хто мiг здобутися на купiвлю цiєї барви, i нiкому не буде дiла до того, як i де добувається червець, в якiй нуждi живе той люд i який щороку виникає переляк i страждання серед чеберяйчикiв, бо ж для них смерть кожного кущика, кожної галузки вiдбивається болем i стражданням.
Абат Бодо, вузькодосий i гостроокий сповiдник i тлумач Євiпраксiї, тяжко зносив незгоди путi, надто ж скаржився на цю дивну й дику, як на його розумiння, землю. Жаби заважали йому молитися, комарi доїдалися до кiстки, вiд болiт, здавалося, вже зовсiм ослiп, незмiрнi простори, безмежнi пущi, свавiльнi рiки - усе це сповнювало абата Бодо покiрливим вiдчуттям своєї малостi й безсилля. Вiн розпачливо хапався за думку про бога, але з жахом вiдчував, що в цiй землi не помагає навiть бог, бо вiн чи то втонув у бездонних болотах, чи заблукав на манiвцях мiж чорнолiсами, чи був розметений свавiльними могутнiми рiками. Київський сповiдник мав би каратися тяжче свого саксонського спiвбрата, бо ж один повертався додому, у лоно своєї церкви, у звичнiсть i усталенiсть, тодi як другий мандрував свiт за очi, полишав рiдну землю, їхав у непевнiсть i невiдомiсть. Але київський священик, поблискуючи золотим хрестом на заношених рудявих шатах, не дуже переймався тим, що ждало його попереду,- мандрував разом iз своєю княжною охоче й навiть мовби звеселено, як отой дивний косоплечий київський воєвода, який знав лiсовi ходи, умiло знаходив князiвськi осади коло мостiв i на шляхах, i вже йому там палено вогонь, печено хлiби, ставлено мерщiй пиво. I воїни в того воєводи були якiсь простi й весело-приступнi, саксонцi ж вiдзначалися задерикуватiстю, зухвальством, непокiрливiстю, а вже барон Рудигер, що вважав себе у всьому намiсником графа Генрiха, доводив абата Бодо до крайнiх меж душевної вичерпаностi. Саксонцi, знай, обпивалися й об'їдалися, допiзна сидiли довкола вогнищ, варнякали всiляку гидоту, реготали вiд соромiтницьких розповiдей, не мали сорому перед служителем бога, може б, стримувалися бодай перед жiнками, але в обозi, окрiм княжни Євпраксiї та Журини, не було жодної жiнки, аби не викликати колотнечi серед чоловiкiв. Абат Бодо страждав безмiрно. Лайка й регiт, похваляння й чавкання, чорнi розкричанi роти в зблисках мiцних зубiв, клекiтливе хропiння, сморiд вiд немитих чоловiкiв, солодкаво-нудотний запах кiнського поту, зiтхання волiв, скавучання псiв, яких кусали блохи, ревiння верблюдiв, що тужили за сухими степами,- такi були ночi. А ранком саксонцi звiрячо позiхали, потягалися з трiском у суглобах, продирали горлянки лайкою i новими похваляннями. Рудигер надягав лискучий панцир, чiпляв коштовнi прикраси i йшов питати княжну, як спалося, був нестерпно-зухвалий, як завжди. Княжна того не зауважувала, зате абат Бодо щоразу намагався злагiднити грубiянство Рудигера, бо хiба ж не покликанi служителi бога на землю, щоб усе злагiднювати, трудне робити приступним, гiрке - солодким для вищих користей?
Рудигер недбало поплескував абата по плечу, вiд чого Бодо щулився i карався ще бiльше, а свавiльний недорослий барончик простував до своїх кнехтiв, обмiрковуючи якусь забаву на майбутнiй день - довгий, втомливий i нестерпний, якщо не скрашувати його то тим, то iншим.
У Києвi Рудигер заступав самого графа Генрiха фон Штаде, одягнений в золочений графський панцир, з коштовним мечем, з величезним нiмецьким шоломом на зiгнутiй у лiктi лiвiй руцi, став вiн разом з одягненою в багрянi, тканi сутим золотом шати малою Євпраксiєю пiд церковне благословення, яке було мовби й справжнiм, але й не могло вважатися доконче справжнiм, бо ж не сам граф Генрiх стояв у церквi Софiї, а лиш його повноважний замiнник. Звичай був такий, що не випадало, аби можновладець виїздив за межi своєї землi для взяття шлюбу, водночас невiста теж не могла мандрувати до свого прийшлого мужа без належних зашлюбин. Тож i заступав володаря його посол, який мав на якийсь час ставати мовби другою iпостассю свого хазяїна. Рудигер, що дорiвнювався графовi Генрiховi й вiком, i походженням, i багатствами, а може, й нахабством, залюбки згодився вiдбути далеку подорож до Києва; мов справжнiй жених, стояв серед золотого блимання свiчок у розспiванiй Софiї, посипано його разом з малолiтньою невiсток житом, пшеницею й усякою пашницею, приймав вiн дари i вручав князевi Всеволодовi вiно за Євпраксiю, зi смаком i вмiнням учтував з князями й боярами, слухав пiсень про хмiль i про "подушечку", разом з невiстою вiдведений був у князiвську ложницю, щоб сповнити належним чином звичай покладин, бо ж тiльки тодi шлюб вважатиметься справжнiм i доконаним i княжна зможе вирушати в далеку путь до свого мужа.
Покладини вважалися здiйсненими, аби лиш посол доторкнувся колiном до ложа, але знахабнiлий Рудигер захотiв повалятися на князiвських перинах, застелених парчею; вiн вказав зляканiй i розгубленiй Євпраксiї на широке ложе, кинув посерединi оголений меч, завалився на перини просто в панцирi, i ось так лежали якийсь час, роздiленi лише оголеним мечем, - зiщулена й перестрашена дванадцятилiтня золотоволоса дiвчинка, у самiй сорочцi з тонкого, майже прозорого полотна, i довготелесий баронисько, закутий у залiзо, в грубих чоботях, з нахабним усмiхом на ще молодiй, але вже достоту заматерiлiй мармизi.
Князi Всеволод, княгиня Aннa, високi гостi, якi за звичаєм умовних покладин перебували в ложницi, вимушенi були мовчки ii покiрливо спостерiгати все те, вдавати захоплення й радiсть, а Рудигер вiд того ще бiльше розсвипячувався i вже навiть пробував у своїй сп'янiлостi перекотитися через меч до Євпраксiї, пригнiтити її кволеньке тiльце своїм нещадним залiзом.
Але князь Всеволод сказав тихо: "Годi!" -сказано ж було так, що баронисько вмить пiдхопився з ложа. Київський князь славився вченiстю, його хвалили за добрiсть, за любов до святощiв i до людей святих та церков з монастирями, однак той, кому треба було знати, вiдав ще и про те, як при цьому князi, що кохався в ромейських звичаях, випiкано очi непокiрливим, як виламувано зуби тим, хто не дотримувався встановлюваного церквою посту, як роздирано людей мiж деревами, як топлено в ополонках з i непослух i непокору. Рудигер, хоч недiйшлий вiком, мав знатiї все про київського князя, тож i скорився одному лиш i'iого тихому нагадуванню: "Годi!"
В путi над Рудигером не було нiчиєї влади. Євнраксiя? Але ж вiн мовби сповнює обов'язок її мужа, принаймнi до тої хвилi, коли впаде перед замком Генрiховим передбрамний мiст, розчиниться брама й задуднять старi дубовi дошки мосту пiд копитами коней. Не мiг зважитися вигадувати велiння для Євпраксiї, вiдбувався ранковими й вечiрнiми поверховими чемностями, якi, треба визнати вiдверто, давалися йому нелегко, зате поза тим вже нi вiд кого не залежав, збував неувагою i нехiттю абата Бодо, вигадував усiлякi забави зi своїми кнехтами, з яких вирiзняв найбiльше кнехта на ймення Хундертхемде, тобто "Сто сорочок", бо той рицар усе, що здобув чесно чи безчесно (хоч i важко сказати, де й коли рицар мiг добути щось чесно), носив на собi: сорочки надягав одну на одну, корзна так само, чоботи, зброю, посуд в'язав до сiдла, напихав у торби, якими його чорний бахматий кiнь обвiшаний був, як городнє опудало брязкальцями.
Нi в Києвi, нi у виснажливiй цiй путi не змiг Хундертхемде доп'ясти чогось путящого, бо коштовностi пильно оберiгалися в церквах i на князiвських дворах, хутряний звiр не давався до рук серед лiта, не кажучи вже про те, що в лiтнього звiра й хутро нiкчемне, руськi невiсти якось умiло вислизали з рук у здобичливих кнехтiв, i Хундертхемде так i не спробував жодної з мiсцевих приваб.
Тепер їхали вони краєм, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купцiв дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кiлька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрi русичi не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, i кнехт з прокляттями й пiд регiт своїх товаришiв вимушений був спорожнити свої торби, бо везти в Саксонiю отих сушених черв'якiв було однаково, що набити стiльки ж торб саксонською вайдою, з якої, коли знаєш i вмiєш, можна виготувати досить цiнний синiй барвник, та все ге, бач, вiдоме лиш оцим землериям i зомлесидам, а не вiльним рицарям, якi покладаються лиш па вiрнiсть ока, мiць руки й гостроту меча.
Аж нарештi доля змилосердилася над Хундертхомде, i якось, уранцi, коли ще лiсовi пташинi щебети не поглинутi були клекотом i диханням валкiї, прискочив вiн до Рудигера, розчорвонiлий, з вилупленими очима, запiнений вiд жадiбностi й зажерливостi. Не мiг вимовити слова, липi показував кудись наперед товстою рукою, тяжко вiдсапував, так нiби не на конi їхав, а нiс коня на iiласнiй спинi.
- Що?! - спитав згодом Рудигер.
- Там,- пробелькотав Хундертхемде,-там он...
- Грабiжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливостi молодого барона.
- Там же ж! - страждаючи, здобувся вiн на вигук.
Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волiв i коней, вози, наладованi небаченими багатствами, знов мали вирушати в свiй похiд; кожен iз саксонських рицарiв, сам Рудигер уже давно назирили собi той чи той вiз i ждали тiльки, коли обоз опиниться серед знайомих гiр, щоб вiдчепити вiд валки уподобане, але про те кожен думав осiбно, не змовляючись з iншими, те належало до тайнощiв, i коли Рудигер уподобав собi повiз iз золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде - з чорними рiдкiсними хутрами, то не мiг про те довiдатися нi бог, нi диявол, отож молодий барон не мав запiдозрювати у дурнуватому вигуку кнехта натяку на те, що настав час переполовинювати валку й що саме вiн, Хундортхемде, зпайшов для того пiдхоже мiсце.
- Ну, що тобi?! - вже розгнiвано перепитав Рудигер.- Там галявина... Галявина з коноплею. Серед лiсу... I конопля, як лiс,- Хундертхемде геть знесилився вiд такої тривалої мови.
- Конопля? - єхидно поглянув на нього Рудигер.- Ти хочеш сказати, що нанюхався коноплi й одурiв? Але ж ти нiколи не вiдзначався великим розумом. Здурiти може розумний чоловiк, а ти - Хундертхемде.
Саксонцi досхочу посмiялися над дотепом свого барона, однак Хундертхемде не образився. Вiн пiд'їхав до Рудигера, сказав йому майже пошепки:
- Посеред коноплi... стоять...
- Ну? - барон поглянув на кнехта вже трохи стривожено.- Хто стоїть?
- Стоять... У королiвських шатах... Багряно-червонi тати... Неймовiрне багатство...
- Хто стоїть? - засичав знетерпеливлено Рудигер.- Ти хочеш сказати: нас хоче перехопити якийсь король? Забрати всi цi незлiченнi багатства?..
- Червонi шати... Новiсiнькi... стоять,-у Хундертхемде вже не було сили пояснювати нетямкуватому бароновi.Стоять посеред коноплi... Може, цi слов'яни вiдганяють горобцiв... Опудала... Але в новiсiньких королiвських шатах... Цiла здобич жде нас, бароне.
- I ти це сам бачив?
- Сам. Ще хiба лиш бог всевишнiй, та то вже знає наш абат Бодо.
- Тодi чому ж не забрав тих шат?
- Бароне, їх надто багато!
- Навiть для тебе, Хундертхемде?
- Навiть для мене!
- Тодi їдьмо вдвох!
Вони вдарили коней в боки й поскакали поперед валки. Нiхто не встиг за ними, та й не намагався того робити.
Галявина справдi небавом вiдкрилася їм за високими березами, була довга й вузька, протилежний край її губився десь далеко, вдарив з галявини густий дух зелених зарошених конопель, дивно стеблистих, чорно-зелених, могутнiх, мовби то й не коноплi, а якась лiсова дика рослина, i над непробивною гущавиною звабливо червонiли справдi королiвськими шатами непорушнi опудала. Сонце било з-за дерев просто на червiнь тих шат, i на зеленому тяi рослин, у ламливiй непорушностi опудал навiть такi низькi душi, як Рудигер i Хундертхемде, готовi були побачити цiлий казковий свiт ще живих i давно вмерлих володарiв, якi навiщось зiбралися сюди з усiєї землi, зодягненi в пай-коштовнiшi строї, кожен клапоть з яких вартий був цiлого села, а то й города. I що далi стояли опудала по галявинi, то дужче яскрiли на них багрянi шати, то коштовнiшими видавалися, то бiльшим володарям малися б належати.
- Бери тут, а я подамся далi! - гукнув Рудигер i погнав коня напролом крiзь коноплю.
Галявина, сказано вже, була вузькою i довгою-довгою, як сон, якийсь час Хундертхемде вимушений був скакати за своїм бароном, тодi звернув до першого опудала, щоб обдерти його з усiєю вмiлiстю, на яку був здатен, а Рудигер поскакав далi й далi, проламлюючись крiзь стiну конопель, метаючись мiж непорушною червоною сторожею, прямуючи до найдальших опудал, якi чомусь припали бароновi до смаку найбiльше.
Так i не отямившись вiд незбагненностi цiєї, може, єдиної в його забiяцькому життi пригоди, Хундертхемдс обдер одне опудало, недбало запхнув червоне князiвське сукно до шкiряної торби, взявся був за друге опудало, щоб обдерти його ще з бiльшим спритом, як якась сила змусила його поглянути на барона. Не була то цiкавiсть, а скорше заздрiсть i звичайне вояцьке намагання пересвiдчитись, чи Рудигеру не дiстанеться бiльше, однак барона вiн не побачив, побачив лише його коня, який, мов слiпий, скакнув ще двiчi чи тричi вперед, тодi вдарився назад, крутнувся на мiсцi, схарапуджено кинувся вбiк. Рудигера не було видно. Впав з коня? Заплутався в коноплi? Побачив щось на землi? Хундертхемде не роздумував, бо нiколи не вiдчував у собi до того покликання. Вiн просто вдарив свого коня острогами i погнав туди, де крутився кiнь Рудигера.
Барон лежав серед потолоченої коноплi обличчям униз, у шиї в нього стирчала коротка цупка стрiла, вiн уже навiть не харчав, кров, яка, мабуть, першої митi вдарила потужним струменем з рани, тепер лиш тихо цебенiла, усе було таке загадкове й несподiване, що Хундертхемде навiть не встиг злякатися або подумати, що для нього так само приготовлена кимось хижа стрiла. Вiн озирнувся знетямлено, але водночас i з належною пильнiстю, та не помiтив нiчого. Тихо бiлiли зi всiх бокiв галявини високi густолистi берези, запаморочливо пахла конопля, червонiли над нею мiстично-коштовнi опудала, з-за берiз вiд недалекого шляху з-пiд сонця iржали конi, iскрилося в росах все довкола, молоком повнився цей руський ранок, який обiцяв бути таким розкiшним для здобичливих саксонцiв, а став ранком смертi.
I зненацька на Хундертхемде напав дикий ляк.
- А-а-а!-закричав вiн, мовби криком прагнув вiдiгнати вiд себе тi нечутнi й невидимi стрiли, якi конче мали прилетiти на цю галявину, й погнав коня до берiз, до шляху, до своїх саксонцiв, готов був падати в багно до нiг иузькопосому абатовi Бодо, аби лиш вискочити звiдси живим, вирватися, врятуватися.
Догнав своїх, не мiг мовити слова, крутив зшаленiло бульками, хапав повiтря, жалiбно хлипав ротом, його нiхто її не питав нi про що, тодi вiн сам здобувся на слово, вичавив з себе те саме, що казав недавно Рудигеру:
- Там...
Тiльки тепер це "там" сповнене було жаху, суцiльного здригання, було в цьому щось таке потойбiчне, що, не змовляючись, київськi дружинники й саксонськi рицарi вдарили своїх коней i кинулися за берези, i вже лиш там побачили, що сталося, тодi обскочили всю галявину, обнiїшiюрили все довкола, оглянули кожну березу. Нiде нiчого. Нi слiду, нi знаку, нi духу чийогось. Мовби та стрiла впала з неба i призначена була саме для Рудигера, бо ж одна-єдина з невiдомостi, а вже для такої знiкчемнiлостi, як Хундертхемде, то не дiсталося навiть стрiли.
Кнехт пробував щось розповiсти, белькотiв про якiсь королiвськi шати, про багряницi й скарлати, але посеред коноплища стояло кiлька старих опудал. Смiх i сльози!..
Кнехта поставлено перед княжною Євпраксiею. Безладно бурмотiв вiн про багрянi шати на галявинi, абат Бодо тлумачив недоладну мову Хундертхемде, кнехти реготали до слiз, неспроможнi стриматися навiть перед лицем смертi свого барона, це вже й геть розтелесувало невдалого шукача пригод, вiн кинувся розстiбати свою торбу, нетерплячка тiпала ним, весь заслинився, захлинався й захлипувався, виштовхував з себе злi вигукування:
- Ось... Покажу... Пересвiдчитеся!.. Дурнi!.. Свинi недовiрливi!..
Рвав з торби те, що запихав туди зовсiм недавно, коштовне скарлатне сукно, князiвської гiдностi шати, висмикнув щось, майнув ним проти сонця, що мало б заярiти на тканинi iак, як ярiло їм в очах з Рудигером, коли стали сьогоднi вранцi на краю галявини.
Сонце не заярiло. Нiхто не вигукував од захвату. Бо в руцi в Хундортхемде був жмут старої змервленої соломи.
Може, вперше в життi рука ця опустилася розгублено, кнехт злякався ще бiльше, нiж тодi, коло вбитого Рудигера, й безрадно спитав не знати й кого:
- Як же це?
- Conjuratores non gratis - свiдки небажанi,- промовив абат Бодо, вбиваючи погляд у землю, щоб погамувати в собi спокусу озирнутися назад, звiдки їхали, або поглянути туди, куди прямуг.али.
ЛIТОПИС ВИКРИТТЯ
Про Всеволода записано так: "Князь змолоду був боголюбивий, любив правду, був милостивий до бiдних, шанував єпископiв i священикiв, але особливо любив монахiв, давав їм усе потрiбно, був також воздержан i за те любимий отцем своїм. У Києвi мав клопiт з племiнниками, якi просили волостей. Вiн усiх їх мирив, роздавав волостi. До цих турбот прибавилися хворощi, старiсть, i став вiн любити молодих, радитися з ними, а молодi намагалися вiддаляти його вiд старої дружини, до людей перестала доходити княжа правда, тiуни стали грабувати, брати несправедливо пенi при судi, а Всеволод нiчого цього не знав у своїх хворощах".
Про Iзяслава ще душевнiше: "Був вродливий лицем, високий i повний, норову незлобивого, кривду ненавидiв, правду любив, лестощiв у ньому не було, прямий був чоловiк i не мстивий. Скiльки зла йому зробили кияни, самого вигнали, дiм розграбували, а вiн не заплатив їм злом за зло, коли ж хто скаже: вiн карав Всеславових визволителiв, то не вiн же це зробив, а його син. Потiм брати прогнали його, i вiн ходив, блукав по чужiй землi, а коли сiв на своїм столi i Всеволод прибiг до нього поконаниii, то Iзяслав не сказав йому: "А ви що менi зробили?" i не заплатив злом за зло, а втiшив, сказав: "Ти, брате, показав до мене любов, ввiв мене на стiл мiй i назвав старшим - так i я тепер не пом'яну першої злоби: ти менi брат, а я тобi, i положу голову свою за тебе", що й сталося. Не сказав йому: "Скiльки ви менi зла зробили, а ось тепер настала й твоя черга", не сказав: "Iди куди хочеш", але взяв на себе братню печаль i показав любов велику".
Невже лiтописець був так заслiплений, що не побачив нiчого, а чи так дорого йому заплачено за приховування iстини, бо комусь надто залежало на тiм, аби ввести в оману нащадкiв? Щоправда, подiї мовби й стверджують слова лiтописця, але ж подiї теж викладено ним саме так, щоб вони слугували для затемнення iстини.
Коли вмер Святослав i в його зятя польського короля Болеслава не було вже причини, щоб не помогти Iзяславовi знов повернутися до Києва, той дав вигнаному київському князевi вiйськову помiч, i вдруге йшов старший Ярославiв син на Київ, щоб, може, ще раз (i знов, мабуть, не своєю, а синовою рукою!) скарати непокiрливих киян, але брат його Всеволод, чоловiк справдi вчений i, може, й незлобивий, коли йшлося про дужих, зустрiв його на Волинi з невеликою дружиною i без битви поступився мiсцем, сам запросив старшого свого брата зайняти великокнязiвський стiл. Сам Всеволод сiв у Чернiговi. Туди незабаром приїхав Олег Святославович, вигнаний Iзяславом з Володимира-Волинського, вiдданого Iзяславовому синовi Ярополку. Олег мав батькову вдачу, вiдзначався здобичливiстю й непосидючiстю, незабаром метнувся в Тмуторокань, де сидiв ще один безземельний, ображений племiнник, син покiйного найстаршого Ярославового сина Вячеслава Борис. Разом iз Борисом, пiдмовивши половцiв, племiнники вдарили на дядька свого Всеволода, вибили його з Чернiгова, чернiгiвцi прийняли радо Олега; Всеволод, побитий i нещасний, разом iз малими дiтьми вночi втiкав з города, бiг до Києва, просив помочi в Iзяслава, i той справдi, як записано в лiтописi, пiшов на Чернiгiв, але не так для помочi Всеволоду, як з намiром покарати й провчити племiнникiв.
Була битва на Нiжатинiй нивi коло Чернiгова, i там загинув Борис Вячеславович, але загинув неспогадано й Iзяслав, бо нiколи не може нiхто визначити наперед перебiгу й кiнця бодай щонайменшої битви.
Так Всеволод несподiвано став великим київським князем, не маючи суперникiв. На радощах вiн поховав Iзяслава в Софiї поряд з Ярославом, хоч син i не дорiвнював нi в чому своєму великому батьковi. Але й тут високовчений Всеволод дiяв не без користi для себе. Бо ж поховання в Софiї свiдчило не так про велич небiжчика, як про великодушнiсть наступника, а ще: це був натяк на те, щоб i його, Всеволода, вдячнi нащадки поклали саме тут, у цьому найпишнiшому храмi землi Руської.
Аби не записано нiяких його безчесних учинкiв, подбав Всеволод, цiлком ймовiрно, також про те, щоб змовчано було про тi три лiта, якi Iзяслав бiгав по Європi, торгуючи рiдною землею, яку продав i польському королевi, й германському iмператору, i папi римському Григорiю за єдину цiну: вороття на київський стiл. Будь-якою цiною, будь-якими приниженнями власними й усього народу свого - аби лиш вернутися!
Болеслав польський вiдмовив у помочi, ще й позбиткувався над Iзяславом, напустивши на нього ласих до поживи воїнiв, i тi трохи поскубли київського князя, який вивiз iз Києва безлiч коштовностей. Тодi Дмитрiй-Iзяслав прибув у Майнц i, як записав у своїй хронiцi Ламберт Герсфельдський, принiс iмператоровi Генрiху "неоцiненнi багатства в золотих i срiбних сосудах i неймовiрно коштовних шатах i просив його, щоб вiн надав йому допомогу проти його брата, який силою позбавив його влади i утримує її лютою тиранiєю".
Хоч Київ був задалеко вiд Майнца, аби iмператор Генрiх вiдразу збагнув, за кого подати свою руку, все ж послано було туди посольство на чолi з трiрським пробстом Бурхардом. Звелено було посольству запропонувати Святославу покинути стiл, iнакше, мовляв, доведеться йому "в найближчому майбутньому випробувати силу зброї й могутностi германської держави".
Бурхард був рiдний брат Оди, жони Святославової, вже це свiдчило про несправжнiсть погроз германського iмператора. Коли ж посол розповiв київському князевi про клопоти Генрiховi з саксонцями й папою Григорiєм, то гострий розумом Святослав одразу збагнув, що йому не погрожують - у нього просять. Дружини для помочi вiн не мав та й не мiг послати аж у таку далеч, але багатствами подiлився радо. Германський хронiст захоплено розповiдав, що Бурхард "вернувся вiд короля руських з такими багатими дарами в золотi й срiблi й дорогих одежах, що нiхто й не згадає такого iншого випадку, щоб водночас у германську державу було ввезено таку силу-силенну".
Посольство їздило довго, та Iзяслав i не ждав, що воно привезе, а мерщiй погнав свого сина Ярополка до самого папи римського Григорiя; просив допомоги, обiцяючи взамiн зробити Русь леном святого Петра, iнакше кажучи, продавав свою землю ще и римськiй церквi.
Папа допомагав не силою, а словом, слово ж папське втiлювалося в послання до земних владик. Обдарував вiн таким посланням i "Дмитрiя, короля руського", себто Iзяслава: "Син ваш, вiдвiдавши город апостольський, прийшов до нас i, бажаючи з рук наших отримати королiвство в дар вiд святого Петра, висловив належну вiрнiсть тому ж блаженному Петру, князю апостолiв. Ми згодилися на просьбу й обiцянки сина вашого, якi здавалися нам справедливими, як тому що данi за вашої згоди, так i по щиростi вiдвiдувача, й передали йому кормило управлiння над вашим королiвством вiд iменi блаженного Петра - з тим намiром i побажанням, щоб святий Петро своїм заступництвом перед богом хранив вас i ваше царство i всi вашi блага i сприяв вам до кiнця життя вашого утримати царство ваше у всiлякому мирi, честi й славi".
Послання вручене було Iзяславовi папськими послами, якi передали ще багато ненаписаного, i з усього того виходило й геть несподiване. Iзяслав втрачав владу, передану папою Ярополковi, мав прийняти католицтво сам_ _i вся_ _його Русь "за його сприянням". Виходило, що й влади нема, i сприяння подай цим зажерливим римським отцям.
Iзяслава порятувала вiд остаточного зганьблення й, може, вiчного прокляття смерть Святославова. Забувши про свої обiцянки папi римському, Ярославiв син кинувся додому, де без перешкод сiв на стiл київський, а за два роки, як уже сказано було, полiг у битвi пiд Чернiговом i похований урочисто Всеволодом у Софiї, так нiби мав перед землею Руською щонайвищi заслуги.
У битвi на Нiжатинiй нивi поряд з багатьма незнаними й двома князями полягли також знанi дружинники княжi Iван Жирославович, Туки, Чудинiв брат, Порей i Жур - Всеволодiв найдовiренiший чоловiк, а водночас i муж Журини, мамки й годувальницi малої Євпраксiї. I чи то вже так княгинi Аннi хотiлося спровадити Журину геть з Києва, чи то старшi дiти Всеволодовi Володимир та Янка захотiли пониження своєї молодшої сестри, чи й сам князь з якихось незбагненних мiркувань вирiшив позбутися своєї вродливої маленької доньки, але сталося так, що Євпраксiю швидко й без вагань вiддано за саксонського графа, родича Оди Святославової,- вчинок для київського великого князя дивний. Досi простi графинi ставали княгинями, тепер княжна мала перетворитися на графиню - не було в тому нiякої честi для Руської землi, не було честi й для Всеволода, глибоко нещасною почувалася Журина, вiдiрвана вiд свого єдиною сина, мало втiшена й тим, що князь узяв його до своєї молодшої дружини, ще нещаснiшою за всiх була Євпраксiя, хоч i названа була вiд народження Щаслива.

ПЕРЕМIНА
Зi смертю Рудигера з Євпраксiї мовби знято було невидимий тягар. Вiдчула себе вiдразу вiльною, повернувся до неї свiт дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежнiй землi, не переймаючись тим, куди їде й що покидає, могла милуватися квiтами й травами, збирати листя й торiшнi жолудi, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються пiд жолудевими шапочками. Вiдкрилася їй якось нiби одразу пуща, йшла назустрiч розлегла, темна, в непрохiддi трясовин i завалiв, в запахах плiсняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревiння зубрiв, нiчних потаємних тупотiв, шелестiв, трiскiв, шерехiв.
Якось пильнiше придивлялася до людей, що сидiли на придорожних осадах. Здичавiлi самiтники, сумiш грабiжникiв i волоцюг, волохатi, немитi, збайдужiлi до свiту, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав снiги, бурi, лихих подорожнiх, диких звiрiв, самотнiсть, мор. Нiде не стрiли нi жiнки, нi дiвчини: не могли втриматися серед дикостi, втiкали з осад, лишали самих чоловiкiв, бо тим вiд народження судилася самотнiсть тяжких обов'язкiв. Одного разу все ж трапилася жiнка. Була вже така стара, що й сама не вiдала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала її, Євпраксiя злякано позирала на стару, не вiрила: невже на свiтi буває ще й таке?
Вбитi сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: "Живи!" I ось живе. Тягне хмиз до осади, зiгрiваються люди, коли проїжджають, їсть? Що дадуть. Коли довго нiхто не їде? Тодi так живе.
Євпраксiя вжахнулася. Звелiла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смертi. Нема зажерливiшого за людину.
Ще довго згадувала Євпраксiя стару, допитувалася в Журини: "А взимку? А вночi? Не страшно їй самiй?"
Потiм забула, може, й назавжди. Бо ж мала князiвську голiвку, а князiвськi голови так влаштованi: бiльше забувати, анiж тримати в пам'ятi.

Гостювала в невеличких городках i в таких великих городах, як Лучеськ, де сидiв князь Ярополк, були високi вали над Стиром, похмурi вої з довгими списами, густi меди й набридливi молитви. Але не затримувалася нiде, хотiла їхати, просуватися вперед, бачити бiльше, насолоджуватися свiтом, радiти з життя, смiятися до сонця, до дерев, до рiк i струмкiв. Далi, далi, далi!
Почалися передгiр'я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси, краї вивищувалися зеленими валами лiсiв, таких недосяжних, що хотiлося плакати вiд безсилля. Тодi була шалена клекотнява гiрських рiчок, похмурi верхи гiр, хмари вгорi, хмари внизу пiд ногами, колючiсть ялиць, загадковiсть широколистих папоротникiв, круглi лоби камiння в струмках, лизаного водою цiлi вiки.
Ночами Євпраксiя не хотiла йти до осад, сидiла коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не вiдступався вiд Євпраксiї нi на крок. Загадкова темрява причаєно обступала мiдявий вогонь, стрiляло палiччя, бахкало гранчастими гострими iскрами в чорну сутiнь, душа вогню вiдлiтала у високих сплесках полум'я, лишався жар, брався сивим попелом - так сиве шумування старостi обступає молоде життя. Але Євпраксiя була ще далека вiд тривог старiння, їй хотiлося вогню ще й ще, сама пiдкидала палiччя до вогнища, пiдстрибувала вiд пустощiв, обпiкалася жаром, вiдскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум'я виривався з вогню i бив убiк, а тодi шугав високо-високо в саме небо i здавалося, вириває з пiтьми довколишнi задумливо-соннi гори, i гори були, як пiтьма, а пiтьма ставала довкруг, мов гори, i Євпраксiї навiть хотiлося б жити в отаких горах, якби не знала великих рiвнин, якi вiдбилися в її дитячiй пам'ятi зеленими хвилями довiку.
Шлях Євпраксiї вiв до Кракова, далi через Чеський лiс до Праги, тодi до Естергома до тiтки Анастасiї, колишньої королеви угорської, а вже звiдти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська iмперiя. Цим шляхом їхала колись її тiтка Анастасiя, їхала й друга тiтка Анна в жони до короля франкiв Генрiха. Анна мала бути дружиною сина германського iмператора Конрада, але Конрад вiдповiв вiдмовою на послання Ярославове. У Майнцi Анна зустрiлася з Генрiхом германським, який вельми шкодував, що дiсталася вона в жони темному Генрiху франкському, а не йому, та вже нiчого не мiг вдiяти. Тiтки в Євпраксiї мали долю лiпшу, усi три стали європейськими королевами, усiх трьох пошлюблено вже в зрiлому вiцi, не довелося їм отак, як їй, дiтьми мiряти далекi дороги та ще й задля чого? Аби стати якоюсь графинею на окраїнi iмперiї!
У горах дороги неминуче зводяться до одної або небагатьох, через що рух на них безугавний навiть уночi. їдуть кудись вої, їдуть духовнi особи, державнi люди, гiнцi з грамотами, посли, збирачi данин, каравани купцiв, монахи-втiкачi, вiчно шукають пристановища нещаснi раби, метаються грабiжники, волоцюги, наскакують кочiвники, якi живуть на конях, випереджають усi чутки й вiтри, ведуть вовче життя.
До мандрiвникiв у горах ставляться з пересторогою й острахом, осади тут будують на малоприступпих верхах, ховають у гущавинах, за закрутами потокiв; у горах життя завжди було нужденне навiть для тих, хто там освоївся так чи iнакше, для замандрованих же людей, надто бiдних, тут було просто лихо, i вони проклинали той день, коли вимушенi були полишити свiй дiм.
Велетенський обоз руської княжни наповнив гори клекотом, подивом, заздрощами. Коли хто й хотiв би напасти на нього, неминуче напотикався на залiзну стiну київських дружинникiв, розставлюваних воєводою Кирпою, звичним до далеких виправ, так умiло, що здавалося, нiби охороняє багатства київської княжни незлiченне вiйсько. Коли ж дехто з челядинцiв, зляканий далекою дорогою, сумуючи за домiвкою або й просто бажаючи урвати з ласого обозу, пробував утiкати з возом, або кiнно, або на ослi чи верблюдi, то його ловлено вже й не київськими дружинниками, а саксонцями, якi волiли б повезти все до Саксонiї i вже коли й розкрадати, то в себе вдома для себе, а не для когось.
Євпраксiя збувала неувагою велике й заплутане життя свого обозовиська, то заглиблена була в свою дитиннiсть, то зненацька вибухала в нiй князiвська пихатiсть, гнала тодi вiд себе навiть мамку Журину, зодягалася в паволоки, висiдала з кутого срiблом вiзка, велiла нести себе в оббитiй ромейськими золотними тканинами лектицi, i восьмеро дужих смердiв легко несли маленьку княжну, а вона, пiдiбгавши губенята, кидала навсiбiч погiрдливi погляди, так нiби справдi зготовлялася володiти не якоюсь там германською окраїнною маркою, а цiлим свiтом.
У Краковi на честь Євпраксiї влаштовано було кiлькаденне учтування, були славетнi слов'янськi кашi, меди холоднi й гарячi, пива, печенi, були зальоти вродливих i гордих воєвод, задаровувано Євпраксiю, священикiв, дружинникiв, Журину, влаштовано лови пташинi для забави руської княжни, спiвано їй пiсень веселих i сумних, як великi слов'янськi рiвнини; князь просив загостювати хоч i до весни, бо, власне, й не мала б куди квапитися, та Євпраксiя була вперто-невблаганна: далi, далi, далi!
Сама не знала, куди поспiшає, але по смертi Рудигера, коли спав їй залiзний тягар з душi, коли щезло з-перед очей оте, як посол Генрiха фон Штаде вгнiчував залiзним панциром княжi перини, намiряючись розчавити її тендiтне тiльце, вона мовби позбулася страшної мари. Не було тепер не тiльки Рудигера з його нахабним залiзом на беззахисно-м'якому київському ложi - не iснував i сам граф Генрiх. Не хотiла думати, хто прибрав Рудигера: чи то князь Всеволод, у якому, може, зворухнулася образа й бiль за доньку, коли згадував знахабнiлого рицаря на ложi коло неї, а чи й сам Генрiх, який прибирав свiдка, бо ж свiдки, як сказав абат Бодо, завжди небажанi. Євпраксiя вже вiдала, як прибирають свiдкiв. Коли графиня Ода по смертi Святославовiй повернулася разом iз сином своїм Ярославом до Германiї, то вивезла всi багатства, призбиранi київським князем. А що не могла довезти їх в таку далеч, то закопала десь на Волинi, повбивавши всiх, хто помагав ховати скарби. Про те говорилося в Києвi з таємним острахом серед простого люду i з хижим вдоволенням серед можних. Княжим дiтям про те й не казано, але вони довiдалися вiд мамки Журини, яка не зносила щонайменшої несправедливостi, а тут же йшлося про страшний злочин.
Та тепер Євпраксiї навiть подобався отой германський звичай позбуватися свiдкiв. Ненависного їй Рудигера усунуто, прибрано навiки, коли б вона могла те зробити сама, то не вагалася б жодної митi, бо ж почувалася_ _нинi_ _вiльною, вiльною, вiльною!
Гнала обоз, квапила, не давала перепочинку, забула про чеберяйчикiв, не лякалася залишити рiдну землю. Далi, далi, далi! Куди, навiщо?
У Празi князь був ще добрiший, нiж у Краковi, мовив до Євпраксiї ласкаво, нiжно, видно, вважав її дитиною, а вона ж була київська княжна, германська графиня, шлюбна жона, вона везла стiльки багатств, що могла б купити цiлу державу.
У Празi на кам'яних будинках висiченi були ведмежата, троянди й терези. Вулички такi, що їх можна перегородити списом. У тiсних завулках ховалися закоханi й грабiжники. Сiрий камiнь, залiзнi стебла кованих гратниць, чотирикутнi похмурi вежi, вороння над вежами, пiнявi пороги на широкiй Влтавi - все мовби нагадувало Київ, як i в Краковi, як у Луцьку, як повсюди, де проїздила, може, тому й утiкала швидше далi вiд цих городiв, утiкала вiд спогадiв, вiд дитинства, утiкала в суворiсть, в чужу мову, билася об неї, нiби об камiнь, обпiкалася словами, неначе соромом, намагалася вирватися з її оболонки на волю, на широкий свiт. Далi, далi, далi!
Гори кострубатилися чорнолiсом i кам'яними вежами, гарцювали на вузьких курних дорогах чорнi конi, яструби шугали з безмежжя пiднебесь просто в очi, прямо в душу. Євпраксiя заплющувала очi. Вiддавали молоду в чужодальню сторону...
В Естергомi не знайшла тiтки, молодий король вiдправив удову-королеву в її гiрський замок Агмунд, i хоч Євпраксiю приймано по-королiвському, ставлено найкращi в усiй Європi вина, вона не затрималася надовго, звелiла братися на Лабу, просто до Нордмарки Генрiхової, вiдразу в Саксонiю.
Гори й лiси супроводжували тепер її невiдступне. Сiрi, як сум, птахи круглооко дивилися на звивистий обоз, мовчки супроводжували малу Євпраксiю, вузькоплечу дiвчинку у довгiй коштовнiй сорочцi - ще в сорочцi, а не порочнi, бо непорочна, непорочна! А Євпраксiї вiд тих сумовитих птахiв захотiлося високих трав, щоб з'єднати з ними пiднесенi руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики?
Саксонцi били в щити й кричали од щастя. Вночi сидiли коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву па новози, бачили там жбани й миси зi срiбла, садженi дорогим камiнням, золоченi кубки, чари з мiнливого скла, дрiт золотий i мiдний, бiсер i бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такi пишнi й густi, що не продмеш, мечi гнучкостi такої, що, звинутi в обруч, не ламалися. Все те їхнє, все те для них, все те в Саксонiю!
Уже на горах стояли тепер замки, мов сiрi сови, будiвлi були тяжкi й похмурi, на дорогах товклися нахабнi рудо-гривi кобили з тупими залiзними рицарями на них, костру-батилися покрiвлi городiв, мов сухi спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камiнь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'ється не в груди, а в камiнь.
Ще раз настала перемiна в Євпраксiї, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотiла б закрити обличчя руками, втiкати звiдси свiт за очi, втiкати безтямно, чимдуж просити рятунку в усiх богiв, нових i давнiх, та було вже пiзно. Камiнь - сiрий, безнадiйний, жорстокий, i в тому каменi живуть, мов дикуни чи розбiйники, графи, барони, рицарi, живе їхнiй iмператор, а десь удома бiлi ласкавi доми, зелена лагiдна земля i Київ, знесений на тихих пагорбах пiд саме небо. Євпраксiя плакала, не ховаючи слiз. Мамка Журина втiшала_ _її, називала дитиною знову, як давнiше, воевода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом iз маленькою княжною, а тим часом чорнi саксонськi конi скакали поперед обозо-виська навперейми сонцевi й чорним жирним тiням, падали над глибокими ровами з просмердiлою водою важкi дубовi мости, гримiли iржавi товстезнi ланцюги, голоси в замкової сторожi були так само iржавi, мов стояла вона тут вiки цiлi, граф Генрiх не виїздив назустрiч своїй жонi, сподiваючись, видати, на Рудигера.
Люд стрiчав молоду маркграфиню без захватiв, збайдужiло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'янi колiна, лiси вклонялися з найвищих верхiв, вiдстанi стискувалися, мовби провалювалися в гiрських бескеттях; пiд грозами й дощами, пiд сонцем i вiтром наближалася Євпраксiя до свого мужа, ближче, ближче, ближче...
ЛIТОПИС
_подив_
Свої вмовкають, так i не розпочавши розповiдi про Євпраксiю i дивнi її пригоди, зате чужi навперейми хапаються повiдомити про прибуття до Саксонiї доньки славетного руського царя, зятя ромейського iмператора, брата французької королеви, свекра англiйської принцеси, родича королiв Швецiї, Норвегiї, Угорщини. У хронiцi монастирiв Розенфельденського й Хассенфельденсенського кострубатою своєю латиною виписує хронiст про те, що "донька руського царя приходить в сю землю з великою пишнiстю, з верблюдами, вантаженими розкiшними шатами, коштовним камiнням i взагалi незчисленним багатством". (Верблюд був таким дивоглядом, що, потрапивши, скажiмо, до чеського города Пiльзеня, як дарунок руського князя, навiки зостався в гербi сього мiста).
I це сталося саме тодi, коли iмператор Генрiх поконав саксонських баронiв, примусив їх укласти мир, а як писав згодом Отберт, єпископ Люттiхський, "такий закон про мир був так само корисний нещасним i добрим людям, як шкiдливий негiдникам i хижакам. Одним вiн давав шматок хлiба, другим - голод i злиднi. Тi, хто розтратив свою власнiсть на вiйськовi приготування, намагаючись оточити себе звичною кiлькiстю сподвижни-iгiв i перевищити в цьому iнших, повиннi пiсля позбавлення права на грабування - з їхнього дозволу будь сказано,- вступити в боротьбу iз зубожiнням, бо їхнiми погребами заволодiли нестачi й бiднiсть.
Тi, хто скакав перед тим на змиленому огиревi, змушенi були вдовольнитися тепер селянською клячею. Хто ще недавно носив одяг не iнакше як яскраво-пурпуровий, тепер вважав прекрасним мати одяг тої барви, яку дала йому природа. Золото радувалося, що його бiльше не втоптували в багнюку, бо бiднiсть примусила носити остроги з залiза. Одним словом, усе, що поганi нахили розвинули в тих людях суєтного й зайвого, вiдняла тепер у них учителька-нужда".
I ось тодi до маркграфа Пiвнiчної марки, спрямованої проти слов'янських племен лютичiв i венедiв, до Генрiха, який перед тим i так уже отримав у спадок великi багатства графинi Оди, колишньої руської княгинi, прибула прекрасна, як янгол, руська княжна з багатствами, за якi можна було б купити всiх германських єпископiв i баронiв.
У першому нашому лiтописi пiд роком 1083 стоїть:
"Приде Олег из Грек Тмутороканю, и я Давида и Володаря Ростиславовича, и седе Тмуторокани; иссече Козары, иже беша светници на убиенье брата его и на самого, а Давида и Володаря пусти".
I рiдний брат по батьковi Євпраксiї, славетний Володимир Мономах, пишучи через десять лiт своє "Поучения" синам своїм, жодним словом не згадає не те що нещасної своєї маленької сестрички, а й iншої сестри, Янки, народженої, як i вiн, вiд ромейської царiвни. Згадує лиш невiстку свою, шкодуючи, що не бачив за грiхи свої нi першої радостi її, нi вiнчання, i просить прислати її до нього, щоб з нею кiнчав сльози свої та посадовив її на властивому мiсцi, належному їй, i сяде, мовляв, вона, як горлиця на сухiм деревi, скаржачись, а великий князь утiшиться тим часом в бозi.
Як горлиця на сухiм деревi. Належалося б так сказати про малу Євпраксiю, та хто ж мiг те зробити? Вдома викинуто її з пам'ятi, а тут, на чужинi, незграбна латина не надавалася до таких висловiв, хронiсти дивилися на свiт суворими очима, пристрастi не могли пiдступитися до грубезних монастирських мурiв, всi жалi давно було розiп'ято на гострих вежах баронських замкiв.
Дитя було забуте, стало чуже, нiчиє, багатства, привезенi ним, так чи iнакше мали розвiятися, як пiсок на вiтрi, а що ж мало зостатися?
__
_COMPETENTIA ANNORUM__ _
_(Повнолiття (латин.)___
Обоз, що прийшов з Євпраксiєю, не вмiстився нi в замку Генрiха фон Штаде, нi ще в трьох iнших замках, куди його порозпихано. Сам маркграф, забувши й про жону свою чужинецьку, метався вiд замку до замку, жадiбно перелiчував посаг, погрожував зажерливим забiяцьким своїм кнехтам, знавбо вельми гаразд звичай, за яким весь посаг належав невiстi, нестачу ж мав би тепер вiдшкодувати муж, себто Генрiх.
Генрiх був безмiрно довгий, тому й прозвано його Довгим, з маленькою, мов у смока, голiвкою, дрiбними рисами обличчя; було в ньому ще багато хлоп'ячого, недорослого, але водночас пробивалося досить виразно всезагальне зiпсуття, непомiтне для Євпраксiї, зате вiдразу зауважене досвiдченою Журиною, яка аж здригнулася вiд ляку за свою вигодованку, за своє прекрасне дитя, за його чисту душу.
Подорож од Києва до Саксонiї затягнулася на довгi мiсяцi. З Києва виїжджали в травнi, тепер надворi стояв уже жовтень, званий германцями мiсяцем вина, мiсяць плодiв, щедрот земних, мiсяць, коли видавлено з виноградних грон молоде вино, зварено пиво з нового ячменю, закопчено перших гусей цього року, заколото годованих свиней i засмажено смачнi ковбаси й реберця до пива,- мiсяць, коли в лiсах в'яне лист, оголюються дерева, занурюються в сум i сон, а в долинах гiркнуть перестоянi трави i втрачають соки, вклякають, мов старi люди. Та водночас осiнь - то пора весiль, шлюбних учт п'ятнадцятиденних, утiх i розваг, зачать нового життя, що мав прийти на змiну вмиранню в лiсах, на горах, в долинах, у охолодiлих водах.
Абат Бодо вельми радiв тiй обставинi, що змiг доправити невiсту для графа Генрiха саме на цю пору щедрої, пишної осенi; радiсть ця, щоправда, трохи тьмарилася при згадцi про смерть Рудигера, але з усього видно було, що маркграф не дуже й переймався тою смертю, можна б навiть стверджувати, що вiн, так чи iнакше, сприйняв звiстку про таємниче вбивство барона з деякою втiхою, бо не стримався i, кривлячи ледь засiяну рудявим заростом губу, кинув: "Для шлюбних розваг на ложi баронiв не потребую, правда ж, абате?"
Абат трохи злякався за цього недорослого ще володаря марки, в побутi своєму неподiльного й не пiдвладного нiкому, готового, як видно, знехтувати навiть божим судом. Невже вiн має намiр тягнути оте невинне дитя до брудного ложа? Обережно зауважив, що conipetentia anno-rum, себто справжнє повнолiття, в жiнок настає лиш в шiстнадцять лiт, Євпраксiя ж має лиш дванадцять.
- Дванадцять рокiв для дiвчини - саме законний вiк, legitiina aetas,нагадав йому маркграф,- чи абат забув закони?
- Але ж, сину мiй, навiть монахинею жiнка не може вступити до виповнення їй шiстнадцяти рокiв, себто competentia aniiorum! - вигукнув Бодо.- Ваш шлюб нiяк не може вважатися вiдразу доконаним, це має бути нiби шлюб i нiби весiлля.
Розмова вiдбувалася в похмурiй замковiй залi, обидва стояли, обидва вiдчували, як починають ненавидiти один одного, а що в молодого ненависть завжди дужча й пробивається вiдразу назовнi, то й вийшло так, що маркграф перший зiрвався на крик i, зламавши свою високу постать над абатом, прохарчав йому в лице:
- Шiстнадцятилiтнiх берете монахинями, аби приводили дiтей од абатiв! А я маю жону дванадцятилiтню i хочу вiдразу консумацiї шлюбної! I хай мої пiдданi з радiстю говорять: Генрiх alreit hatte beschlofen Praxed (Вiдразу переспав з Праксед _(старонiмецьке)._. Вiдкладати на чотири чи п'ять рокiв те, що менi належиться за звичаєм i правом? Я вже завтра урочисто в'їду в свiй замок з оголеним мечем у руцi пiд бiй котлiв i звуки лютень i повезу свою невiсту до єпископальної церкви, i мене супроводжуватимуть усi барони й рицарi Нордмарки, i хотiв би я бачити, хто може стати менi на завадi!
"Недопес,- подумав абат Бодо,чистiсiнький тобi не-допес". Не сказав нiчого, навiть зiтхання притлумив i тихо вiдiйшов од маркграфа, зник, як тiнь.
До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, бiлолиця - такою пам'ятала її Євпраксiя ще в Києвi, колишня княгиня не змiнилася нi в чому, навiть одяг на нiй був майже такий, як колись у Києвi, коли сидiла на столi разом iз Святославом, тiльки золота навiшано було на графинi ще бiльше, ще тяжчого i владностi в голосi так само чулося мовби бiльше навiть, анiж в часи князювання.
Всi звали тут Євпраксiю на латинський кшталт Пракседою, iм'я втратило ласкавiсть, стало якесь грубе, нiби назвисько, дiвчина щоразу щулилася, коли в неї над головою ляскало: "Праксед! Праксед!" Графиня Ода разом iз Журиною вибрала весiльнi шати для Євпраксiї: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вмiло й гарно зiбраний довкола в м'якi брижi, плат увiнчано золотим вiнцем, широкий глухий гiматiй з довгими рукавами, на комiрi й унизу - золоте шитво, пояс так само золотий. Пiд верхнiми шатами - вузька сорочка александрiйського полотна з дуже вузькими рукавами i золотими наручами. Сандалiї пурпуровi, як у ромейських царiвен, круглоносi, садженi перлами й Маргаритами. Євпраксiя була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом i молодiстю, поряд з нею видавався геть недоречним i безглуздим довгнезний маркграф зi змiїною своєю голiвкою (шолом не мiг надягти в церквi, тримав його на зiгнутiй лiвiй руцi, у золоченому панцирi, з коштовним нашийником i нагрудником, садженими цiлими купами самоцвiтiв, у червоних високих чоботях iз золотими острогами, з грiмкотливим мечем на коштовнiй перев'язi.
Єпископ, у понтифiкальних татах, з'єднав у соборi _з _належною, хоч i досить пiсною, як на київськi смаки, урочистiстю руки зашлюбленим, передав повелiння церкви, аби обоє жили згiдно зi справедливiстю i звичаями святого сакраменту шлюбного. Барони, що стояли позаду, вiдсапуючись вiд напруженостi хвилi й копчених гусакiв, якими вже зранку набитi були їхнi ненажерливi шлунки, доповнили слова єпископа, радячи недвозначно маркграфу, аби вiн в обiймах молодої дружини, позбувшись рицарського духу, п'янiв од невiстиної розкошi; iз собору пишний кортеж перебрався до замку на учту, яка тривала допiзна, супроводжувана п'яними спiвами, грою на лютнях, забавами шпiльманiв, дикими, часто й соромiцькими плясами, а вже тодi, згiдно iз звичаєм, попровадили родичi новопошлюблену пару до ложницi весiльної, щоб покласти їх у постiль поряд, але тут уже не було оголеного меча мiж молодими, як у Києвi, не затримувалися гостi в ложницi, аби не вганяти недоросле дитя в сором i ганьбу. З п'яними вигуками, iз сопiнням, силкуванням i шамотнею стягали з маркграфа його залiзнi обладунки, з Євпраксiї зiрвано золототканi шати, зоставивши її в самiй сорочцi. Генрiх так само був уже тiльки в довгiй грубiй сорочцi, цибаючи на довгих тонких ногах, заточуючись, з п'яним реготом випихав iз ложницi своїх гостей, озирався в темрявi, чи ще нiкого не лишилося, i тут забачив ту жiнку, що приїхала з Києва разом з його малою Праксед. Вiн щось гукнув до жiнки, але вона, видно, не зрозумiла, бо стояла посеред ложницi - стояла, вiдгороджуючи вiд нього Праксед, його законну жону, справжню жону, яка вже вступила в законний вiк, legitima aetas, як кажуть усi цi зачуханi абати. Маркграф махнув рукою коротко й зло, показуючи, щоб ота темна слов'янка щезла йому з-перед очей, але вона далi стовбичила, тодi Генрiх майже впав на неї, обхопив обома руками, попхав до виходу, булькаючи горлом, заслинюючи жiнцi плат на головi, геть п'яний, здурiлий i знахабнiлий безмiрно. Коли дiткнувся цiєї стегнастої, ще, власне, молодої i, здається ж, вельми привабливої чужинки, забув на мить про шлюбне ложе i про неторкану нiжну жону свою, зiпсуття вдарило йому в одурiлу голову, та вiн вчасно схаменувся, вiдкинув Журину за дверi, гукнув рицарям, якi оберiгали вхiд до ложницi, що зiрве голову кожному, хто стане йому заважати, кiлькома пострибами допав Євпраксiю, яка злякано стояла коло широкого й високого ложа, повалив її туди, вгнiтив спиною в перини, з грубою нетерплячкою рвонув сорочку, але сорочка була вузька i з надто мiцної тканини, щоб порватися вiдразу, не сорочка, а якийсь полотняний панцир. Генрiх вилаявся люто й брудно, повалився на жону, але вона вислизнула з-пiд нього, скочила на колiна, в руцi в неї блиснуло щось довге й тонке, маркграф, ще нiчого не збагнувши, знову посунувся на неї, але в груди навпроти серця вперлося йому щось холодне й безжальне, а голос Праксед був ще безжальнiшим. "Заколю!" - прошепотiла вона просто в вухо своєму мужевi, тодi зiскочила з ложа, вiдбiгла до самих дверей, гукнула звiдти щосили: "Заколю!", стала там, вся тряслася, тiпало нею, перелякано дивилася на мiзерiкордiю в своїй руцi. Ромейська мiзерiкордiя, подарунок брата Ростислава, гарна, майже iграшкова рiч, iз золотим рукiв'ям, з тонким i гострим, як риб'яча кiстка, лезом. Ростислав навчив, як ховати мiзерiкордiю в рукавi, забiяцько пiдморгував маленькiй сестричцi: "Хто на тебе нападатиме, штрикни в груди - та й ото!"
Генрiх п'яно вовтузився на ложi, мабуть, шукав Євпраксiю, в його замалу голову не пробилося ще, видати, усвiдомлення того, що сталося. Вiн лаявся гидко й довго, а вона тряслася коло дверей, повнилася вiдчаєм i безнадiєю, не ждала нiзвiдки нi помочi, нi спiвчуття. "Заколотися?" - зринула думка. Але дiвчинка прогнала ту думку. Не знала, як те робиться, та й жалко себе стало. Глянула на того, хто мав однинi зватися її мужем. Сидiв на ложi, бiлiло в темрявi маслаччя довгих голих нiг, сорочка, видно, збилася йому, там, де мав бути живiт, темнiло нiби провалля. Євпраксiю знудило. Посунулася по стiнi, вже втрачаючи свiдомiсть, намацала рукою вузьке вiкно, схилилася до отвору, вдихнула свiжостi i вже коли трохи стямилася, почула внизу на днi вузького колодязя замкового двору вiдголоси запеклої бiйки. Перехилилася бiльше, не дбаючи про Генрiха, не лякаючись його, i при червоному свiтлi смолоскипiв побачила, як унизу київський її воєвода Кирпа зi своїми дружинниками прорубується крiзь саксонських кнехтiв, мабуть,н амагаючись дiстатися до графської ложницi, щоб порятувати вiд наруги недорослу княжну, вирвати її з рук отого недопса, що брудно лається в неї за спиною.
Кирпа замахувався пiдкористо знизу навкiс, рубав замашисте, зi смаком, сам щоразу вправно ухилявся вiд ударiв, а його дружинники, отi, чиїх навiть iмен Євпраксiя не хотiла запам'ятати за довгу путь од Києва до Саксонiї, стояли зi своїм воєводою, рубалися на смерть, мовчки, затято, безнадiйно, рубалися за неї, за свою княжну, за своє київське дитя. Вмить згадала їхнi iмена, незугарнi й грубi, як їхнi руки, звиклi до меча та списа: Крамола, Мишка, Губа, Копит, Бабка, Баран, Чорнота, Кобилка, побачила кожного з них зосiбно, почула голос, згадала усмiшку з-пiд волохатих брiв, у густому заростi вусiв i бороди, лише тепер збагнула, як любили вони її, пошкодувала, що не вiдплатила вона їм теж любов'ю, зате ще не пiзно було заявити'їм про своє визнання, про свiй захват їхньою силою, мужнiстю, їхнiм благородством. Вона перегнулася з вiкна, мало не падаючи донизу, закричала ламким голосом:
- Бийте їх! Бийте!
Вiдважно побiгла до Генрiха, вхопила його за сорочку, тягла до вiкна, вже не боялася цього п'яного, гидкого, чужого чоловiка; голосом, сповненим владностi, звелiла:
- Вгамуй своїх кнехтiв!
I маркграф, дивно збайдужiлий до всього, слухняно вихилився з вiкна, п'яно гикнув униз, вижував кiлька слiв:
- Ей там! Я сказав!!!
Євпраксiя спала ту нiч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася i тривала, поки з'їдено було в замку все, тодi перебралися до iншого замку, об'їдали й обпивали околицi; похмурi селяни привозили свиней, вели бичкiв, несли гусей, кнехти вiдбирали в них живнiсть, самих випихали iз замкових ворiт геть, щоб i духом не смердiло там, де п'ють та їдять можнi.
У п'яних похваляннях i варняканнях все ж стало вiдомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложi. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тодi забажала поговорити з Євпраксiєю. Усамiтнилися вiд пиякiв, сидiли двi неоднаковi жiнки, зв'язанi спiльними спогадами, а ще зв'язанi, тепер розумiли обидвi, ворожнечею.
- Твiй стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять лiт, як i ти,сказала Ода трохи ображено. Однак образа для такої подiї, здається, не личила, тому вона вiдразу й поправилася: - Але я була набагато мiцнiшою. Ти надто тендiтна, у тобi ще справдi... мало жiночого. Абат Бодо цiлком слушно нагадує про competentia аnnоrum. До шiстнадцяти рокiв тобi треба побути в Кведлiнбурзi, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землi твого мужа... Бiдний Генрiх, йому доведеться ждати ще цiлих чотири роки!
Євпраксiї хотiлося гукнути: "Не дiждеться!", але вона сказала iнше:
- До Кведлiнбурга поїду зi своїми людьми._ _Не вiдiшлю їх до Києва, зостануться зi мною.
ЛIТОПИС ЗАБУТЕ
"Коли б серед мороку цього свiту не блищав промiнь науки, то все покрилося б нiччю",- так запише в своїй "Хронiцi слов'ян" через сто рокiв пiсля подiй, про якi тут йдеться, Гельмгольд, пресвiтер з Бозова на Пльонськiм озерi в землi слов'янського племенi вагiрiв, званiй ще Холстинiєю. Київський великий князь Всеволод всiма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його "п'ятимовннм чудом", бо знав п'ять найрозповсюджених в тодiшньому свiтi мов, стежив вiн пильно за веденням лiтописання в монастирях Києва, Чернiгова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв'язками з усiма владиками чужоземельними,а чи ж вiдав, що наймолодшу свою доньку Євпраксiю видає за чоловiка, який належить до найзапеклiших нищителiв слов'янства? I чи сягала вченiсть Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов'янських племен? Та й сама iмперiя Германська виростала на землях слов'янських, бо споконвiчнi германськi племена: бавари, шваби, франки, сакси, якi творили iмперiю, тулилися на окраїнах безмежного океану слов'янства. Народжений у Мейссенi (званому колись слов'янами Мишином) Адам Бременський за кiлька рокiв до приїзду Євпраксiї в Саксонiю писав: "Земля слов'ян-обширна область Германiї, населена вiнулами, яких давнiшо звали вандалами. Коли залiчити до слов'ян нiчим не вiдмiтних вiд них нi по зовнiшностi, нi но мовi богемцiв i розташованих по той бiк Одеру полян, то їхня земля вдесятеро буде бiльша за нашу Саксонiю. Ця земля сильна вiйськом i зброєю, обильна всiлякими товарами, з усiх бокiв оточена горами, покрита лiсом i рiками, що творять її природнi кордони".
Окрiм згаданих тут вагiрiв, бодричiв i лютичiв, вiдомих ще пiд iменем вiльцiв, у землях, що згодом вогнем i мечем були приєднанi до Германської iмперiї, в межирiччях Лаби й Одри на всьому узбережжi званого тодi Скiфськими водами Балтiйського моря жили полабiнги, пучини, лiнгони, варнаби, укряни, хiццiни, цiрцiпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, вiлiни, стодорапи, ретарiї, лужичi, пруси.
Через тисячу рокiв од них уцiлiє лиш жменька лужицьких сербiв та в назвах рiчок i городiв вгадуватимуться слов'янськi значення: Бранденбург - Бранiбор, Ратпенбург - Ратибор, Любек - Любека, Траве - Трава, Мейссен - Мишин, Росток - Розтоки. А хронiст же писав колись з острахом: "Область слов'янської мови так обширна, що незмога уявити".
"Неприступнi в своїх болотах, вони не хочуть визнавати нiяких володарiв над собою" - писав Гельмгольд. "Очi в них голубi, обличчя червонувате, а волосся довге" - такими полишилися в iсторiї.
Нi мови їхньої, нi легенд, нi мудрецiв, нi сподiвань, нi останнiх слiв. Винищенi тiльки тому, що їхня земля сподобалася зажерливим сусiдам i ще зажерливiшому їхньому боговi, прикриваючись iм'ям якого, германськi рицарi йшли на незахищенi оселi слов'янськi. Знаємо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, вiдзначалися твердiстю духу й помiрнiстю. Германський хронiст вимушений був визнати, що слов'яни, хоч "ще не просвiщенi вiрою, але обдарованi добрими природними властивостями, бо вельми жалiсливi до тих, хто терпить нужду. Золото й срiбло вони цiнують мало i багатi найрiдкiснiшими, незнаними нам хутрами, пахощi яких влили смертоносну отруту гордощiв у наше суспiльство. Самi вони вважають цi хутра не дорожчими за всiляку погань i тим, я вважаю, виносять присуд над усiма нами, бо ж ми домагаємося хутер куницi, як найвищого блаженства".
Нордмарка, якою мав тепер володiти маркграф Генрiх, муж Євпраксiї, названої Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських земель. Чи вiдав про те високовчений князь Всеволод? Та чи й не байдуже було чоловiковi до якихось там племен, коли вiн не пожалiв навiть своєї маленької доньки...
КРИВАВЕ ВЕСIЛЛЯ
Широкозадi кобили несли крiзь сiрий дощ розкричаних, ще сповнених ситих згадувань про багатоденну весiльну учту кнехтiв. Хвалили свого маркграфа, виспiвували:
"Янголи на небо, пастухи до стайнi, гой нам, гой!" Дощ не лякав кнехтiв. Справжнього сакса не лякає нiщо, не може бути перепон i перешкод. "Рiки перепливемо, гори здолаємо, хитрощi переможемо, силу зламаємо, гой нам, гой!" Колись сакс прийшов до тюрiнга, попросив видiлити для себе трохи землi. Похмурий тюрiнг не вiдзначався нi гостиннiстю, нi щедрiстю. Сказав: бери в пелену сорочки - ото й уся тобi тут земля. Сакс набрав у пелену й став розтрушувати по крихтi, i переляканий тюрiнг побачив, що всi його гори покритi саксовою землею. "Гой нам, гой! А слов'янських свиней витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо їхнi осади в диких борах, на сирому коренi, над рiками й озерами, не спитаємо назви, не дамо стямитися - нi вигуку, нi крику, нi плачу, нi пам'ятi,- упадемо, як дощ на голову, принесемо свого бога, своє слово, свiй меч! Гой!"
П'яно поблискували мечами, сiкли дощ, реготали здуру, недорослий маркграф i собi встрявав до вояцьких жартiв, похвалявся, обiцяв кнехтам розкiшнi забави зi слов'янськими свиньми. Найперше ж хотiв утiшитися сам_ _пiсля_ _ганебної невдачi з непокiрливою жоною, в якої, окрiм царського титулу та багатств, власне, й не було нiчого привабливого для такого знатного чоловiка, як вiн.
Напали на селище лютичiв так само зненацька, як зненацька постало перед ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте й тихе, не зготовлене нi до оборони, нi до загибелi.
Маркграф кричав щось крiзь дощ, кричав зопалу, по-дурному, його нiхто не слухав - вовки почули здобич, кожен летiв заслiплений, широкозадi кобили безжально мiсили зелену траву, лиснючi вiд дощу, вiд залiза й жорстокостi, кнехти перли звiдусюди на селище, гнали чимдуж, щоб не дати схаменутися, зiбратися для опору, втекти, сховатися, летiли мовчки, тiльки постогнувало щось тяжко в черевах кiнських та чмокала пiд копитами твань.
Перша оселя. Вогонь - пiд покрiвлю. Зiскакують з коней, висаджують дверi, падають у хижу разом з дверима, сухо, тьмаво, пахне зiллям i хлiбом, пусто.
Дим над хижею. Людей немає.
Друга хижа. Падають дверi. Тьмавiсть, запах зiлля й хлiба. Нiкого. Другий дим. Бiлий, плоско падає на землю, мокре дерево не хоче горiти, але загориться, бо нiхто так не вмiє палити, як бравi кнехти маркграфа Генрiха, сина Удонового.
Третiй дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачi?
Iз крайнiх осель виганяють худобу, свиней, тягнуть збiжжя, шукають хутер, срiбла, збирають зброю. Запихаються м'ясом, жадiбно хлепчуть холоднi меди й смачне слов'янське пиво - облитi бороди, залiпленi вуса, роз-плямканi губи. Де люди? Де кров?
Ще дими, ще. I крик. Жiночий, пронизливий, безнадiйний... Дими падають на землю, крик б'є в небо. Але теж падає, як пiдбитий птах. На жiнку навалюється вiдразу троє. Гвалтують посеред вулицi, у багнюцi, пiд дощем, хапливо, жадiбно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала, а кричати вони не дозволять тут нiкому. Затоптують жiнку кiньми, валять дверi, пiдкладають вогонь пiд покрiвлi, женуть худобу. Ага, хтось утiкає! Бий! Навздогiн! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утiкає? Доганяй! Заганяй назад. Перепиняй усiх! Ще жiнка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою об стiну! Чоловiк? По черепу!
Враз прискакав кнехт, величезний шолом з'їхав на вухо, мармиза перекривлена радiсною нетерплячкою.
- Весiлля!
- Яке? Де? Дурню!
- Тут. Весiлля!
- У цих свиней?
- У собак слов'янських?
- Весiлля! - ревiв кнехт i далi, до маркграфа. А з середини безтурботного досi селища, що мить тому розгулянi й розвеселенi, бiгли жiнки, рвали на собi волосся, хапали дiтей, когось кликали, дiтвора плакала, все бiгло наослiп, просто пiд рицарськi кобили, пiд мечi, на застави, якими заткнуто всi виходи з селища, чоловiки ще десь барилися, хто вискакував першим, то падав пiд ударами кнехтiв, бо бiг або ж голiруч, або самотою з дрюком чи коротким ножем, тодi надбiгли тi, хто зумiв ухопити довгий спис або сокиру на довгiм держаку.
- По черепу!
- Бий!
Рубали, топтали кiньми, обеззброєних гнали докупи з худобою, свиньми, з псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпаченi жiнки, чоловiки лежали з розрубаними черепами, валялися вбитi дiти, прискакав з почтом маркграф, хижа нетерплячка била з його довгої постатi, закутої в залiзо.

- Молода! Де молода? Де весiлля, чорти його бери, громи й блискавицi, собачi свинi, свинячi собаки! Де?
- Забiгай!

- Переймай!
- Хапай!
- Не випускай!
По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили iз залiзними вершниками. Нiхто не втече, нiхто не порятується, нiхто не вцiлiв...
- А-а-а-а-а!
Маленька дiвчинка вискочила з палаючої хижi, знетям-лено закрутилася - чорнi конi, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинцiв, регiт, страх, смерть. Куди? Побiгла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очi, маленька, тоненька, бiловолоса, як Євпраксiя. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотiв запалити дуба, iншi наглили:
- Жени!
- Лови!
- Бий!
Молодi з родичами не вчинили навiть опору. Ждали милостi. Вийшли з-за столiв, повних наїдкiв i папиткiв, молода у вiночку, в червоних слов'янських шатах, молодий - гожий, дужий, високий.
- В'яжи!
Рвали молодого вiд невiсти, крутили ремiняччям, валили на землю весiльних гостей, в'язали, хто вчиняв опiр, того рубали. Швидко, вправно, хижо.
Маркграф злiз iз кобили. Бiгцем до весiльної палати. Вразила його просторiсть i ошатнiсть. Роги турiв i лосiв на стiнах, хутра, килими, зброя. Лави й столи пiвколом. Посерединi - священне вогнище. Тринiг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглi тринiжнi з вигiдними опертями. На столах - гори наїдкiв. Печенi поросята, гуси, журавлi, лебедi, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне - пахощi аж у шлунку! На кованих залiзом скринях - великi ведмежi шкури. Очi у ведмедiв - бурштиновi, свiтяться золотом. А хто тепер усьому хазяїн? Вiн, маркграф Генрiх! Кнехти тримали невiсту. Молодого не вiдводили. Хай бачить. Рвався з мiцних рук, стогнав, рот мав зав'язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання вiд безсилля. Невiста ще не могла стямитися. Не розумiла. Не вiрила. На неї насувався високий, з гадючою голiвкою. Величезний шолом пожбурив. Меч вiдкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти iржали, як жеребцi:
- Не знiмай панцира!
- Хай спробує нашого залiза!
- У маркграфа все залiзне!
- Го-го-го!
- Га-га-га!
Невiсту повалили па стiл. На журавлiв i лебедiв. Вiнок влетiв їй з голови. Тримали мiцно, затулили рот. Очi - нi. Хай дивиться на маркграфа. I молодий хай дивиться, який мужчина їхнiй маркграф. Генрiх важко впав на дiвчину. Мав помститися за свою ганьбу з тiєю, що не пiддалася йому на шлюбному ложi. Слов'янськi собаки! Собачi свинi й свинячi собаки!
Кнехти всовували до весiльної палати волохатi морди. Кортiло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой!
Гнали з селища свиней, худобу i людей, пов'язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розплiскувався над покрiвлями, над цiлим селищем червоними озерами, i вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими вiдблисками смертi й нищення.
Дощ iшов i йшов. Коли вночi стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Палiччя чадiло, стрiляло, сичало, давило димом, вогню не було. Нi обiгрiтися, нi посушитися. Бо в темрявi нападуть зненацька, не помiтиш. Не нападав нiхто. Край перелякався. Вимер. Залiзнi вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали вiд диму, витирали засльозенi очi, обпивалися медами, нахабнiли ще дужче, нiж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарi в поле!
...Сон звалив усiх, хропли, харчали, свистiли, лаялися увi снi, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змiшалося, не розбереш. Бранцi ждали ранку, не спали, були разом зi своєю худобою, пси лизали їм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо...
Удосвiта вдарено з усiх бокiв. Тихо, вмiло, безжально. Земля слов'янська мав вуха й очi. Почуто, кинуто звiдусiль навперейми воїв, йшли нiшо через болота, через трясовини, через непрохiддя навпростець, навперейми, йшли слiдами важких кобил, на гiркий запах диму, на звуки лайки й похвалянь. Списи такi довгi, що в туманi губиться другий кiнець. Сокири на держаках з пiвтора хлопа завбiльшки. Луки паленi дiстають до бороди. Круглi щити, обтягнутi шкурою турiв. Кобили iржали з перестраху. Кнехти безладно борюкалися, падали пiд вагою своїх панцирiв, грузли в багновиську. Важкi сокири падали на шоломи, на залiзо. Людей не видно, сокири падали мовби самi собою. Мечем нiкого дiставати. Гнуться шоломи. Трiскаються черепи.

- А-а-а-а!
Найтвердiших порубано, маркграфа зi здичавiлими баронами обдерто з панцирiв, у самих сорочках вигнано на узлiсся, пов'язано ремiняччям, знятим з бранцiв, молодий i молода стали навпроти Генрiха. Нiхто нiчого. Все мовчки. Погнали нападникiв назад. Босих, напiвголих, пiд дощем. По слiдах їхнiх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весiльного селища, до озера, що, мабуть, зберiгало ще в своїх глибинах вiдсвiти вчорашнiх жахiв.
Озеро було джерельне. Навiть улiтку вода, як лiд. У такiй водi водиться гарна сильна риба. Предки вмiли вибирати мiсце. Восени вода ще холоднiша. В цьому легко пересвiдчитися його вельможностi маркграфовi. Генрiха загнано у воду но саму шию. Хай охолоне вiд жару. Молодий i молода стояли на березi i дивилися, як синiє скривлена мордочка маркграфова. Коли пробував вибрiдати, воїни брали його на рогатини, як ведмедя, знов заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибiли пiд дощем на березi. На нiч усiх вiдпущено. У самих сорочках погнали до болота, сплюнули вслiд. Вертайтеся, звiдки прийшли...
Мине чимало днiв, доки маркграфа внесуть у його замок. Не битимуть у котли, не гратимуть лютнi, не виблискуватиме маркграф оголеним мечем. Лежатиме трупом. I не поможуть нi мудрi абати з їхнiми молитвами, нi привезенi з самої Iталiї славетнi лiчцi, нi кропивне сiм'я з медом, нi дев'ятисил капуанський - скрутить йому всi його двiстi дев'ятнадцять кiсток, i вже не пiдведеться Генрiх в ложа, не побачить своєї повнолiтньої жони, не скреготатиме зубами, нахваляючись i похваляючись, що по викiнченнi непокiрливiй шiстнадцяти лiт припровадить її, як мисливського пса, до свого замку, а вмре якраз тодi, коли вихованка Кведлiнбурзького монастиря Пракседа досягне competentia annorum.
ЛIТОПИС ГЕНЕАЛОГIЯ
Замки будовано з примусу, собори - з набожностi. Єпископи проклинали тих, хто приходив на будову не з побожностi, а з любовi до заробiткiв. Спiвати псалми, визнавати грiхи, класти камiнь, намагаючись, аби його положення було найнаближенiше до того, яке мав у скелi, що з неї вирубаний,- до цього заохочували святi отцi, цьому всiляко сприяли iмператори. Усе було хистке, непевне, тривожне, думка не закорiнювалася в суттєве, вiрилося в дива i страхи, тож камiнь мав би стати мовби запорукою тривалостi й мiцностi держави й церкви. Коли, скажiмо, переселявся монастир в укрiплену мурами будiвлю, хронiст у захватi вигукував: "О щаслива годино! О блага хвиле! О дню вибавлення, коли господь вирiшив перенести винницю свою з Єгипту, виявляючи над слугами своїми милосердя своє в мiсцi обмурованiм!" В укрiплених замках споруджувано собори, в Кведлiнбурзi, улюбленiй резиденцiї германських iмператорiв Саксонської династiї, засновано абатство для виховання доньок вельможних родин, вибудувано двi церкви мiсцевих святих - Серватiуса й Вiперта. Дружина iмператора Оттона I Адельгейда була покровителькою абатства, вiдтодi встановився звичай, що абатисою в Кведлiнбурзi мала бути iмператорська донька, багатьом вiд народження надавано iм'я Адельгейди в сподiваннi високої честi, бо Кведлiнбурзьке абатство було так само славно, як монастирi в Монте-Кассiно, Сенкт-Галленi, Рейхенау й Клюнi. Колипомер у досить молодому вiцi останнiй з iмператорiв Саксонської династiї Оттон III, що славився великою вченiстю, германськi князi, видно, наляканi занадто вченим iмператором, зiбравшись на свiй з'їзд на Рейнi, проголосили iмператором зовсiм неписьменного Конрада, який поклав початок Франконському дому. Капелан Вiппон, який описав життя Конрада, навiть у неписьменностi iмператоровiй вбачав цноту, коли говорив: "Воля божа восхотiла лишити тебе неосвiченим у науцi, щоб ти, отримавши згодом небесну настанову, здобув християнську iмперiю". Дiялося це тодi, як у Києвi Ярослав розпочав будування Софiї. Конрад теж пробував будувати, а що сам не знав, як те робиться, то поклався в усьому па духiвництво. Вiппон писав: "Хоча вiн i був неписьменний, але вмiв розсудливо управляти духiвництвом, зовнi виказуючи йому люб'язнiсть i щедрiсть, а потай пiдкоряючись його пристойнiй дисциплiнi". Конраду вельми сподобалася крипта святого Вiперта в Кведлiнбурзi: могутнi склепiнчастi арки, круглi колони й чотирикутнi стовпи, усе вдавлене в землю, вгрузло пiд якимсь страшним тягарем, але вiд цього видається ще потужнiшим, мiцнiшим, довговiчнiшим. Iмператор не знав, як називаються арки, колони, стовпи, нави, зате мав у руках безмежну владу, тому звелiв:
- Поставити отакий собор у Шпеєрi. Тiльки бiльший. На тому будiвництвi об'явився дивний чоловiк. Прийшов спокутувати грiхи. Працював за всiх, а в кiнцi дня брав лиш один динар на хлiб та воду. Це тодi, як носiй камiння заробляв сiм динарiв, а муляр двадцять два. Працював той чоловiк, як шалений, i прозвано його робiтником святого Петра, i єпископ усiм радив брати його за взiрець. Та по восьми днях такої дурної та запеклої працi хтось ударив шаленця тяжким молотом у потилицю i тiло його вкинули до Ройпу. Розповiдали, що риби винесли тiло його на поверхню, i на водi загорiлося три запаленi свiч- ки, а над прахом з'явилася свята Варвара, покровителька будiвничих, iшла по водах боса, у синьому хiтонi i вказувала чи то на Шпеєр, чи й кудись далi. Коли б спробував хто розповiдати про всi дива того часу, то незабаром забракло б йому сил. Тим часом людям хотiлося чудес не тiльки небесних, а й земних. Рагiмбольд з Кельна ламав собi голову, в який спосiб зробити кам'яного янгола, що пальцем завжди вказує на сонце, орла, що повертав голову в напрямку священика, який читає євангелiє, пристрiй для обiгрiвання рук єпископа в час довгої меси.
Але яке все це має вiдношення до Кведлiпбурга, в якому Євпраксiя мала провести шiсть рокiв свого життя - вiд дванадцятого до вiсiмнадцятого?
При франконськнх iмператорах, сказано вже, Кведлiнбург перестав бути улюбленим стольним городом. Генрiх III може бути згаданий тут лише з тої причини, що його донька вiд першої жони Кунегiльди - на ймення Адельгейда - була абатисою в Кведлiнбурзi саме тодi, як привезено туди молоду маркграфиню Пракседу. Брат Адельгейди (по батьковi, а не по матерi), iмператор Генрiх IV був тодi в Iталiї, бо вже так повелося, що германськi iмператори майже всi свої зусилля спрямовували на приборкання непокiрливих земель, про що буде осiбна мова.
У Кведлiнбурзi всi тi роки невпинно велося будiвництво. В 1070 роцi згорiла стара кiрха Серватiуса, i вiд неї лишилася тiльки крипта. Над нею споруджено нову кiрху, тринавову, з двома вежами, з трьома абсидами. Ставлено вежi, поновлювано палiсади, вали, поглиблювано рови. У самому абатствi плекано сади й монастирськi городи, там був чотирикутний став, улюблене мiсце для нiчних прогулянок Адельгейди, влаштовано скрипторiй для розмноження дорогих рукописiв; ученим роздумуванням слугував чотирикутний двiр, оточений кам'яними аркадами. Абатство височiло над городом, вирiзнялося посеред замку, мов окрема держава мудростi, сили й привабливостi, бо ж усi знали, що наповнене воно найвродливiшими й найученiшими невiстами в усiй Германiї, i чимало шукачiв щастя намагалися проникнути туди, i слiд вiдзначити, що якiсь мудрi будiвничi подбали й про це, зробивши ряд вiкон у абатствi мало не при самiй землi, так що навiть череватий пивохльоб мiг легко перевалитися в келiю, коли його там ждали. Коли хтось захотiв замурувати вiкна, барони зчинили гвалт: "Цi монахи хочуть ув'язнити наших доньок i сестер! Поки бог живий, не допустимо того!"
ШЕСТИЛIТТЯ

Осiнь у Києвi - у палахкотiннi листя i багать, у щедрих ловах, у радостi вiд споглядання розкiшних вершникiв, у важких об'їданнях дичиною. А тут осiнь - суцiльний смуток. Сiра, як свинець на покрiвлях монастирських.
Удома князь Всеволод любив монастирi й монахiв, старша сестра Янка, змирившись з грiзним своїм призначенням, теж схилилася душею до високого, божественного, малi ж Євпраксiя i брат її Ростислав не могли збагнути таких схильностей, видно, кров переяславського Ясеня бунтувалася в них дужче за тихiсть князiвську. Ростислав уже змалку вигадував усiлякi витiвки з монахами, якось у Печорськiй обителi вiн так налякав ченцiв, що кадили вони в церквi по тому цiлий мiсяць i читали покаяннi й очиснi молитви, а згодом про ту загадкову подiю записано було навiть у Печорський патерик, мовляв, пiд час всенощного бдiння багатьох недбайливих ченцiв хилило до сну. Один старець побачив, що то бiс в образi маленького ляшка в золоченiй одежi ходить по церквi й кидав з-за пазухи квiтки, званi "лiпками" або "смолками". До кого прилипає ця квiтка, той западає в сон.
Той свiт, простий i довiрливий, утрачений тепер був для Євпраксiї назавжди й безнадiйно. Тут не знали жартiв, окрiм найгрубiших, вiра не мала нiчого спiльного з довiрливiстю. Абатиса Адельгейда, висока, уся в чорному, стара й молода водночас, бо лiт мала вже над сорок, а обличчя нiби в дiвчини, привiтала Євпраксiю, як рiвну, називала лише княжною, сказала, що для успiшного поводження княжнi треба оволодiти нiмецькою i латиною, читати Вергiлiя i Горацiя, знайомитися зi старими кодексами й хронiками, головне ж: призвичаюватися до вмiння володарювати, яке германськими iмператорами i їхнiми князями доведено до найвищої досконалостi.
- А навiщо? - спитала Євпраксiя i не отримала вiдповiдi, лише погiрдливий усмiх високої жiнки, яка щохвилини пам'ятала, що в неї брат - iмператор Генрiх, могутнiй володар, який залiзною рукою пiдкорив саксонських баронiв, виступив проти самого папи римського, всесильного Гiльдебранда. Та все те для малої Євпраксiї не могло мати нi значення, нi звичайної цiкавостi. Хiба що вражена вона була в саме серце грубiстю всiх цих людей, брутальнiстю й зневагою, яких зазнала вже вiд свого мужа Генрiха, а тепер спостерiгала в Кведлiнбурзi, де товклося щодня безлiч осiб свiтських i духовних, власне, людей непростих, зi значенням, але всi вони нагадували їй маркграфа, нагадували отого мордатого кнехта Хундертхемде, що мозолив очi вiд самого Києва, простi кнехти нагадували розбiйникiв, барони налiтали зi своїми поплiчниками на абатство, мов на ворожу твердиню: єпископ, що раз на тиждень мав чинити вiдправу в церквi святого Серватiуса, був такий завзятий ловець, що виголошував казання в ловецькому строї, а його служки тримали напоготовi тут же в церквi псiв i соколiв. Душа Євпраксiї змалiла, мов зерня, дiвчинка западала щодалi в глибший сум, лякалася грубих голосiв, iржання коней, церковних дзвонiв, лякала її Адельгейда, що з'являлася завжди несподiвано, в урочисто-чорних своїх шатах, висока, горда, сповнена пихи iмператорського походження, перевчена i мовби пересичена життям. Журина втiшала дитину, щодня розповiдала їй, як ведеться дружинникам, як прилаштувалися вони, аби не нудьгувати, за монастирських дроворубiв, показувала смiшного чоловiчка, званого калефактором, попросту пiчкуром, бо топив усi монастирськi печi, пробувала нагадувати про чеберяйчикiв, та Євпраксiя сприймала все те байдуже. Iнодi несподiвано питала Журину:
- Ти чула про святу Макрину?
- Бог з тобою, моя дитино,- лякливо дивилася на неї жiнка.- Де б же я про неї чула?
- А правда, нiби Макрина вже в дванадцять рокiв потрясла усiх своєю красою? - допитувалася княжна.
- Спитай абатису,- радила Журина.
- Це ж вона менi й сказала.
Осiнь не мала тут, здавалося, кiнця. Була осiнь приїзду Євпраксiї до Саксонiї, осiнь її нещасного шлюбу, осiнь кривавої виправи маркграфа Генрiха на лютичiв i вiдплати йому за те, осiнь у Кведлiнбурзi, сповненому спогадiв про минулу велич, про бучнi iмператорськi наїзди, про прийоми iноземних володарiв, про найвищi святощi. Тут жили спогадами i новими сподiваннями величi. Осiнь пахла дощами, прив'ялим листям, гнилизною болiт, кислими кожухами, дикою звiриною, якої бито цiлi купи для iмператорських запасiв, бо iмператор мiг повернутися з Iталiї i завiтати для спочинку саме сюди, до своєї сестри Адельгейди.
Iнодi Євпраксiя пробувала ходити на молитви до каплицi Вiперта, але її лякала похмурiсть пiдземелля, камiнь давив i гнiтив; круглi свiтильники горiли з якоюсь похмурою несамовитiстю, коли нагорi свiт вражав своєю жорстокiстю, то тут, унизу, у цих вiкових святощах вiн убивав у тобi останнi надiї.
Абат Бодо, який приїхав до Кведлiнбурга, щоб виконувати обов'язки тлумача й сповiдника Євпраксiї, присилав їй книги грецькi, латинськi, з гарними мiнiатюрами, книги дорогi, розкiшнi, дарованi абатству впродовж цiлого столiття iмператорами i єпископами.
Читати не хотiлося, цiлими днями сидiла за пюпiтром, розглядала барвистi мiнiатюри богiв, янголiв, iмператорiв, рицарiв, усе було пишне, святкове, навiть муки Христовi зображено в такому розкошуваннi тонiв золотих, червоних, небесно-синiх, що видавалося все те й не муками, а мовби великим, неземним святом. Подобалися їй мiнiатюри з псалтиря. До сiмдесят шостого псалма додавалося зображення виходу з Єгипту, коло сiмдесят сьомого намальовано зображення чудес i язв єгипетських, а до сто двадцять шостого йшло стовпотворiння вавiлонське, яке можна було розглядати хоч i цiлий день.
Абат Бодо суворо пояснював молодiй маркграфинi:
- У псалмах одкровення майбутнього, повiстування про минуле, правила життя i душевне заспокоєння, це посередники миру й вiчна помiч у нiчних жахах, головне ж - псалми мiстять у собi все богослiв'я.
Євпраксiї смiшний був цар Давид, зображеннями якого наповнено було псалтир. Переляканий, бородатий царьок молився, каявся, ласим оком позирав на чужу жону, сполохано дивився на зрадливого сина свого Авесалома. А то натрапляла вона й геть на дивнi зображення. Христос на горi, яку обступили воли несамовитi. Або єдинорог, який переслiдує чоловiка. Чоловiк рятується на деревi. Двi мишi, чорна й бiла, себто нiч i день, гризуть дерево, а дракон жде, коли ж чоловiк упаде. Що б то мало значити?
Тодi приходив київський її сповiдник отець Северiан, бородатий i забрьоханий, лихий на абата Бодо, який чинив усiлякi перешкоди, не допускаючи його до княжни, сiдав у кутку великої бiлої келiї, бубонiв:
- То нагадування про суєтнiсть i ницiсть людського життя. Бо що е чоловiк? Чоловiк є цвiт одноденний, тiнь бiгуча, образ божий i тварь.
- А чому при воскресiннi мертвi встають iз могил i савани їхнi барвистi, як весiльнi шати в невiст? - допитувалася Євпраксiя.
Отець Северiан тяжко вiдсапувався, гпiвно потрясав бородою, видно, посилаючи прокльони невiдомому художниковi, пояснити ж до пуття не мiг. Та й як пояснити те, про що питає дитя? Вiдомо ж, устами младенця глаголе коли й не iстина, то невиннiсть свiту сущого. Навiть точний розум абата Бодо був безсилий перед чистотою Євпраксiї. Чому цар Навуходоносор зображений ведмедем? Чому звуть блудницею Фамар, яка спокусила свекра, а свекра називають блаженним?
Для Євпраксiї вiдведено було доволi помешкань. Там був навiть невеликий рефектар, де могли обiдати гостi, були келiї для читання, для зберiгання книг, для припасiв, одягу, коштовностей. Як iще кiлька багатих молодих жiнок, що виховувалися в монастирi, Євпраксiя не мала пiдлягати суворим монастирським регулам, однак навiть кведлiнбурзькi черницi своїм грубим чорним шатам надавали такого крою, аби якомога випуклiше вимальовувалися їхнi кшталти. Своєю свободою вiд родинних зв'язкiв вони користалися лише для зручнiшого вдоволення грiховних пристрастей, про що Євпраксiя попервах ще не вiдала нiчого, лише дивувалася вельми з того, що в абатствi завжди чомусь товчеться бiльше чоловiкiв, анiж перебуває там жiноцтва.
Отця Северiана пiд усiлякими приводами до Євпраксiї не пускано, видно, потурбувався про те абат Бодо, який ставився до свого київського спiвбрата з неприхованою ворожнечею. Северiан же навмисне пiдкреслював свою несхожiсть на цих голених абатiв, лякав усiх своєю боро-дищею, рудими старими чобiтьми, зношеними дощенту, вицвiлими шатами, важучим золотим хрестом, з якого можна б зробити з десяток отих худорлявих хрестикiв, що телiпаються на запалих грудях абата Бодо. Вiн прокрадався до княжни в найнесподiванiший час, iнодi заставав у своєї духовної доньки супротивника, тодi вони обидва забували про малу княжну, вона могла собi розглядати мiнiатюри, могла йти в монастирськi сади, могла лягти спати, а вони зчiплялися в своїх безглуздих суперечках за вiру, око в око, лоб у лоб, гримiли звинуваченнями, обмiнювалися прокльонами, лайками, мало не плювалися, дати б їм мечi - то й не знати, чи не порубали б один одного.
- Погрязли-бо суть у заблудах! - потрясав величезними кулаками перед маленьким сухим личком Бодо отецьСеверiан. - Вживаєте опрiсноки, єже явi есть жидiвського служiння вiрi i вiд многi єресi начаток i корiнь прият. Не дотримуєте посту в першу недiлю чотиридесятницi, не дозволяєте священикам брати шлюб, забороняєте священикам творити таїнство миропомазання, додаєте до символу вiри "I вiд сина", а то єресь i всiх злих верх.
- А ви продаєте дари божi, як симонiани,- вилiчував грiхи грецької церкви абат Бодо,- робите євнухами пришельцiв, як валезiани, i поставляєте їх не тiльки в клiрики, а й в єпископи. Подiбно до нечестивих арiан, ви перехрещуєте християн, хрещених в iм'я святої тройцi. Мов донатисти, ви стверджуєте, нiби немає iншої церкви, окрiм вашої. Подiбно до нiколаїтiв, дозволяєте шлюб служителям вiвтаря. Мов северiани, порицаете закон Мойсея. Як духобори й богоборцi, виключили з символу, що дух святий iсходить i вiд сина. З манiхеями ви кажете, що все квасне одушевлене. Подiбно до назореїв, дотримуєтеся жидiвських очищень, ранiше восьми днiв не дозволяєте хрестити младенцiв, хоч би вони й умирали нехрещеними, не даєте причастя родильницям i не допускаєте до свого спiлкування тих, хто стриже волосся й бороду за звичаєм римської церкви!
Тодi отець Северiан вмить вилiчував усi єресi, якi вiн знаходив у латинян: савелiанство, жидiвство, македонiанство, аполiнаризм, армянство, монофелiтство, монофiзитство, арiанство, несторiанство, iконоборство.
Євпраксiя навiть у гадцi не мала, що на свiтi може iснувати стiльки незрозумiлих i, як на те пiшло, геть непотрiбних, безглуздих, дурних слiв. Їй хотiлося смiятися з отих двох старих, одурiлих вiд взаємних звинувачень чоловiкiв, а тi тим часом розпалювалися ще бiльше, забували про свої святощi, ставали схожими чи то на п'яних кнехтiв, чи просто на шаленцiв.
- Ти забув про свої обов'язки,гримiв абат Бодо на Северiана,- i, водимий невгамовною хтивiстю, будучи глухiшим за осла, страшно гавкаєш на святу римську апостольську церкву. Ти не пресвiтер, а застарiлий во злi, проклятий столiтнiй мул! Тебе можна швидше прийняти за поганого Епiкура, нiж за священика, не в iмператорському монастирi тобi перебувати, а в амфiтеатрi коло звiрiв або ж у лупанарiї!
- Замовкни,- огризався отець Северiан,- прикуси, нечестивцю, свiй собачий язик! Не розумiєш, що кажеш i що стверджуєш! Ти дурний, а вважаєш себе розумнiшим за сiм мудрецiв. Навчись же хоч мовчати, коли й досi не навчився говорити, а лиш гавкаєш, мов шолудивий пес!
Євпраксiя ляскала в долонi вiд захвату такими добiрними словами, тодi дзвонила в срiбний бубонець, кликала Журину й велiла дати отцям святим пива.
За пивом пристрастi вмовкали, сповiдники позирали один на одного з-за кухлiв, душi їхнi, пом'якшенi мiцним напоєм, готовi були до замирення, обидва згадували й про Євпраксiю, знiяковiло всмiхалися до княжни, а вона виходила вiд них, випрямлена, холодна, неприступна, щоб за дверима впасти на руки Журини, зайтися дитячими слiзьми, здригатися невтiшно всiм тiлом. Нащо це їй усе? I скiльки триватиме?
То пробуджувалася в нiй жадоба життя, перемiрювала вбрання, милувалася своїми прикрасами, перебирала коштовностi, тодi знов падала у вiдчай, кликала Журину, плакала перед нею: "Навiщо все це?" Так, нiби та знала. Була простою жiнкою, мала свої болi (син Журило навiки зостався вiдiрваний од матерi, а такий же, як Євпраксiя,дванадцятилiтнiй), в абатствi повно було в неї клопотiв: топила печi, готувала лампади, свiчки, вимiтала смiття, чистила овочi, варила їжу, слугувала в трапезнiй. Про те, що й вона жiнка, якось забували всi, вона ж - найперше, мабуть. Коли б лишалася довше в замку маркграфа, не знати, як воно було б, а тут - схована вiд усiх, заклопотана, прив'язана до малої княжни, повинна була вiдректися вiд усього, що судилося б ще їй, жiнцi достоту привабливiй, досвiдченiй, умiлiй. Час тягнувся повiльно й тяжко. Сiм разiв на добу монастирський дзвiн вiдбивав канойiчнi години для молитов. Свiчками доба дiлилася на двадцять часiв: згорало двадцять свiчок бiлого воску. В баронських доньок свiчок горiло тiльки по сiм. Для ощадливостi й для приховування того, що доводиться приховувати. У Євпраксiї горiли всi двадцять - удень i вночi. Щоб темряви не було нiколи. Бо можуть обидити дитину. Бо ж у свiтi панує великий блуд, панують мечi й сокири, бурi й вовки, а люди - теж як вовки. В абатствi було багато молитов, але вони плавали зверху, не прорипали нi в душi, нi в побут, та ще молитви чужi, малозрозумiлi. Євпраксiя ними не переймалася. Журина й геть зненавидiла. IIопинiв бачила мало не щодня, а дружинникiв своїх лиш випадком. Питала Кирпу спiвчутливо i ласкаво:
- Як тобi?
- Живу! - пересмикував той косими плечима.- Нi пес, нi видра.
Сказати їй бiльше не наважувався. А хотiлося сказати ще од Києва. Таке вже дружинницьке життя. То бiгаєш зi своїм князем, то кидає тебе князь i ти бiгаєш сам. Нi пес, нi видра. Нiколи нiхто якось не мiг вiрити, нiби Кирпа вмiє рубнути мечем i розсадити чоловiка на двi половини. А яка б жiнка побачила в косоплечему любов?
Його дружинники сумували за Києвом. Сумувати за цiлим городом чоловiк не може. А згадати те чи се - ось тобi й сум. Один згадує жону, другий пса, третiй чоботи, якi зносив уже давно в Києвi, а в того було точильне для меча, ох же ж i точильне було, тут такого не знайдеш, хоч каменю гибiль. Головне ж, у Києвi - люд свiй, нелiчений, а тут їх восьмеро всього та дев'ятий воєвода Кирпа. I всiм видно, що життя немає. Ще було в Києвi чисте поле, а де воно тут? Куди поїдеш? Треба сидiти й ждати, аж княжна завчить усi мови й розмови. Завчить, а тодi?
Журина спiвала таке: "Ой поїдьмо, брате, свiчок купувати. Щоб перва горiла, як я заболiла, а друга палала, як я умирала". Євпраксiя вiдчувала, як у нiй завмирає мова. Ось була вона в нiй до дванадцяти лiт, тепер пропала. Та мова була молода, як вона сама. Латина ж стара, як свiт або камiнь. I головне в нiй i не слова, а той дрiб'язок, що помiж ними. Завчиш дрiб'язок - i все сказане розумiтимеш. Те саме й з мовою германцiв. Там самий дрiб'язок лише й помiчався. Бо мова в кожного була своя. У баронiв одна, у абатiв друга, у кнехтiв третя, в селян ще не така. Нiхто нiкого й не розумiв до пуття. А Євпраксiї легко вiдкривалося все сказане. Бо схоплювала оте, що розставлене помiж словами. Радiла своїй умiлостi, тодi чула спiв мамки Журини. "А друга палала, як я умирала..." Була довкола нудьга, а жити хотiлося.
Днi були неоднаковi: то прозорi, то пойнятi смерком, притемненi, похмурi, то знов лагiднi, пронизанi золотим блиском, такi прекраснi, що життя б цiле готова була вiддати за один лиш з них.
Десь був Київ, десь були чеберяйчики, тепер вони зрiвнялися в своїй невидимостi й незбагненностi з Києвом. Ще мала вона десь мужа маркграфа, що вмирав у безсилiй злостi, чужий i ворожий чоловiк. Абатиса Адельгейда щоразу, як зустрiчалася з руською княжною, заповiдала приїзд свого брата iмператора до Кведлiнбурга, про саму ж Адельгейду розповiдали: ходить ночами до юнакiв,яких уподобала. Темними ночами приходить гаряча й несамовита, як диявол, а лице має янгольське. Мовляв, така кров iмператорська. I в сестри, i в брата.
Iнодi Євпраксiї ставало цiкаво: який же той iмператор? Алє вiн не їхав до Кведлiнбурга.
ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ
Про Генрiха сказано:
"Став iмператором, коли ще тiм'я не заросло". Його батько, iмператор Генрiх III, помер, виснажений безкiнечними походами проти непокiрливих iталiйцiв, в Iталiї втратив першу свою жону i сина вiд неї, в Iталiї переживав невдачi, ганьбу, приниження, в Пармi довелося втiкати йому. Вистрибуючи з вiкна, поламав ногу й прозваний був мстивими iталiйцями "Калiкою", з другою жоною Агнесою з Савойського дому прожив заледве що п'ять рокiв i помер все в тiй же Iталiї, на яку витратив усе своє життя.
Генрiха III звано Linea justitiae - путь правди. Ще звано Чорним, а також Калiкою. Для кого що зробив, той так i називав iмператора. Так ведеться здавен.
Смерть володаря завжди несподiвана. Настає короткочасна розгубленiсть, тодi всi враз кидаються на те, що зветься владою. Адам Бременський так писав про цi подiї:
"Управлiння державою, за правом спадкоємства, перейшло на велику шкоду для всiх до рук жiнки й дитяти. Князi, вiдкидаючи з обуренням правлiння жiнки i владу дитяти, попервах, щоб не лишитися пiд гнiтом такого рабства, повернули собi давнi вольностi, а тодi почали мiж собою суперечку, хто з них могутнiший, i нарештi пiдняли зброю проти сiюго государя з намiром скинути його з престолу. Все це легше було бачити очима, нiж тепер описати пером".
Усе скiнчилося тим, що наймогутнiшi духовнi владики германськi архiєпископи Адальберт Бременський i Ганно Кельнський були проголошенi правителями, якi мали опiкуватися малолiтнiм королем. "Хоча на словах,- як зазначає хронiст,- вони були миролюбнi, серця їхнi билися смертельною ненавистю один до одного". Обидва вони, забуваючи про свої духовнi обов'язки, вiдзначалися передовсiм не святощами, а любов'ю до суєти, цiєї служницi знатних людей. Обидва, як то сказано колись було про Ксеркса, замрiяли перейти море i перепливти землю. Кожен розумiв, що перевищити свого спiвправителя можна тiльки одним способом: захопити владу над малолiтнiм iмператором. I ось, забувши про свiй сан, викрадає Генрiха спершу Ганно, ховаючи його i вiд матерi й вiд свого суперника, згодом те саме робить Адальберт. Ганно намагався впливати на малого iмператора суворiстю, Адальберт, навпаки, поступливiстю. Той пригнiчував душу недорослому правителевi, викохуючи в ньому звiра, iнший розбещував його молоду душу i теж пробуджував у нiй все звiряче. Магдебурзький клiрик Бруно, який не належав до прихильникiв iмператора, склав життєпис ного дитинства i юностi i вимушений був вдатися до слiв прикрих. Мовляв, Генрiх зiпсований був уже самим своїм народженням, бо людина може зробитися iмператором i це лiпше, нiж тодi, коли вона вже народжується ним. Малий iмператор бiльше чванився своїми високими володарськими гiдностями, нiж намагався досягти успiхiв у мудростi перед богом i людьми. Ганно занадто круто взявся за виховання короля, керуючись словами писання про те, що цар непокараний погубить люди своя. Та коли Генрiх, як пише хронiст, "переступив вiк простодушного дитинства i досягнув юностi, яка має такий простiр для всього поганого, i коли, таким чином, побачив себе в тiм пунктi, де самоська буква розходиться в два боки, вiн, полишаючи без уваги її праву тiсну i круту лiнiю, вибрав собi лiву дорогу, широку й зручну, ухилився рiшуче вiд стезi доброчинства i вознамiрився всецiло вiддатися своїм пристрастям".
Самоською буквою звалося грецьке iпсилон, з яким самосець Пiфагор зрiвнював дорогу людського життя: спершу загальна дорога життя, згодом правобiч тонка i вузька лiнiя добра, а лiворуч - широка путь зла. Як бачимо, простi клiрики в тi часи вже полюбляли пишнi вислови, надто ж коли вели мову про вищi особистостi держави.
Не занедбувано й звичайного анекдота. Так, коли Адальберт Бременський на розкiшнi страви для малого iмператора витратив усi запаси i стольник не мав за що зготувати обiд, архiєпископ, як розповiдає Бруно, просто собi сховався в капелi й удав, що ревно молиться. Стольник став стукати в дверi. Тодi архiєпископ упав на пiдлогу, мовби для ще запальнiшої молитви. Стольник, увiйшовши до капели, став покашлювати, аби звернути на себе увагу. Все намарно. Тодi стольник i собi розпростерся поряд з Адальбертом i став шепотiти йому на вухо: "Помолiться, щоб вам було що сьогоднi попоїсти, бо досi нiчого немає, що б можна з честю поставити на ваш стiл". Адальберт скочив на ноги. "Дурню! Що ти наробив! Ти перервав мою бесiду з богом! Коли б ти бачив хоч раз мою бесiду з янголами, як того сподобився мiй живописець Трансмунд, ти б нiколи не насмiлився наближатися до мене в час молитви!.."
Клiрик Бруно не знаходить для Генрiха жодного спiвчутливого слова. "До чого звик чоловiк у дитинствi,наводить вiн слова царя Соломона,- того не покине i в старостi!"
Люттiхський єпископ Отберт написав iсторiю життя Генрiха, можна б сказати, всупереч озлобленостi канонiка Бруно. Лише говорячи про архiєпископiв Адальберта й Ганно, вiн згоджується з клiриком: "Найгiрше, що вони давали повну волю юнацьким захопленням Генрiха, замiсть зберiгати його, як за печаттю".
Однак тут же Отберт квапливо додає: "Ставши самостiйним, Генрiх засудив багато зi свого минулого i виправив те, що було можливе. Став переслiдувати ворожнечу, насильство, хижацтво".
I вже далi про iмператора тiльки таке: "Вiн володiв свiтом, бiднi володiли ним, йому слугував свiт, а вiн - бiдним".
Або: "У натовпi князiв вiн видимо видавався над усiма й здавався вищим, а в грiзних рисах обличчя проглядало якесь достоїнство".
I ще: "Biн бачив мовби очима рисi, у кого на серцi до нього любов, у кого - ненависть".
Не забуто й таке: "Генрiх уважно слухав чужу мову, але сам говорив мало i, лиш виждавши думку iнших, висловлював свою".
При ньому, мовляв: "Правда мала силу i влада - право".
Через дев'ятсот рокiв важко судити, хто ж мав слушнiсть, де iстина, який насправдi був iмператор? Однак не слiд квапитися з висновками, бо той же Отберт, що такими високими словами розпочинає свою iсторiю життя Ген-рiхового, далi пише: "На цьому я хотiв би урвати мову, бо тепер доводиться торкнутися чвар, пiдступностi, злодiянь, про якi писати правду небезпечно, а брехати злочинно".
Тут починається суцiльна заплутанiсть i, сказати б, уривчастiсть як у долi самого Генрiха, так i в його думках. Життя його сповнене було таких пригод, що їх вистачило б для сотнi, а то й тисячi iмператорiв. Однак прiзвиська нiякого вiн не отримав нi вiд сучасних, нi вiд потомних. Не змiг вiн окреслити своїх намiрiв i, може, саме завдяки тому й уберiгся вiд прiзвиська, яке передає завжди суть чоловiка дiяльного, але неминуче обмеженого в своїх дiяннях. Обмеженiсть ще можна б назвати визначенiстю. Цим Генрiх не прославився. Змiнювався впродовж цiлого свого життя. Скiльки разiв - не згадав й сам.
Гадюка скидає з себе стару шкуру он як часто. Щоб скинути, треба щоразу за щось зачепитися. За тверду бадилину, за палицю, за камiнь. Боляче, а треба тертися й обдиратися; Не вийшло за одним замахом, ще й ще. Вiн був усяким, а тяжiло над ним вiд самого народження одне слово: iмператор. Кидався в примхи, в безчинства, в розпусту, в жорстокiсть i звiрства. Тодi ставав хитрим, обережним, обачливим. Не витерпiв довго. Понесло його, закрутило, захотiлося безмежної волi для самого себе, щедрот i благородства для люду. Надовго? Поки поконав ворога найстрашнiшого i наймогутнiшого в усi часи: самого римського папу. Знесилився, виснажився, отримав назавжди слово, яке знаменує найвищу ступiнь людського упокорення: Каносса. Тисячу рокiв потiм казатимуть "Iти в Каноссу". А то вiн ходив - iмператор Генрiх. З ким ходив? З жоною, з малолiтнiм сином i iз Заубушем. Про Заубуша нiде нiчого не сказано. Бо що таке Заубуш? Барон без пiдданих, чоловiк без значення, обрубана тiнь iмператора Генрiха.
ШЕСТИЛIТТЯ
_(продовження)_
Кведлiнбурзьке абатство намагалося зрiвнятися своїми садами зi славетним абатством Рейхенау, щодо городiв, то тут йому не могло бути нiде рiвних, надто ж коли з'явилася в абатствi Журина. Вiд весни й до пiзньої осенi вона не вiдривалася вiд теплої землi, i хоч земля не була така щедра, як у Києвi, все ж старання й дбання не могли пропасти намарно; маленькi клаптики монастирських городiв, порозкидуванi мiж ставками й садами, приголомшували кожного своею язичеською буйнiстю, там кущилося, збивалося в зеленi гущавини, дивувало соковитiстю, первозданнiстю барв, нiжнiстю й неповторнiстю, там не стачало вже мiсця для отих щедрот земних, доводилося ставити
пiдпори й тички, пускати виткi рослинп вгору, тим самим мовби пiднiмаючи городи в повiтря, i тодi огiрки росли десь над землею, огудиння п'ялося до сонця, творячи прозорозеленi стiни. Найбiльшу ж утiху давала Журинi квасоля, найхимернiша рослина, яка закудлювалася, обплiталася довкола густо поставлених дерев'яних тичок i пiдпорок, розпростувала на всi боки виткi батоги своїх стебел, квасоля нагадувала знайомий ще з дитинства лiсовий хмiль, однак без тої шорсткостi листя й стебел, була нiжно-оксамитова, мов дотики дитячих пальчикiв, закрученими кiнчиками своїх батiжкiв лоскотала тебе за вухом, то грайливо торкалася шиї, то пустотливо пробиралася й за пазуху, i тодi Журина мимоволi пашiла лицем, притискувала схрещенi руки до вирiзу сорочки, лякливо озиралася довкола, так нiби була й не жона зрiла, а дiвчинка, поставлена вiдразу перед сотнею безсоромних очей. Квасоля була пожадливо неспинна в своїм розростаннi, її шовковисто-зеленi заростi творили в городах свої вулички, якiсь потаємнi сховки, неприступнi для стороннього ока втечища. Щоразу виникала потреба ставити новi тички для квасолi, i тодi Журина кликала воєводу Кирпу, просила його помочi, питала за звичкою:
- Як ся маєш. Кирпо?
- Нi пес, нi видра! - вiджартовувався Кирпа, тупцювався коло квасолi, зазирав ув отi вулички, в оту затаєнiсть i затiненiсть, тодi кидав погляд на Журину, погляд мовби й звичайний, випадковий, але жiнцi ставало млосно вiд отого миттєвого шмугляння по нiй пильних воєводиних очей, вона квапилася вiдвернути його вiд того, про що вiн мiг би заговорити або хоч подумати, казала:
- Дивись - квасоля. Правда ж, як наша?
- А ми чиї?
Вона змовчувала. Сама не належала собi. Чия? Нiчия. Та чи й буде вже чиясь?
Кирпа вмiло ставив тички. Вiн, правда, все на свiтi робив умiло, швидко й охоче.
Земля була м'яка, тепла, тепло панувало вже он який час, навiть не було набридливих дощiв, од яких у чоловiка розмокають тут навiки маслаки. Кирпа якось мовби розм'якав од тепла й од такого буденного заняття, в ньому нiчого не зоставалося вiд воїна, пропадала шорстка косоплечiсть, вiн стояв у довгiй сорочцi, у зношених
портах, босий, простоволосий, був якийсь зовсiм домашнiй. Раз не витримав. Чи пожартував, як завжди, чи й справдi? Сказав з якоюсь безнадiйною гiркотою:
- Прийшла б ти сюди вночi, в оцi гущавини. Вона вдала, нiби не розумiє:
- Вже я тут, нащо вночi приходити?
- Тодi б i я, може, прийшов...
- I ти вже тут.
- Вже тут, а ще й не тут...
Вона промовчала. Билася жилка на шиї, млость поймала всю, солодка байдужiсть запанувала в усьому тiлi. Хай станеться, як має статись i що мав статись.
Але Кирпа взявся до роботи, вправно вбивав гострi тички в м'яку землю i виходило так, нiби вiддаляється з кожною забитою тичкою вiд Журини. Коли вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав:
- То як? Прийдеш?
- Про вiщо ти, Кирпо? - перепитала, вiдразу й пошкодувала, але вiн обернувся до неї, показав в усмiховi свої слiпучi зуби:
- Ну, не при сонцi будь сказано...
I, замахнувшись так самiсiнько, як для рубання_ _мечем, косоплечо посунувся на неї, i вона опинилася в його обiймах, вдарилася об нього тiлом, сорочка на сорочку, груди на груди.
- Господи, сором же ж!
Вiн не мiг вiдiрватися вiд неї, та й вона так само не мала такої сили, але в жiнцi завжди живе сором'язливiсть, страх i нерiшучiсть.
- Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Вiн вiдчахнувся од неї, сп'янiло вiдсунувся, перекосило його ще бiльше, нiж звичайно, сказав твердо:
- Жду тебе тут, як стемнiє. Мовчазну згоду вичитав у великих її очах. Так само мовчки й покрадьки зiйшлися вночi, вiдразу вiдшукали одне одного, забилися в глибини зелених нетрiв, м'яка земля ласкаво прийняла_ _їх_;_ вони доторкувалися одне до одного з пожадливiстю слiпих, що спiткалися пiсля довгих блукань у безлюднiй пустелi, мова перейшла в пальцi, в руки, слова стали дотиками, вони впiзнавали одне одного й не впiзнавали, задихалися вiд нiжностi, тонули в нiй, стогнали, вiдчуваючи, що ось-ось загинуть. Чом так пiзно зустрiлися, чом так довго не могли знайти одне одного, чом, чом, чом? Довгi коси Журини розсипалися по землi, обплiтали воєводу, були неначе живi, з них мовби вилiтали iскри, їхнiй зелений сховок осяював-ся якимсь дивним свiтлом, тиша панувала довкола така, нiби все на свiтi вмерло, тiльки вони живуть, бо тiльки вони справдi живуть, а бiльше нiхто.
Земля була м'яка, клаптик землi, накритий густим безшелесним зеленим свiтом доброї до них квасолi, такої ж самої, як у далекому Києвi, i земля в темрявi нагадувала мовби щось київське, хоч вiд згадувань вони обоє були далекi, бо й навiщо? Нiчого тепер не поможе, позаду немає нiчого, вони тут, нинi й прiсно i вовiки вiкiв, нинi, нинi, нинi!
Кирпа обводив долонями Журину, те мiсце, де вона лежала, той клапоть землi, що був пiд нею.
- Ось. Б'ються люди за землю. А землi кожному - аби вмiстилася на нiй кохана жiнка. Бiльше й не треба.
Журина тихо засмiялася.
- А квасоля?
- Квасоля хай росте вгорi. Як грушi.
Журинi хотiлося плакати. Ну, чому вони так довго не могли знайти одне одного, чому? Таке коротке життя i таке жорстоке. Б'ються люди. Моляться. Страждають. Князь стоїть над усiма, платить тим, хто вбивав, i тим, хто лiкує. Що може бути безглуздiше й страшнiше? А життя ж коротке...
Вона лежала на спинi, дивилася в темряву, чомусь гадалося, що не квасоля росте десь у темрявi довкола, а молодо шумить весняна пуща, був у її очах рух дерев, шепотiння листя, спiв птахiв, якi не мають печалi, бо невiдомi їм болi й страждання людськi.
Кирпа мовби вгадав її думки, гладив її тихо, гладив обережно, несхожим якимсь голосом казав:
- Не можу в каменi... Тягне мене до лiсу, аби там лягти пiд деревом по-звiрячому i слухати, як шелестить жито на узлiссi...
Вона хотiла сказати: "Слухай квасолю", а подумалось:
"Слухай мене". Сама ж слухала його. Ось тобi й косоплечий! Ось тобi й зубатий та розсмiяний!
Так почалося мiж ними. Удень усе звичне, лише ждання ночi нетерпляче, гарячкове, лякливе, так нiби могла знайтися якась невiдома сила i прибрати ночi з-над абатства.
- Я думала, черницi такi дурнi. Бо хто ж розумний замкнеться на цiле життя в цей камiнь? А тепер i сама б звiдси нiкуди не рвалася.
- Ми ж з тобою не в каменi - у квасолi.
- Цей сховок для нас мiцнiший за камiнь.
- У квасолi - й таке щастя! А я казав: нi пес, нi видра.
- Урвав ти менi корiння серця...
- Проберу ось прозирку в квасолi, вгадай, що побачиш?
- Не знаю.
- Зiрку. Та ще таку низьку, хоч простягай руки й
бери.
- Зорi - то для нас. А зiйде мiсяць - то вже для абатиси.
- Правда, нiби вона при мiсяцевi ходить гола довкола ставiв?
- Не кажи так: грiх.
- А що то таке?
- Нiхто не бачив, чи ходить Адельгейда, чи нi.
- Не треба й бачити - можна здогадатися.
- Вона ж не заважає нам.
- Сама кажеш: заважатиме мiсяць.
- Ну, так, вiн ворожий до нас.
- Прокрадатимемось i пiд мiсяцем.
- Мовчи! Накличеш. Сови кричать над абатством...
- А що нам сови!
Вiн був безжурний i вiдважний. А що нам сови! А сови кричали над абатством, старi, сивi, слiпi. Не вiщували щастя нiкому, нагадували про темряву й нещастя на свiтi, нагадували про смертi, про вбивання, про вiйни. Iмператор не повертався з Iталiї, iмператор вiв свої вiйни проти папи, проти графiв, проти гiр i рiвнин, проти людей простих, проти батькiв дiтей убитих i дiтей ще не вбитих, а тодi брався й за дiтей. Вiйна не мала кiнця, бо батьки, що втратили своїх дiтей, хотiли, щоб iншi батьки так само втратили своїх дiтей, iнакше не мислили собi справедливостi. Вiйна була мовби безперервне, вiчне вiдомщення не знати й кого, не знати кому. Але нарештi iмператор дочекався смертi свого найлютiшого ворога папи Григорiя. Вигнаний з Риму, без влади й без впливу, власне, полонений Рожером Сiцiлiйським, чоловiк, який десять рокiв потрясав цiлими iмперiями, поклав початок, може, й тисячолiтньому розколу Європи, бiльше не жив, можна було заспокоїтися на час, спочити вiд трудiв великих. Iмператор повертався з пiвдня, нiхто не знав, де вiн з'явиться перше: у Госларi, улюбленiй столицi його батька, який вибудував цей город на мiсцi водяного млина, чи у Вормсi, чи в Майнцi, чи в старовиннiй столицi германськiй Бамберзi, а чи й у Кведлiнбурзi, де не треба сидiти в незатишному iмператорському палацi, а можна сховатися вiд трудiв i клопотiв у тихому абатствi сестри Адельгейди.
У Кведлiнбурзi кололи свиней, наготовляли ковбас i копченостей, ловили перепiлок, бо перепiлки по-кведлiнбурзьки були улюбленою стравою Генрiха, все жило очiкуванням високої хвилини, коли розчиниться брама, загримлять мостовi ланцюги, ударять котли, заграють лютнi, задзвенить зброя, замайорять стяги iмператорськi, засяє золото, загримить звитяжне залiзо.
Коли прийшла звiстка про смерть маркграфа Штаденського, Євпраксiя надягла жалобу. В усьому чорному стала ще тонша, гiнкiша, кiлькох лiт, проведених в абатствi, й не помiчалося на нiй, така сама дитина, хоч уже й удова, хоч i в жалобi, хоч i... Зрiвнялася долею своєю з сестрою Янкою в Києвi. Тiй отець спорудив монастир, зiбрала вона туди дiвчат з багатих родин, хотiла навчити всiляких наук, мабуть, усе про бога хотiла навчити, а Євпраксiя? Що мала тепер робити? Залишатися навiки у монастирi? Повернувся до неї багатий її посаг, привезений з Києва, мала коло себе Журину, отця Северiана-сповiдника, кiлькох дружинникiв з Кирпою. Нi землi, нi притулку. Вози, конi, верблюди, колеса.
Втiшала Адельгейда:
- Ось приїде iмператор.
А що їй iмператор? За вiком, здається, такий, як князь Всеволод. За значенням? А що їй чиєсь значення? Вiд великого князя з Києва не мала нiчого: нi вiстей, нi порад, нi спiвчуття. Iмператор не знав її, вона не знала iмператора. Чула про нього - ото й усе. Тодi почула ще: в iмператора вмерла жона Берта. Лишила двох синiв Генрiховi. Конрад - такий, як Євпраксiя. Другий -Генрiх, менший. Адельгейда казала:
- В iмператора немає дiтей.
- А хто ж то? - питала Євпраксiя.
- Спадкоємцi. В нього й жони не було.
- Хто ж?
- Iмператриця. Ненавидiв її.
- Вiн усiх ненавидiв?
Адельгейда не вiдповiла. Знала про брата бiльше, нiж будь-хто. Ще коли мав сiмнадцять лiт, у своїх безчинствах сягнув так далеко, що пiдмовив гидкого свого напарника в усьому злому Заубуша (досi не могла згадувати цього без жаху й огиди) згвалтувати вже не якусь просту дiвчину чи жону чужу, а її, iмператорську доньку, абатису Кведлiнбурзьку Адельгейду. Влiтку, вночi, коло чотирикутного ставу, виманивши її туди, напали вдвох, iмператор тримав сестру за руки, а той хапливо рвав на нiй одяг, м'яв її неторкане тiло, iз страху вже й не за себе, а за iмператора вона й не кричала, тiльки глухо стогнала, а Генрiх насмiхався i над нею i над гвалтiвником:
- Заубуш, я триматиму тiльки руки. З ногами справляйся сам. Ноги в жiнки не надаються до оборони. Вони створенi природою для покiрливостi й для насолоди чоловiкам.
Вона мала б проклясти Генрiха, а вийшло? Саксонськi князi, шукаючи приводiв для вiйни проти iмператора, двiчi збиралися для обговорення ганебного гвалту над рiдною сестрою. Адельгейда вiдмовилася оскаржувати брата. Вiдчувала: падає туди, де кишать дияволи i де для такої, як вона тепер, знайдеться мiсце, однак святощi iмператорського iменi були для неї вищi за все. Жертвувала собою i не для Генрiха - для самої iдеї iмператорства, отож, якоюсь мiрою, i для самої себе.
Генрiх схаменувся, може, й злякався свого вчинку. Покликав Заубуша до себе в Гарпбург. Той вирушив з Гослара навiть без зброєносця, вважаючи, що йдеться про таємну раду в iмператора, i пишаючись, отже, високою довiрою. По дорозi в лiсi Заубуш помiтив засiдку i, хоч не подумав, що то проти нього, але на всяк випадок сховався в поблизькiй церквi. Бургграф Мейссенський Бурхард поїхав за ним i дав слово честi, що з Заубушем нiчого не станеться, коли вiн вийде з церкви. Заубуш не повiрив, але гаразд вiдав, що святiсть церкви не зупинить нападникiв, коли вони мають належнi велiння вiд самого iмператора, тому вийшов i вiддався Бурхарду. Його загнали в глухi хащi й посiкли мечами. Iмператор повiдомив сестрi, що вона вiдомщена, а тодi довiдався, що Заубуш вижив. Позбувся ноги, був увесь у рубцях, однак живий! Вищi сили оберiгали цього зiпсованого вкрай, але й дорогого водночас iмператоровi чоловiка.
Генрiх провiдав ще недужого Заубуша, подарував йому баронський титул, щоправда, тим часом без землi й без пiдданих, наблизив до себе ще бiльше - вiдтодi цей чоловiк став найдовiренiшим слугою Генрiха. Втекти не мiг, бо одноногий, зрадити теж не мiг, бо й для кого? Покинути? Але ж не мав нiякого майна, всi домагання щось одержати давно вже припинив, бо iмператор щоразу смiявся:
- Навiщо земля тому, кому належать всi свинячi жоровиська? Пiсля iмператора ти наймогутнiший чоловiк в iмперiї! _(Гра слiв. По-нiмецьки__ Saubusch__ означає: лiсовi хащi, де дикi кабани їдять жолудi.)_
Щоразу, як приїздив до Кведлiнбурга, Генрiх зiштовхував Адельгейду з Заубушем. Вiн любив, коли люди ненавидять одне одного. Привозив Заубуша, щоб той ненавидiв Адельгейду зблизька. Жiнку можна ненавидiти лише зблизька. Адельгейда ненавидiла Заубуша охоче, добровiльно, без примусу. А що закохуються люди так само, то з часом нi вона, нi Заубуш вже й не могли розрiзнити, чи то мiж ними ворожнеча, чи любов? I ждала Адельгейда приїздiв iмператора до Кведлiнбурга i з острахом, i з ненавистю, а водночас i з затаєним нетерпiнням: бо ж з Генрiхом неминуче мав приїхати й Заубуш.
Настала зима, не знати вже й яка зима на чужинi для Євпраксiї. Пори року - повiльнi, однаково сумнi, мов плакучi верби, не приносили їй нiчого, навiть звiстка про смерть маркграфа не здивувала, бо вмер вiн для неї ще тодi, першої ночi, коли боролася з ним i у вiдчаї хотiла
покiнчити з собою.
Днi сповненi були звичного безглуздя канонiчних суперечок отцiв Северiана й Бодо, стриманих розмов з Адель-гейдою, нудьгування, дратiвливостi, коли не хотiла нiкого бачити, навiть Журину гнала вiд себе, не читала книг, не згадувала нiякої мови, нi нових - одної та другої, нi своєї дитячої, бо й згадати тяжко: летюча тiнь вiд слiв лишилася - i бiльше нiчого.
Ночами кричали над абатством сови, було страшно й самотньо, ждала нетерпляче снiв, бо то було її єдине багатство. її спи брели через рiки, прослизали попiд зеленим вiттям пущ, линули через долини, шукали Києва, причаєного в золотому смутку церков.
Зимової ночi приснився їй бiлий япгол. I руки d пього свiтилися золотистим вогнем. Вiд радостi прокинулася й побачила Журину з свiчкою в руцi.
- У мене вже горить одна,- сонно сказала Євпраксiя.
- Принесла ще одну.
- Навiщо аж двi?
- Кажуть, iмператор в'їхав у Кведлiнбург. Хай горить у тебе двi свiчки. Ти ж княжна.
- Я вже забула про це. А iмператор де?
- Не знаю. Не бачила його. Бачила безногого.
- Хто це?
- Не вiдаю, дитино. Страшно стало. Понесла тобi свiчку.
- Ти не бiйся,- сказала Євпраксiя.
- Не боюся, а страшно.
Про безногого обидвi вдавали, нiби нiчого не знають. А знали ж давно: одна вiд Адельгейди i баронських дочок, друга - вiд черниць. Та й очiкувано всi цi роки в Кведлiнбурзi чи то iмператора, чи, може, бiльше Заубуша. Адельгейда - зi змiшаним почуттям давньої ненавистi й пiзнiшого захвату, жiноцтво - з лiнивою цiкавiстю. Чи ходитиме Адельгейда нагою коло ставiв? Надто ж коло того, чотирикутного.
Але iмператор приїхав неочiкувано, серед зими, приїхав у жалобi, поховавши жону, в'їхав у Кведлiнбург тихо, замкнувся в палацi, не дав знати сестрi, хоч, здавалося б, мав дiлити жалобу разом з нею, та й мiсце для того в абатствi вiдповiднiше, нiж у великому, пустельному палацi, холодному, темпому, зчужiлому.
Де взявся в абатствi Заубуш i чому опинився там уже в нiч їхнього приїзду? Журина проходила двором абатства, в темрявi тьмаво бiлiли кам'янi аркади, вона нечутно ступала по плитах, ще мала пройти попiд аркадами, тодi завернути на половину Євпраксiї, але її мовби ждали в притемненому переходi, назустрiч схитнулася висока гнучка чорна постать, почувся уривчастий стук об камiнь: стук-стук, i вона якось вiдразу здогадалася, що то Заубуш, хоч нiколи не бачила його й не чула стуку дерев'янки, навiть не знала, чи носить дерев'янку, чи просто стрибає на однiй нозi, чи, може, носять його, як вельможу й першого прибiчного iмператора, в золоченiй лектицi. Його чорна постать, отой стукiт дерев'янки, несподiвана нiчна поява пiд пустинними аркадами - все було таке несподiване, що Журина чомусь злякалася й стала. А вiн пiдiйшов до неї, в темрявi видивився їй у лице, очi мав так само великi й темнi, як Журина, здається, що вiдзначався неабиякою чоловiчою вродою, хоч їй було не до того, щоб помiчати ще чиюсь вроду, а ще: вiдразу потвердив усi розповiдi про себе й найгiршi припущення, бо нахабно простягнув руку до її обличчя, взяв за пiдборiддя, спитав чи то здивовано, чи недовiрливо:
- То це ти - княжна руська?
- Не бачиш. Мати її.
- Ще лiпше. Наблизься.
Несподiвано вселилася в неї зухвалiсть.
- Наближайся сам! - вiдповiла з викликом. Вiн засмiявся.
- Дерев'янка не дає. Хочу, аби ти.
- Я не хочу.
- Змушу.
- Нiхто не змусить.
- Менi це подобається. Поглянь на мене. Я - Заубуш.
Чула?
- Здогадалася.
- Тодi домовились.- Вiн спробував ухопити її за руку. Журина ухилилася.
- Не зi мною.
Побiгла вiд страшного барона, мов перелякане дiвчисько. Навздогiн почула:
- Сто тисяч свиней! Знайду тебе!..
Такий справдi знайде. Вистукуватиме своєю дерев'янкою по кам'яних пiдлогах цiлу нiч, поки добереться до її келiйки, i нiхто не прийде на помiч, i воєвода її не вiдатиме нiчого, не прибiжить, не замахнеться косоплече мечем. Розгублена й перестрашена, запалила свiчку, пiшла до ложницi Євпраксiї, тепер ось розбудила княжну, вигадувала щось про двi свiчки на честь прибуття iмператора, а в самiй усе тремтiло вiд темного передчуття.
- Посиджу трохи коло тебе,попросилася.- Бо спати не можу, тривога якась у серцi, темно довкола, все чуже нам.
- А менi снився янгол i руки в нього свiтилися,- сказала, усмiхаючись радiсно, Євпраксiя.- Чи я спала, чи й не спала. Бо то твої руки свiтилися. Вiд свiчки.
- Ти вся свiтишся чистотою, моя дитино, ото й
сниться тобi.
- Часто сняться страхи. I Київ теж сниться. I твої пiснi журливi чуються крiзь сни. Найчастiше ота: степами брестиму, як голубка густиму...
Залишок ночi вони провели мiж сном i просонню, Журина бiльше й бiльше занурювалася в тривогу, готова була ще до настання свiтанку бiгти в город до дружинницького помешкання, розбуркати Кирпу, переповiсти йому все, що з нею сталося, Євпраксiя ж блукала уявою десь далеко звiдси, бачила й не бачила Журину, чула й не чула її притишений голос, бо вчувалося їй щось iнше, серце ждало чогось, дивувалася, чому бариться ранок, так нiби саме цей ранок мав змiнити все її життя, покiнчити з оцим невизначеним, розпачливим буттям монастирським i чужинецьким.
Ранок настав сiрий, холодний i безнадiйний. Шмаття мокрого туману завалило абатство, змiшалося з каменем - i не добереш, де туман, а де камiнь. Гнiтило душу, вбивало бажання й надiї, хотiлося вернути нiч, сон, забуття.
День був такий самий, нiчого не принiс, абатство, завалене шматтям туману, завмерло, ждало, прислухалося.
Не почули нiчого. Нiчого не сталося. До Євпраксiї не навiдалися навiть її святi отцi. Журина не знайшла Кирпи i тривожилася ще бiльше. У туманi над вежами Кведлiнбурга розпачливо кричала галич. Десь по брудних грузьких дорогах тяглися, мабуть, до Кведлiнбурга обози з живнiстю i похмурi селяни проклинали негоду, iмператора й господа бога.
Iмператор замкнувся в палацi, нiкому не показувався, нiкого не хотiв бачити, нiкого не пiдпускав, нiкого не випускав i не вiдпускав. Як же вирвався вiд нього вже першої ночi Заубуш? А може, його й не було? Може, то з'ява стала перед Журиною? Бо нiхто бiльше в абатствi не згадував про барона. Спитати? Але ж кого? Та чи й треба?
Ще день минув i ще кiлька, i нiчого не ставалося, i днi тi були довшi за всi роки ждання й нудьги на чужинi для Євпраксiї, для Журини ж ставали вони дедалi тяжчими, бо тривога в нiй не згасала, а побiльшувалася й гострiшала.
I несподiвано: iмператор обiдає в абатиси Адельгейди. Запрошено єпископа, абатiв, будуть барони й графи, запрошено Євпраксiю, може, єдину з шляхетних вихованок абатства, бо ж нiхто не мiг зрiвнятися з нею походженням.
Вона була в чорному, тонка, висока, така юпа, що видавалася з-помiж усiх дiвчиськом. I всi були в чорному, бо ж в iмператора - жалоба. Не було пишної стрiчi, бо - жалоба. Вiн злiз з коня коло брами, швидко перейшов двiр, не дивлячись, скинув комусь на руки важке провологле хутро, зостався в чорному, високий, з за-палими грудьми, весь у рудявому заростi, не мав на собi нiчого з iмператорських вiдзнак, окрiм грубого золотого ланцюга на грудях, i той ланцюг мовби гнув його, при-горблював, зсутулював, а може, то роки, бо ж Генрiх мав мало не стiльки лiт, як великий князь Всеволод, годився б Євпраксiї в батьки.
Генрiх був iмператором уже тридцять лiт. Незмога навiть уявити. I хоч не були то легкi й веселi роки, хоч простягалося багато рук до його коропи, хоч проклинали його в церквах i навiть у Римi, але ж тридцять лiт на такiй висотi, в такiй самотинi?
У ньому змiшалося все: примхи, призвичаєння, потреби, неминучiсть, неприступнiсть, велич, упертiсть, зарозумiлiсть, недовiр'я, пiдозрiливiсть. Нiколи не обертався, дивився тiльки перед собою, погляд мав важкий, падав вiн у нього згори вниз, гнiтив, розчавлював, не смiв нiхто попадати пiд той погляд, хто ж попадав - мав неминуче загинути. Чи вiн бачив що-небудь i кого-не-будь? Важко сказати. За довгi роки навчився пускати погляд боковий, побiжний. Це помагало помiчати багато прихованого, скажiмо, жiночi очi. Але останнiм часом прийшло тривожне вiдчуття, що помiчати жiночi очi вже не хочеться. Дратують i щоразу зринає: "Навiщо?" Заубушу було звелено щодо жiнок твердо: "Зневажати! " Той зло жартував серед обпитих баронiв: "Iмператор об'ївся свiжиною, перейшов на солонину!"
Адельгейда хотiла повiтати iмператора високими словами, вiн нетерпляче вiдмахнувся:
- Вiдаєш, що не люблю безглуздих крикiв. Алiлуя, осанна - полиш для своїх єпископiв.
Абатиса несмiливо спитала, чи не помолиться_ _вiн у церквi святого Серватiуса. Генрiх сказав, що не пiде.
- Але ж чому, ваша iмператорська величнiсть?
- Спитай Заубуша,- кинув насмiшкувато Генрiх.- Вiн скаже тобi, що бог - це сто тисяч свиней!
Усi вiтри й дими Європи були в його рудуватiй борiдцi. Вiн намагався бути образливо-грубим, щоб вiдлякувати вiд себе душi низькi й обмеженi, i цим якось вiдразу сподобався Євпраксiї. Вона зрозумiла його подратованiсть i оту втомлену пригорбленiсть. Бо то вiд сумної величi. А сумна, бо непотрiбна йому самому. Всiм iншим - так. Йому - нi. Ще сподобалося їй вiдразу, що iмператор висловлювався саме отими звуками, якi розставляються мiж словами. Просте нiщо, якесь гмикання чи покашлювання перетворював на сповнене глибокого значення слово.
Ось так i дивилася Євпраксiя на Генрiха своїми сiрими очима, i вiн наштовхнувся на тi очi, бо зухвалостi в них було бiльше, нiж у нього самого, вiн навiть не мiг збагнути, що воно перед ним. Ноги й волосся. Волосся вибивається золотими пасмами з-пiд чорного жалобного накриття, а ноги i є цiєю iстотою, дивною, чужою, яка з'явилася тут, мовби втiлена образа iмператорської гiдностi, виклик, натяк,дратування.
Високому духу личить радiсть, гнiв належиться йому за становищем. Iмператор спитав невиразно, без радостi, але й без гнiву:
- Хто_ _така?
Адельгейда пiдвела Євпраксiю. Та вдала поклiн. Мати схильнiсть ще не означає схиляти голову. Зухвальство неабияке. Треба було зневажити й змаловажити, але подумав, що мати перед очима отаке чисте створiння лiпше, нiж дивитись щодень на баронiв, з вухами чорними вiд невмивання. З жалем i острахом зрозумiв, який вiн старий. Троянди не пахнуть, пси не гавкають, жони не люблять, любов охолола, зло перемагає.
Вiн пустив на Євпраксiю скiсний погляд, поглянув на неї майже крадькома, її очi напливали на нього, мов два сiрi довгастi птахи. Тодi Генрiх подав княжнi руку.
- Будете моєю дамою за столом. Германський iмператор знати не хоче нiчого германського. До того ж ми обоє в жалобi. Приймiть мої спiвчуття. Маркграф був вiрний мiй слуга.
- Я нiчого не знаю про iмператрицю,вiдмовила Євпраксiя.
- Вона вмерла.
- Так. I це, мабуть, дуже сумно.
- Мабуть? - Генрiх не мiг стямитися вiд такої наївностi.- Мабуть? Смерть - це гiрше, нiж сто тисяч свиней, як каже Заубуш! Треба жити!
- А хто живе на сiм свiтi? - спитала тихо дiвчина.
- Хто? Я живу! Заубуш живе! Всi ми живi, поки
живi!
- Багато мертвих живуть i досi, натомiсть безлiч живих слiд вважати давно вмерлими. Дехто вмирає, такi не народившись.
- Ти говориш добре, але вкрай невдало, Праксед. Не вiдаєш, що то - життя?
- Не вiдаю.
- Мав би звати її "твоє непороччя",докинув Заубуш, сподiваючись розвеселити iмператора, але той тупнув ногою:
- Не смiй!
I Адельгейда, скориставшись нагодою, просичала до Заубуша:
- Диявол!
Той зневажливо кривив соковитi губи, недбало закидав свою дерев'янку мало не поперед iмператора, але вмовк не огризався, бо вельми добре знав норов Генрiха й побачив: дратувати того сьогоднi не слiд. Треба перечекати - ось i все. Iмператор не здатний на чомусь зосереджуватися, вiн весь у полонi несталостi, у перескоках настроїв i думок.
Були вже в монастирському рефектарi. Єпископ сотворив коротку молитву, на столах - важкi срiбнi миси, золотий посуд для пиття. Копченi гуси, печеня з хрiном, каплуни в розсолi, з часником, перепiлки, голуби, лебедi, засмаженi цiлими в коронах, тепле пиво, меди-вина, якi литимуться, мов на млиновi кола. Ось сяде iмператор за цей стiл i забуде все на свiтi. Пам'ятатиме лише про владу. Бо все - у владi, все прах, окрiм влади, безмежностi влади, це єдиний сенс життя, виправдання всього, свято, захват!
I мовби на виправдання думок Заубуша, Генрiх, сiдаючи за стiл мiж Євпраксiєю i Адельгейдою, сказав тихо, не знати до кого й звертаючись:
- Я iмператором уже тридцять лiт!
ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ
Ще змалку вiн потопав у морi людської непевностi й невизначеностi. Хоч народився iмператором i вже шестилiтнiм одержав корону (випадок рiдкiсний навiть на тi каламутнi часи), тяжiв над ним страх загубитися в безмiрi держави й незлiченностi люду. Випадки, якi ставалися з ним, грiзно вказували на таку можливiсть, i вiн гарячкове шукав власних способiв пiднесення над юрбою, над землями, над цiлою iмперiєю, бо все, що стосувалося iмператора донинi, видавалося йому хистким, ненадiйним i занадто умовним.
Не мiг забути, як на пишних ловах, влаштованих йому архiєпископом Адальбертом, бiлий його кiнь, злякавшись звiра, понiс просто на вершникiв, що наганяли дичину збоку. Генрiх не втримався в сiдлi, звалився на землю безпорадно й незграбно, упав пiд копита розпалених гоном коней, вершники нiчого не могли вдiяти з розтелесованими тваринами, а конi, не розбираючи, де iмператор, де простий чоловiк, промчали над поверженим Генрiхом, i велетенськi, як падаюче небо, копита здiймалися над ним, падали мовби на нього, вiн провалювався разом з ними в смерть i знищення, вiн мiг бути розтоптаний десять i сто разiв, знищений без слiду, перетворений на розплющений корж кривавого м'яса, але сталося так, що лиш двiчi чи тричi черкнуто його краєм копита, розiрвано одяг, подряпано бiк - i все. Адальберт дякував боговi за чудо, iмператор похмуро думав про ту невловиму грань, яка щойно дiлила його вiд смертi.
Iншим разом мав пригоду, про яку нiкому й не розповiдав, бо там було бiльше ганьби, нiж загрози. Перiод той клiрик Бруно, який прагнув точного вислову, визначає так: "Коли Генрiх, подiбно до незагнузданого коня, пустився щодуху по дорозi розпусти". Одружений уже шiстнадцятилiтнiм з Бертою Савойською, "благородною й прекрасною", як назвав її той самий Бруно, Генрiх мав коханок i наложниць по всiй iмперiї. "Коли чув, що хтось має молоду й вродливу доньку або жону, то, на випадок невдачi зваблення, велiв брати силою",- це знов усезнаючий Бруно. Мав звичай уночi в супроводi одного або двох вiрних поплiчникiв вирушати на "лови". I ось одного разу перепинили його лiсовi люди. Приятелi божi й недруги цiлого свiту. Не знали, хто вiн, куди прямує, чого й навiщо. Не знали й не хотiли знати. Вискочили з-за темних дерев, самi темнi й невловимi, незлiчимi, як мурашва, зашамоталися, завирували, зачервились, вмить стягнули з коней iмператора i його недолугого супутника, що навiть мечем не встиг зблиснути, рвали зi своїх бранцiв зброю, прикраси, одяг. Той дурень врештi вимурмотiв, що будуть покаранi тяжко, бо ж сам iмператор перед ними. З Генрiха якийсь волоцюга саме знiмав тяжкого золотого ланцюга. Почув, зареготав, б'ючи просто в лице iмператоровi кислим духом:
- Го-го! А ось тепер я буду ним! У кого золотий ланцюг, той iмператор!
Генрiх щедро обiцяв їм найтяжчi кари. Варити в котлах на повiльнiм вогнi. Зашити у вузькi мiшки й повiшати живцем коптитися, аби вчилися нести яйця. Порозвiшувати на гiллi вниз головами. З нього глузували просто в нiс. Бо що їм якийсь там iмператор? Вони зеленi братове, серед зелених лiсiв, пiд зеленими вiтрами!
Тодi вiн не вспокоївся, поки й не переловили всiх грабiжникiв. З вiрьовками на шиях, вони побачили його знов, був увесь у золотi, оточений пишним почтом, залiзними рицарями, пiшими щитоносцями, вимушенi були немало подивуватися:
- Диви! Справдi iмператор!
Ще був у нього випадок на Лабi. Пiсля ловiв у землях маркграфа Мейссенського iмператоровi захотiлося переправитися на другий бiк рiки. Приготовлено човни, встелено килимами, заквiтчано, на однi посаджено збройний почет, на другi - iмператорських шпiльманiв для звеселення гостей; Генрiх мав пливти в першому човнi разом iз маркграфом, Заубушем, двома баронами й гребцями. Готування було мовби й незабарливе, бо ж вдовольнялося бажання самого iмператора, але й не таке швидке, аби про нього якимсь дивним чином не змогли довiдатися на тiм березi рiчки. Там справдi стало вiдомо, i хмари люду висипали на зелений берег, позабрiдали в воду, нетерпляче ждали човнiв, вимахували на радощах зброєю, чи то квiтами, чи там чимось.
Але те, що здаля видавалося радiсною привiтнiстю, насправдi виявилось дикою ворожiстю. У водi й на березi стовбичили похмурi драби, з розкричаними мордами, тягнулися до пiдпливаючих човнiв довгими гаками, розмахували важучими сокирами, вмить зачiпляли човен, що виривався наперед iнших, цурпелили його на мiлке, гахали сокирами в дно, ревли:
- Рубай!
- Бий!
- Трощи!
- Сто тисяч свиней! - закричав Заубуш.- Це човен iмператора германського! Назад, падлюки!
- Лайно там твiй iмператор,зачiпаючи човна вiдразу трьома гаками, вiдповiдали йому нахаби.
- Це берег барона Кальбе! - кричали iншi.
- Нiкого не пустимо!
- Усiх порубаємо!
Iмператорський човен порубано так само, як i iншi, Генрiховi довелося по колiна в водi вибрьохуватися на берег, де його ждав сам барон Кальбе, неприступний у своїй знахабнiлостi.
Що? Iмператор? А яке йому дiло? Берег належить йому i вода до самої середини рiчки належить йому. Маркграф Мейссенський? Тому належить берег протилежний i вода коло нього до середини рiчки. Що належить iмператоровi? А звiдки мав знати барон Кальбе? Може, iмператоровi нiчого не належить, а може - оте, що роздiляє рiчку. Невловима лiнiя, себто нiщо. Барон реготав, аж пiдстрибував:
- Гух-гiх-гiх! Цiєї води не нап'єшся! Бо то й не вода - нiщо!
Генрiхова лють ще бiльше розвеселяла барона. Барон стояв на своїй землi, на своєму березi, коло своєї води, а iмператор? Мав усе i нiчого не мав, володiв мовби цiлою iмперiєю, а сам мiг хiба що обхопити руками власнi колiна. Радостi, як у пса, що тiльки й може понюхати в себе пiд хвостом.
Сталося так, що всi прикрощi спiткали Генрiха в Саксонiї, i вiдтодi ця земля стала для нього мовби приваблива жiнка, якою хочеш заволодiти, а вона нiяк не пiддається. Блукав з города в город, нiде не затримувався, намагався охопити всю пiдвладну йому землю, рiки, лiси, гори; гiр було багато, вся Саксонiя уявлялася мов безладно й густо розсипанi зеленi вершини, якi панують над цiєю землею, купаються в невисокому небi, тягнуться до сонця, а десь коло пiднiжжя тих вершин кублиться люд, змагаються барони, метушаться городяни, вперто дряпають землю селяни, i все це прагне вище й вище, кожен хоче добратися до вершин, щоб захопити їх, запанувати, не допустити нiкого, навiть iмператора.
Якийсь розумний чоловiк вигадав колись ставити на вершинах гiр кам'янi неприступнi замки. Замки видавалися юному Генрiху островами порятунку в морi людської зажерливостi, невизначеностi й ненадiйностi.
У найпеприступнiших, але й наймальовничiших горах Саксонiї вiн ставить замок свого серця, найулюбленiшу свою крiпость Гарцбург, виростають замки Вiгунсштейн, Мозбург, Засенштейн, Шпатенберг, Гайменбург, Азенберг. Саксонськi барони сполошилися. На радi у Вормслебенi маркграф Оттон Нордгеймський сказав про Генрiха: "Вiн набудував силу неприступних крiпостей у наших мiсцях, укрiплених самою природою, i розташував у них великi гарнiзони своїх слуг, озброєних до зубiв. I цi крiпостi слугуватимуть не проти невiрних слов'ян, якi спустошують нашi прикордоннi землi, а проти нас, що ви всi незабаром вiдчуєте на собi. Майно наше викрадається й тягнеться в крiпостi, з вашими доньками й жонами королiвськi мiнiстерiали-фамулюси нав'язують злочиннi стосунки. Вони примушують служити собi ваших рабiв i вашу робочу скотину, а вас самих - носити на своїх благородних плечах усiлякi тягарi. Та коли я подумаю, що ще жде нас попереду, то все перелiчене видається дрiбницею! Адже вiн має намiр позбавити нас не частки, а всього нашого майна i роздати його своїм зайдам, а нас, вiльних людей, примусити служити рабами у них". Ця промова записана в iсторiї клiрика Бруно. А в анналах монаха Герсфельдського монастиря Ламберта так само читаємо: "Мiж тим розмiщенi в крiпостях королiвськi слуги валили на люд нестерпний тягар. Вони серед бiлого дня викрадали все, що знаходили на полях i в оселях, вимагали незвичайних i тяжких платежiв i внескiв за користування полями й лiсами, часто пiд приводом несплати десятини вони заганяли цiлi табуни. Коли хто обурювався на таке зло i насмiлювався полегшити бiль душi скаргою, його кидали в ув'язнення як злочинця проти короля i вiн не мiг вибратися з тюрми, допоки пе викуповував свого життя цiною всього свого майна".
На всi скарги Генрiх вiдповiдав, що вiн чинить згiдно з законом за несплату десятини. I жартував при тому, що не можна до кiнця знати свою землю, не побувавши в її в'язницях
Саксонцi скаржилися: "Нас змушують платити за воду, яку ми п'ємо, за дрова, якi ми збираємо в наших:
лiсах". Давнiше вони не платили. Вважали своїм, даним вiд бога. Де взявся король, заявив: це моє! Якийсь поземельний королiвський податок. Поки iмператорами були представники Саксонської династiї, вони обминали Саксонiю, тепер Генрiх добрався й до неї. Перенiс столицю в Гослар, будував бурги, ображав баронiв i графiв, образи намножувалися, клiрик Бруно в своїх записках скаржиться, що неспроможний i перелiчити всiх образ, бо "не вистачило б нi пам'ятi, нi знарядь для писання".
Насправдi все було значно простiше. Вистачало пальцiв на руках, аби перелiчити. Єпископ Гальберштадський Бурхард скаржився, що Генрiх вiдняв у знатного на ймення Бодо майно, яке належало Гальберштадськiй церквi.
Пфальцграф Фрiдрiх скаржився, що за велiнням короля у нього вiдiбрано бенефiцiй, який вiн одержав од Герсфельдського абатства.
Маркграф Дедi говорив про незаконну конфiскату в нього королем спадкових володiнь.
Граф Герiман розповiв, що король захопив належний йому за правом спадку укрiплений город Люнебург.
Оттон Нордгеймський скаржився, що король вiдняв у нього, нi в чому неповинного, герцогство Баварське. А насправдi?
Баварiю Генрiх вiдняв у Оттона за державну зраду. За цю ж провину вiднято землi в Дедi й маркграфа Тюрiнгського, якi пiдняли заколот проти Генрiха. Люнебург приєднано як належнiсть корони з мiркувань державної цiлiсностi й безпеки.
Перший заколот Оттона Нордгеймського Генрiх подавив досить легко: забрав у Оттона Баварiю i частину майна, а його союзник саксонський герцог Магнус_ _Бiлєлунг був позбавлений прав герцогства i ув'язнений. Тодi проти Генрiха об'єдналася вся саксонська знать. Єпископи Гальберштадський i Гiльдесгеймський, саксонський герцог Геррiман, граф Генрiх, архiєпископи Магдебурзький, Мiнденський, Падерборнський, маркграф Уто, маркграф Екберт. Простий люд, вiльностi якого було загрожувано щодень, теж приєднався до знатi. З тих вiдлеглих часiв збереглася написана латиною "Пiсня про Саксонське повстання":
По всiй землi розсилають вершникiв з оголеними мечами
Збирати на вiйну весь народ
Для захисту себе i свого майна.
Селяни переробляють знаряддя землеробства на зброю.
Вони виковують двосiчнi мечi
З твердих кирок i лопат.
З кiс наточують вiстря для списiв.
Однi ладнають легкi панцирi для лiвої руки,
Другi вкривають металом шоломи для вершникiв,
Третi готують для бою дубцi,

Роблячи важчими їхнi кiнцi свинцем i залiзом.
Тисячi хлiборобiв озброюються для вiйни,
мовби справжнє вiйсько.

Запущено поля, покинуто все,
кожен спiшить на вiйну, дбає про зброю. Зiбралося сила люду - скiльки море несе води, Скiльки в полi - колосся.
Саксонiя бунтувала цiлих три роки. Несподiвано впали на лагiдну землю страшнi морози, вимерзли рiки, вупинилися млини, не стало хлiба, погано зодягненi селяни страждали вiд холоду й вiд голоду. Коли брано приступом якийсь iз королiвських замкiв, то руйновано його до самих пiдвалин i камiння розкидувано, щоб i слiду не зоставалося.
Прихильний до Генрiха єпископ Люттiхський Отберт писав пiзнiше: "Король, усвiдомлюючи свою погибель, яку очiкує малочисельнiсть в боротьбi з масами, вважав своє життя вищим за славу, порятунок вищим за безумну вiдвагу, i з необхiдностi втiк".
Саксонцi нарештi добралися й до улюбленого Генрiхового замку Гарцбурга, знищили там усе, зруйнували церкву, розiгнали жiночий монастир, викопали iз землi тiло Генрiхового сина й викинули диким звiрам.
Коли ж селянське вiйсько саксонцiв нарештi зустрiлося з вiрними Генрiху рицарями i в гарячий червневий день у долинi рiчки Унпiтрут коло Гомбурга спалахнула битва, то багато баронiв, єпископи Гальберштадський i Гiльдесгеймський, якийсь Фрiдрiх де Монте, що найголоснiше скаржився колись проти iмператора, зрадили селян i переметнулися на бiк Генрiха. Вони смiялися з тих, хто ще вчора, кинувши весь свiй нужденний надiбок, пiдтримував їх: "Це не воїни, а грубi мужлани, якi годяться ходити за плугом, а не воювати".
Тисячi простих саксонцiв лягло в тiй страшнiй битвi. По трупах можна було перейти Унштрут.
"Та,- як пише Отберт Люттiхський,перемiг вiн (Генрiх), вiйсько, а не впертiсть бунтiвникiв. Вони бачили, що обуренням можна лише дратувати короля, але не перемогти, що повстання завдасть йому прикрощiв, але не зламає, бо вiйська його незламнi, а тому, щоб захитати владу Генрiха, вони стали вигадувати й приписувати йому злодiяння й такi ганебнi вчинки, якi тiльки й може вигадати ненависть i злоба. Все це було б неймовiрно тяжко менi писати, аби я наважився повторити всi вигадки. Перемiшавши правду й брехню, вони скаржилися на Генрiха римському первосвятителю Григорiю VII".
ШЕСТИЛIТТЯ
_(продовження)_
У державного мужа кожен вчинок, кожен крок розрахований на майбутнє. Минуле згадується лише тодi, коли воно так чи iнакше слугує цiй єдинiй метi. Тим дивнiшими б мали видаватися Генрiховi несподiванi бажання, що заволодiли ним у Кведлiнбурзi. Йому неспогадано несподiвано захотiлося розповiсти про все, що зазнав од покiйного тепер уже папи, i розповiсти не комусь там, а руськiй княжнi. I це тодi, коли вже не хотiлося вловлювати злукавлених жiночих поглядiв, коли все набридло, утратило привабливiсть i значення. Нез'ясовану прихильнiсть iмператорову до Праксед потрактовано всiма, передовсiм усезнаючим Заубушем, як звичайну примху, i нiхто не надав цьому нiякого значення, нiхто не подивувався, нiкого не вкинуло те нi в схвильованiсть, нi в пiдозру. Хоч, власне, мали б дивуватися, бо ж оте дiвчисько трактувало iмператора досить зухвало й без належної шанобливостi, вiн мав запобiгати перед ним, напрошувався на розмови й побачення, коли ж пробував так чи iнакше звернути мову на своє минуле, на свої поневiряння, на все, чого зазнав од саксонських баронiв, а тодi - незмiримо бiльше й гiрше - вiд папи Григорiя, вона просто вiдмовлялася слухати, посилаючись на те, що все те вiдбувалося або ж до її приходу на свiт, або в час її дитинства, коли сприймала свiт в його найпростiших виявах, лише як мiсце побуту чеберяйчикiв, про яких, ясна рiч, iмператор нiколи не чув i сутi яких йому не дано збагнути, попри всi його високi й важливi переживання, подвиги, вчинки.
I дивна рiч: iмператора не вiдштовхувала така виразна нехiть до його особи i його життя, вiн ще бiльше тяжiв до Праксед, добивався щоденних зустрiчей, вигадував то пишнi прийоми в своєму палацi, то вiдвiдини абатства, то iмператорськi лови, то виїзди в гори. I хоч зима не перестала бути iмлисто-сумною, вся в рудiй багнюцi, у захмареностi й пронизливiй сльотi, для Євпраксiї мовби щось висвiтилося, уперше в цiй землi стало цiкаво жити, вона ждала ранку, день наповнювався, забувалася нудьга, зникло плачливе самозаглиблення, до якого спонукала безнадiя монастирського iснування.
Генрiх мовби розвiював свою показну жалобу по iмператрицi поряд з цiєю тонкою дiвчиною. Мiг хоч i пiвдня невтомно ходити з нею пiд аркадами абатства, довкола кам'яного дворика, i тодi все мало сховатися, щезнути, лишалися тiльки цi двоє, без свiдкiв, без наглядачiв i спостерiгачiв, могли досхочу слухати одне одного, дивитися одне на одного, вiдчувати взаємну близькiсть чи взаємну вiдчуженiсть, хто ж то знає! Iмператор дивувався, що й досi не мiг збагнути, що саме тримає його коло цiєї iстоти, яка складається з самих нiг та золотистого волосся, якiй так личать чорнi шати, яка вмiє слухати, але ще лiпше вмiє говорити, заперечувати, сперечатися, виказувати дикий непослух. Нагадувала, може, його самого, коли мав стiльки рокiв, як вона. Могла бути його донькою, сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жоднiй. Був сам завжди вiд самих початкiв свого володарювання.
А Євпраксiя нiяк не могла стямитися, що коло неї сам iмператор. Кiлька рокiв безнадiйної самотини, жахного ждання, що вийде з отого борюкання маркграфа Генрiха зi смертю, вiдразливi спогади про першу шлюбну нiч з маркграфом, тепер майже несподiвана воля i ще несподiванiше - цей iмператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило з Києва, з яким бiгали в дитинствi на Краснiм дворi або в Звiринцi, шукаючи чеберяйчикiв. Де то тепер її чеберяйчики?
Дивилася на iмператора. Високий, тонкий у станi, рвучкi рухи, крок сягнистий, хижий, навiть нiби нахабний, а очi _ впертi, безбарвно-голубi, линяло-голубi, аж смокче пiд ложечкою, як глянеш у них. Очi шаленця. Виснаженiсть вичитується вже в самому поглядi Генрiха. А ще отi впалi груди, придушенi тяжким золотим ланцюгом. Чоловiк, вичерпаний до краю.
Євпраксiї було незвично й лячно поряд з цим чоловiком i водночас мовби очiкувала чогось вiд цих зустрiчей, вiд ходiнь пiд аркадами, вiд розмов.
Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по кам'яних плитах своєю дерев'янкою, отже, щоб не пiдслухував i не був свiдком нiчого, сидiв тим часом у Адельгейди, пив старi монастирськi меди, зневажливо казав:
- Усi цi розбалакування не вартi виїденого яйця. Колись нас обох з iмператором звали кведлiнбурзькими пицькарями. Дiвок душили, як перепiлок. А тепер? Сто тисяч свиней!
Вiн би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утiх, в яких не знав нi краю, нi мiри, аби ж не сам iмператор прилип до неї, не знати й чого. Лишалася бароновi Журина, до якої ще не мiг приступатися, щоправда, та вважав те справою тимчасовою, бо тiй жiнцi, зважаючи на її вiк, так само нiкуди подiтися вiд нього. Придивлявся до iмператора, бо нiяк не мiг збагнути його поведiнки. Може, змiнила його смерть жони? Може, справдi, хоче якось розвiяти жалобу по iмператрицi?
Але ж пам'ятав Заубуш, як Генрiх колись будь-що намагався розв'язати вiд неї руки. Шiстнадцятилiтнiм, на велiння й домагання можних, проти власної волi Генрiх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була йому така ненависна, що не мiг бачити її пiсля весiлля, та й весiлля вiдбуто для вiдбутку.
Аби збезчестити королеву i добитися з нею розлучення, звелiв Заубушу за будь-яку нагороду добитися прихильностi в Берти. Заубуш, тодi ще двоногий, вродливий, як сам диявол, був пострахом i затаєним пожаданням усiх жон. Чи могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нiчне побачення в своїх покоях королiвського палацу. З ним, за домовою, пiшов i Генрiх. На перший стук королева, не гаючись вiдчинила дверi, i Генрiх у темрявi, щоб устигнути застукати зрадникiв, мерщiй прошмигнув повз неї. Однак Берта вмить зачинила дверi, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той рвався. Тодi гукнула служниць й велiла бити нiчного зайду палицями, стiльцями, хто чим попав.
- Падлюко! - проказувала Берта.Звiдки народилася в тобi зухвалiсть образити королеву, яка має такого сильного мужа?
- Я твiй муж,- кричав, метаючись у темрявi, в намаганнi ухилитися вiд нещадних ударiв Генрiх.- Я Генрiх!
- Не може бути мужем той, хто по-злодiйському крадеться до жони. Мiй Генрiх прийшов би вiдкрито. Бийте його!
Побитий до напiвсмертi, Генрiх вимушений був удати хворого i мiсяць пролежав, поки зiйшли синцi.
Тепер Берта мертва. Iмператор вiльний. Заубуш знав ще й iнше: Генрiх вiльний вiд пожадань, жiноцтво йому тепер нi до чого. Тодi навiщо ж цi дурнi ходiння, сидiння, розбалакування з руською? Для Адельгейди несподiвано з'явилася можливiсть помститися Заубушу. Вона вiдразу помiтила, як дратується барон отими загадковими розмовами iмператора з Праксед. Ось де помста! Поїла барона медами, ненавидiла його ще бiльше, кликала Праксед, просила при Заубушу:
- Проведи iмператорську величнiсть по всiх стежках абатства...
- Покажи iмператорськiй величностi монастирський скрипторiй...
- Запроси iмператорську величнiсть на вечiрню молитву до монастирської каплицi...
- Сто тисяч свиней! - безсило скреготав зубами Заубуш. Вiдiрваний вiд iмператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав чимось подiбним до iмператорських шпiльманiв Шальке й Рюде, яких помiчано лиш тодi, коли розважали Генрiха. Що? Вiн - барон для розваг? Ще побачимо!
Сидячи якось у каплицi, iмператор i Євпраксiя почули позаду сердите стукання баронової дерев'янки, голосне сопiння, вмощування на молитовнiй лавi. Генрiх насмiшкувато спитав темряву:
- Ти зважився на молитву, Заубущ?
- Сто тисяч свиней! Де мiй iмператор, там i я!
- Чому ж запiзнився?
- Лагодив свою дерев'яну ногу.
- Я подарував тобi замiсть вiдрубаної золоту ногу.
- Вона заважка для носiння. Ще важча, нiж служба в iмператора...
Шепiт злий, сухий, нiби хтось у воду попiл сипав. Iмператоровi завжди потрiбнi слухачi. Уста - це влада. Покiрливiсть, слухнянiсть - вуха. Слухачiв йому нiколи не бракувало. Але то все - примусово. А добровiльно? Мати поряд таку молоду жiнку, незалежну, водночас не володiючи звичайними засобами зробити її твоєю добровiльною спiльницею чи бодай слухачкою. Це нестерпно й для простого чоловiка, що ж казати про iмператора! Чоловiки в жiнках прагнуть знайти порятунок вiд самотностi, а знаходять самотнiсть ще розпачливiшу. Тодi йдуть вiд одної до другої вперто, невситимо, напомацки, наослiп, невидющо, бездумно. А коли вiдiбрано й це? Що зостається? Що мав вiн, iмператор? Дороги, мандри, битви - ось i все життя. Бiльше нiчого. Все для нього визначалося словом "колись". Ох, колись. Ще зовсiм недавно. Тепер все не те й не так. Його чоловiча сутнiсть може вилитися лише в оцих розповiдях. Вилити душу, висповiдатися. Нiколи не мав коло себе сповiдникiв, гнав їх, ненавидiв, а тут - мовби сам напрошувався.
Вона ж усе переводила на жарт. Про минуле? Не хочу, по хочу. Вiд надмiру минулого люди старiють. Тодi говорити про нинiшнє? Але ж нинiшнього немає, воно невловиме. Чи знає iмператор пояснення Алкуїна Карповi Великому при рiзницю в словах saeculum, aevum i tempus? Знiдки знаю Алкуїна? Не марнувала часу в Кведлiнбурзi. Яка людина? Як лампадка на вiтрi. Що складає свободу людини? Невиннiсть. Що таке вiра? Упевненiсть у тому, чого не знаєш i що вважаєш чудесним. Що таке корiння? Друзi медикiв i слава кухарiв. Колись королi вчилися самi й примушували вчитися iнших. Для iмператора це й не навчання - лиш нагадування. Алкуїн писав так: "Ми розрiзняємо три часи: минулий, теперiшнiй i майбутнiй. Але, власне, для нас не iснує теперiшнього, бо ми маємо тiльки минулий i майбутнiй. Поки я вимовляю перший склад слова, другий склад стає для мене майбутнiм. Для бога ж нема нi минулого, нi майбутнього, саме теперiшнє, як вiн сказав своєму рабовi Мойсею: Ego sum, qui sum. Але, пускаючись у подальшi тонкощi, легко помiтити, що два слова deus aeternus (вiчний бог) самi по собi не вiчнi, а вiчне лиш те, що ними означається. Взагалi слова, якими говоримо, суть не що iнше, як знаки речей, сприйманих умом, якi служать для передачi нашого сприйняття iншим".
Ця молода жiнка, окрiм вроди й загадковостi, мала ще досить вiльного часу, щоб стати мудрою, а вiн володiв лиш одним: владою. Вiддав боротьбi за владу все своє життя, не мав бiльше нiчого, був, власне, й не самим собою, а мовби живим втiленням влади, мiг говорити, невтомно й без кiнця, про владу й про владу. Люди втомлюються вiд науки, вiд мудростi, вiд пiднесеного й незвичайного, найбiльше ж вiд непослiдовностi й нетривкостi. Тяжiють до сталостi й певностi. Сталiсть їм обiцяє лиш сильна влада. Влада ж може бути тiльки одна. Двовладдя неможливе й небажане. Тому або графська й баронська сваволя, коли немає законiв i немає народу, або папа з тисячами виконавцiв своєї волi i об'єднаним самою вiрою народом, або ж iмператор, коли народ мiцно збитиii докупи державою. Але саме тодi, як молодий король Генрiх змагався з саксонськими баронами, у Римi помер папа Александр II i мотлох римський викричав папою п'ятдесятилiтнього Гiльдебранда, миршавого сина теслi з Родоакуму. Дванадцять лiт сидiв цей чоловiк в Латеранi, тряс церквою, просунув на папський престол п'ятьох пап, тепер сам захотiв потрясати свiтом. У головi в Григорiя зродився намiр створити духовну iмперiю. Вiн пересвiдчився, приглядаючись пильно до свiту, що людина, яка шукає правди, щоб жити в правдi, прагне до якоїсь спiльностi, i ось тут королi й iмператори пропонують їй спiльноту державну. Але держави гинуть, виникають знову, вони нетривкi, їхня непостiйнiсть кидає тiнь також i на володарiв, а може, навпаки, бо все це опирається на хисткi засади щоденного життя з його потребами, церква ж спроможна перевищити всiх, пропонуючи для опертя безсмертну душу. Натомiсть державнi мужi ведуть злочинний торг безсмертною душею взамiн за можливостi свiтськi. Не можна отримати на сiм свiтi нiчого, що не було б вiдiбране в когось iншого. Найбiльше вiдiбрати можна лише в того, хто володiє найбiльшим. Таким був iмператор Генрiх, який, власне, ще не отримав корони вiд римського первосвященика, себто мав зватися просто - королем. Коли ще папа Александр був при смертi, Гiльдебранд звелiв (не-чуване досi) королевi Генрiху з'явитися до Рима, щоб скласти звiт у своїй поведiнцi й виправдатися в звинуваченнi в симонiї перед трибуналом первосвященика. Обраний папою, вiн називається Григорiєм VII, не жде затвердження iмператорського. Вiн пише iспанським графам, що iспанська держава з давнiх часiв е власнiстю святого Петра i належить папському престолу. Вiн пише королевi Угорщини, що його держава є власнiстю святої церкви вiдтодi, як король Стефан передав усi права i всю владу над своєю церквою святому Петровi.
Вiн дозволяє французам не пiдкорятися своєму королю, коли король не вiдмовиться вiд злочину симонiї. Вiн зазiхає навiть на Русь, передаючи владу над нею вигнаному Iзяславу-Дмитрiю i його синовi за умови, що вони стануть ленниками папи. На пiвднi вiн зав'язує дружбу з Робертом Гвiскаром i норманнами, даючи їхнiм завоюванням апостольське благословення, яке мало перетворювати насильство на право, викрадення - на закон. В Iталiї вiн робить своєю прибiчницею i коханкою Матiльду Тосканську, багату молоду вдову, яка стане згодом прокляттям для Генрiха. Вiн добився влади над Сардiнiєю i Корсiкою. Примусив чеського князя Яроми-ра визнати себе васалом папи. Вiн простягає руки до Англiї, домагаючись вiдплати за помiч Вiльгельмовi Завойовнику, до Данiї, Iрландiї, Апулiї й Калабрiї, Купiї i Провансу, Польщi й Далмацiї, Хорватiї й Арагону.
Цей зловiсний папа сприйняв зоднаковiння за порядок, непорушнiсть - за рiвновагу, дисциплiну - за гармонiю i всезагальне пригнiчення - за мир.
Генрiх не покорився Григорiю-Гiльдебранду. Вiн викривав у листах нечистi намiри Гiльдебранда. "Твоя мисль,- писав вiн папi,- так зiпсована задавненим божевiллям, що ти не звертаєш уваги нi на свої дiла, нi на свої слова..."
Тодi папа вдався до останнього вчинку. У соборi, вбраний в понтифiкальнi шати, оточений дванадцятьма прелатами, по числу апостолiв, тримаючи в руках запалену свiчку, вiн став на схiдцях великого вiвтаря, пiднiс свiчку в похмурiй i загрозливiй урочистостi. Лунав повiльний спiв псалма, бито лиш в один берег дзвона. Пiд той зловiсний звук папа прорiк: "Владою святої трiйцi, священного апостольського престолу, семи соборiв i всiєї католицької церкви королевi германському Генрiховi анафема!
Проклятий будь вiн з усiма, хто будь-яким способом дасть йому пораду й помiч. Проклятий хай буде в дому й на дворi, проклятий у городi й у селi, проклятий на землi й на водах.
Кожному, хто намiриться вперто суперечити вiрi святого апостольського римського престолу, хай буде анафема, маранафа i хай не почитається християнином, а єретиком-прозимитом".
По тому папа згасив свiчку й кинув геть, мовби на знак, що проклятий має так згаснути в пам'ятi церкви i люду.
Коли почуття провини зависає над людьми, над свiтом, треба кипути його на когось. Гарячковi пошуки цього спровиненого перед цiлим свiтом - i ось папа знаходить iмператора i кидає на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб його витримав простий чоловiк. Анафему проголошено було на всiх прибiчникiв Генрiха: на єпископiв, графiв, баронiв, простих рицарiв. Але папi йшлося про сили найбiльшi. Тому вiн не зупинився перед вiдлученням вiд церкви Генрiха.Генрiх метався, щоб скинути з себе тягар провини, як вовк - капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене i вкрила мене тривогою.
Вiд Генрiха вiдвернулися всi. Пiд страхом церковного вiдлучення боялися мати з ним справу. Нiхто не хотiв помогти. Вiн вирiшив iти до папи з жоною i п'ятилiтнiм сипом Конрадом узимку, за кiлька днiв до рiздва, майже таємно, бо й не мав кому про те казати. Навiть iншi вiдлученi, якi поспiшали в Iталiю за прощенням, не наважувалися прийняти короля в своє товариство. Генрiх насилу добув засобiв на дорогу. Його супроводжував тiльки безногий Заубуш. Навiть шпiльмани втекли вiд короля. Зима була незвично сувора. Починаючи вже з дня святого Мартина - вiд листопада аж до початку квiтня по Рейну, покритому льодом, можна було ходити.
У багатьох прирейнських долинах загинули виноградники, бо вимерзло корiння лоз. На шляху до Iталiї Генрiх святкував рiздво в Бургундiї в мiстечку Бiзенцунi в графа Вiльгельма, родича своєї матерi, яка, до речi, вiдреклася вiд сина й сидiла в Римi коло папи Григорiя. До Бургундiї довелося завернути через те, що герцоги Рудольф, Вельф i Бертольд по всiх дорогах i гiрських про-ходах-клузах поставили сторожу, щоб перехопити короля й потягти його в Аугсбург, де хотiли позбавити його корони. З Бiзенцуна вирушив пiсля Нового року. В мiстечку Цiнiс його зустрiла теща Адельгейда Савойська зi своїм сином Амадеєм, який мав там велику силу й славу. Прийняли вони короля з честю, але згодилися пропустити через свої володiння не iнакше, як за поступку їм у Iталiї п'яти єпископств, сумiжних з їхнiми землями,- плата за проводи. Пiсля довгих переговорiв, трати часу й зусиль йому насилу вдалося вмовити їх задовольнитися одною бургундською провiнцiєю. Зима, як сказано вже, була неймовiрно сувора, i Велетенськi гори, через якi неминуче лежав його шлях, з вершинами, схованими в хмарах, були до того вкритi снiгом i льодом, що нi на конi, нi пiшки без небезпеки не можна було спуститися по їхнiх слизьких i урвистих крутизнах. А вже наближався день рiчницi його вiдлучення. Коли б вiн до того дня не звiльнився вiд вiдлучення, то князi, за загальним присудом, назавжди позбавили б його королiвського сану. Тому Генрiх за високу платню найняв гiрських провiдникiв. То повзком, то спираючись па плечi провiдникiв, чоловiки перебралися через обледенiлi гори. Королеву з жiнками, якi їй слугували, посадили па волячу шкуру i спустили вниз з допомогою провiдникiв. Коней деяких спустили, деяких просто скотили, перев'язавши їм ноги, по снiгу. Багато загинуло й покалiчилося, лише небагатьох вдалося переправити.
Bin подолав такi непрохiддя, що з'явився в Iталiї, мовби впав з неба. Чутка про це розлетiлася повсюди, до нього звiдусiль стали стiкатися селяни, городяни, графи i єпископи, скрiзь приймали його з почестями й надiями, за кiлька днiв довкола Генрiха зiбралося величезне вiйсько, всi вважали, що король хоче скинути папу, i зрадiли нагодi помститися Григорiєвi за безчестя, за мiжусобицi, розбої й колотнечу, якi вiн викликав в Iталiї.
А Григорiй поспiшав до Аугсбурга, щоб разом з германськими князями остаточно знищити Генрiха. Його супроводжувала Матiльда Тосканська, яка, довiдавшись про несподiване з'явлення короля в Iталiї, сховала папу в своєму неприступному замку Каносса. Григорiй ще не знав, чи прийшов Генрiх за прощенням, чи для вiдплати. Заспокоїла його поява германських єпископiв i мирян, вiдлучених вiд церкви. Багато з них попало в клу-зах до рук сторожi Вельфа Баварського, але дехто все _ж _добрався до Iталiї, вони знайшли папу в Каноссi i принижено, босi, у власяницях просили прощення. Папа об'явив їм, що тим, хто щиро кається i оплакує свої грiхи, в милосердi не може бути вiдмови, але тривалий непослух i глибоко закорiнене духовне зiпсуття можуть бути винищенi лише вогнем тривалого покаяння. I тому, коли вони справдi покаялися, то повиннi з готовнiстю знести очисний вогонь церковного покарання, який вiн прикладе для зцiлення їхнiх виразок, щоб легкiсть прощення їхньої тяжкої провини не змаловажила в їхнiх очах злочинiв супроти апостольського престолу.
Тодi розсадовлено єпископiв по окремих келiях, заборонено говорити один з одним, дозволено мiзернi порцiї води та їжi вечорами. На мирян накладено єпiтимiю вiдповiдно з вiком кожного й силами. За кiлька днiв папа прикликав їх до себе, зняв церковне вiдлучення, звелiв уникати стосункiв iз Генрiхом, поки той не покається, але всiм дозволено говорити з Генрiхом з метою схилити його до покаяння.
Король запросив до себе Матiльду Тосканську. Ненавидiв ту жiнку, ще не бачивши, коли ж побачив, то зненавидiв до могили. Невисока чорнява жiночка, з ляскучим голосом, уся обнизана коштовностями, говорячи, всьорбувала в себе повiтря аж приахкуючи, так нiби намiрялася ковтнути тебе, i Генрiх, хоч який був упослiджений i хоч як залежав од Матiльди, з огидою подумав, що не хотiв би бути всьорбнутий оцiєю коротконiжкою, яка нагадувала маленького собачку. Його врятувало тiльки те, що Матiльда страшенно радувалася своїй значливостi й хотiла бути посередницею мiж двома наймогутнiшими чоловiками в Європi. Може, за нею стояли цiлi тисячолiття, може... Вона згодилася помогти Генрiху, i вiн послав з нею до папи свою тещу з сином, маркграфа Еццо, батька ворожого йому Вельфа Баварського й абата Клюнiйського з просьбою звiльнити його вiд церковного вiдлучення i не вiрити нiмецьким князям, якi возводять на нього звинувачення бiльше вiд заздрощiв, анiж вiд справедливостi.
Папа сказав, що без звинувачiв справу розглядати негоже, тому лiпше королевi в призначений час, на стрiтення богородицi, з'явитися в Аугсбург, i там вiн, Григорiй, пiсля розгляду справи обох сторiн, без ненавистi й упередження, вiдокремивши праве вiд неправого, згiдно з церковними законами винесе свiй безпристрасний присуд.
Посли нагадували про те, що минав рiчниця вiдлучення: "Король найвище в свiтi цiнує думку папи й упевнений, що папа - невблаганний каратель неправди i непiдкупний захисник правди, а незабаром настане рiк його вiдлучення, iмперськi ж князi тiльки того й ждуть, щоби на випадок, коли вiн не буде звiльнений вiд вiдлучення до того строку, оголосити його, згiдно з iмперськими законами, негiдним королiвського сану i надалi не приймати вiд нього нiяких виправдань".
Папа довго не поступався. Тодi сказав: "Коли вiн справдi покаявся в своєму вчинку, то хай передасть нам на доказ щиростi свого каяття корону i всi iншi знаки королiвського сану i в покару за свiй злочин хай об'явить сам себе негiдним королiвського звання".
Посланцi попросили справедливостi, не ламати тростинки приломленої, папа нарештi дозволив Генрiховi з'явитися в Каноссу, коли той принесе щире каяття.

25 сiчня року 1077 (Євпраксiя мала тодi шiсть рокiв) король прибув до Каносси. Замок мав потрiйнi мури. Генрiха впущено за другу стiну, почет лишився зовнi. Мiж мурами, на морозi, знявши всi королiвськi прикраси, без будь-якої пишноти, простоволосий, босий, стояв вiн, очiкуючи присуду папи, пестився з ранку до вечора, стояв без сну, непорушне, заклякло, нiби вмер. Так тривало три днi. Лише на четвертий день його допущено до папи. Пiсля довгої розмови i прийняття Генрiхом ганебних умов папа зняв вiдлучення.
Коли стояв у дворi Каносси, пiд снiгом, на морозi,- упокорювався? Несвiдомо поєднувався зi своїм ворогом, почуваючись нижчим за папу i вiдданим йому назавжди? Нi!
Вiн боровся з папою далi. Узяв собi в спiльники простий люд, селян. Чому? Вони прагнуть так мало. Нi особистої волi, бо навiки прикутi до землi, нi лiпшого життя, бо так мало бачили свiту.
Чим кiнчилося майже десятилiття запеклої боротьби мiж папою й iмператором? Григорiй, вигнаний Генрiхом з Гима, помер серед норманнiв i сарацинiв Гвiска-ра зi словами: "Я любив правду, ненавидiв неправду, а тому вмираю на вигнаннi". Коли ж сидiв на апостольському престолi, вигукував: "Будь проклят, хто меч свiй тримає здаля вiд кровi I"
Як часто доля свiту залежить вiд того, хто кого_ _переможе.
Розповiдь складалася впродовж багатьох днiв, вона вимагала самотностi, яку iмператоровi, хоч мав, здавалося, неподiльну владу над усiма i всiм, щоразу важко було виборювати, йому набридали коли й не з справами, з якими всiх вiдсилано до Заубуша, так з виявами покори й вiдданостi, а це вже той випадок, коли стає безсилим навiть всевладний чоловiк, вiдомо також i те, що людинi завжди тяжко дається саме те, що їй найнеобхiднiше.
Ворогiв не боявся нiколи. Густу траву легше косити. Що бiльше ворогiв, то лiпше для справжнього воїна. Та стаєш беарадний, коли не знаєш, з ким боротися, що долати. Iмператоровi хотiлося усамотнюватися з руською княжною, а довколишнiй свiт мовби затявся в намаганнi перешкоджати в цьому, i що найболючiше для Генрiха, так це те, що сама Євпраксiя охочiше йшла назустрiч не його бажанням, а несвiдомим силам,_ _якi ставали на завадi. Коли попервах Євпраксiя сама рвалася до iмператора, молодеча її пиха мала хiба ж таку поживу з тої уваги, якою Генрiх обдаровував її, досi аа-буїу всiма, закинуту в чужину, то тепер вона частiше й частiше виказувала суто жiночий норов, непослiдовнiсть i, слiд сказати прямо, невдячнiсть.
Молодiсть завжди невдячна, коли ж стрiчається вона вi врiлiстю, коли її безтурботнiсть хочуть порушити картинами нещасть, переживань, поневiрянь, коли хочуть, може, бодай не спiвчуття вiд неї, а простої уваги, тодi ця молодiсть стає майже жорстокою, вона нiчого не хоче знати, сама не маючи минулого, вона не вiрить у його iснування в iнших, їй тяжко зосередитися на теперiшньому, бо тодi неминуче треба буде знову ж таки повертатися до минулого давнього чи недавнього, її цiкавить лише прийдешнє, лише те, що буде з нею, бо все її життя попереду, вона не починала ще жити, вона вважає, що все належить тiльки їй.
Щоправда, можна подивитися на справу й iнакше, приписавши молодостi риси порядностi й благородства, бо хто ж бiльше заслуговує цього? I коли Євпраксiя почула вiд Генрiха про його тяжке, сповнене змагань i неймовiрного напруження життя, коли побачила наповненiсть того життя i подумала про своє власне й не розпочате ще, легке, позбавлене турбот, затьмарене лиш прикрощами й розлукою з рiдною землею, розлукою, до речi кажучи, майже добровiльною, бо ж Євпраксiю питали про згоду пiти в жони маркграфу Генрiху i вона ту згоду давала двiчi: у Києвi й Саксонiї, то от коли вона подумала лиш про можливiсть поставити своє життя поряд з Генрiховим, то побачила, що не мав чого ставити. Спiвчувати йому? Але де ж у неї право i сила? Жалiти його? Повинна бути могутньою жiнкою з такими ж незвичайними переживаннями, як вiн сам. Прийти йому на помiч? Вiн сам ось уже тридцять рокiв справляється з усiма перешкодами, щоразу вмiло знаходячи собi союзникiв i помiчникiв. Може, побачив у нiй союзника? А якi тому докази? Просто хоче забавитися з нею, мов з цяцькою? Робив би це без загайки, брутально й твердо, як звик робити все в життi. Хоч як там було, у нiй прокинулася жiнка, стурбована за свою добру славу, не байдужа до свого майбуття, жiнка, яка не втратила надiй, бо смiшно говорити про це, маючи сiмнадцять неповних лiт, будучи вродливою, розумною, освiченою, багатою, незалежною.
Євпраксiя злукавлено уникала Генрiха. Робити це могла досить умiло й легко. Нездужає. Має пильну розмову з тим або тим сповiдником своїм. Має клопоти господарськi. Просто не в настрої, бо може дозволити собi й таку розкiш, випробовуючи терплячiсть Генрiхову.
Iмператор справдi терпiв, зносив, сам собi дивувався, але його пiдтримувала абатиса Адельгейда, всiляко розписуючи цноти руської княжни, щоб розпалити брата, бо ж вельми добре вiдала, що цнотливостi вiн не терпiв нiколи i ламав її одним замахом.
Тридцять рокiв нiкому не дарував жодної митi на власне життя. А чи сам що-небудь мав од того? Вiдбирав у них не для себе, бо водночас вiдбирав i в самого себе. Жив уривками. Хапливо. Дико. Мов лiсовий звiр. Тепер мав сподiвання великого спокою, i вiдкрилося йому зненацька, що той спокiй якимось чином пов'язаний з руською княжною.
Генрiх ждав Євпраксiю терпляче, нестерпно хотiв бачити її, мати коло себе, мов бархатисту квiтку, яку хочеться погладити чи бодай доторкнутися, лютився на її уникання, проклинав усе на свiтi, вона знала про це або здогадувалася i ще впертiше сидiла в своїх келiях. Рятiвна вiдстань, одвiчнi жiночi хитрощi.
Вiн ждав її, а вона сидiла й розглядала прикраси свої, київськi, перебирала їх, мов спогади дитинства. Найбiльше подобалася їй прозора куля на золотому низенькому тринiжку. Привезена князевi Всеволоду хто зна й звiдки. Євпраксiя вдивлялася в глибину кулi, бачила там далекi, навiки втраченi свiти, весни розквiтали в глибинах кулi, сяяло золотом сонця лiто, в розблисках слiз поставало прощання з дитинством, чистотою, чеберяйчиками - цими передвiсниками життя радiсного, розкованого, пiднесеного.
Генрiх при зустрiчах смiявся з її чеберяйчикiв. Це нагадувало йому баєчки про шварцвальдське озеро Муммельзеє. Розповiдають, нiби там живе пiдземне плем'я чоловiчкiв, нiмфи, наяди, якi позичають селянам хлiб, припаси, грошi. Але хто б у те повiрив? Тодi Євпраксiя ображалася за своїх чеберяйчикiв. Багато було таких, що не вiрили. Одна жiнка пiзньої осенi народила дитину в полi. Нiхто їй не помагав, не було чого пiдстелити на голу землю. Тодi з'явився чеберяйчик i дав жiнцi оберемок соломи. Вона вiдмовилася. Дитя - на грубу солому? А вдома знайшла соломинку, що пристала до одягу. Соломина була з щирого золота. Ось якi в нас чеберяйчики!
А тим часом довкола панувало життя грубе, брутальне, жорстоке. Iмператор з усiма в абатствi був холодно-стриманий. Неприступнiсть снiгової вершини. Неприступний i неприсутнiй, сказати б. Високомiрнiстю й стриманiстю вiн мовби пiдкреслював рiвнiсть мiж собою i Євпраксiєю i недвозначно вказував на належну низькiсть усiх iнших, не минаючи й Заубуша. Але барон не вельми переймався показною зневагою iмператора, бо вже давно навчився видобувати собi користь навiть з цього. Вiзьми пороки вищих i нещастя тих, хто внизу,- i матимеш для себе якийсь зиск. Заубуш був твердо переконаний, що головне в життi - задоволення, бо й саме життя не що iнше як задоволення. Хтивiсть i зажерливiсть пробивалися в бароновi на кожному кроцi, розумова нiкчемнiсть цього чоловiка перевищувала в ньому I навiть марнослав'я, невситимостi своєї вiн не мiг приховати навiть перед iмператором i Євпраксiєю. Але Євпраксiя готова була дарувати Заубушу цi вади, пiдсвiдоме вважаючи, що такий обтесаний майже наполовину чоловiк повинен одержати своє вiдшкодування у цього жорстокого, але водночас сповненого приваб i чарiвливостi життя. Заубуш не був аж таким добрим, аби думати ще й про iнших. Його дратувала невластива поведiнка iмператора, вiн не раз, хоч i надаремно, пробував натякнути Генрiховi на те, що ласi шматочки треба ковтати без роздумiв i прогайки. Говорилося й про те, що меч iржавiє, коли його довго не виймати з пiхов. Iмператор змаловажував безсоромнi натяки Заубуша. Натомiсть велiв показати виннi погреби абатства, без супроводу, навiть без вiрного барона, тiльки з Євпраксiєю спускався туди. Блукали вони там вузькими проходами мiж велетенськими сiрими бочками, цiдив iмператор червоне вино, наливав у келихи iз зеленкуватого сiрiйського скла, дивилися одне на одного крiзь скло, крiзь вино, крiзь тьмавiсть пiдземелля. Що бачили? Якi свiти?
Абатиса Адельгейда, мабуть, першою збагнула, що iмператорськi зальоти до руської княжни зайшли задалеко. Тепер щосили намагалася довести, нiби абатство її - не що iнше як притулок науки й гiдностi. Це найбiльше дратувало Заубуша. Поки iмператор вiв свої дурнi безкiнечнi розбалакування з руською княжною, барон мав перебувати в постiйному напруженнi. Прагнув задоволень, але вимушений був Їх лякатися, поки iмператор так дивно поводився. Нестерпно було жити серед такої сили молодого жiноцтва, не маючи змоги володiти бодай одною.
Заубуш уперто домагався прихильностi Журини, але жiнка не пiддавалася, велася обережно, коли ж i вимушена була виходити з абатства, то намагалася те робити н супроводi Кирпи й ще когось iз своїх дружинникiв. I хоч нi Кирпу, нi дружинникiв барон не мiг вважати своїми суперниками, вiн поклав за лiпше усунути й цю хай i незначну перешкоду, i вони зникли. Першим це виявив отець Северiан, який не роздiлив долi дружинникiв тiльки з огляду на його духовний сан, але так само иочувся загроженим, тому мерщiй подався до Євпраксiї й повiдомив їй, що люди її, себто воєвода з дружинниками, безслiдно щезли. Євпраксiя спитала Адельгейду. Та не знала нiчого. Нiхто в Кведлiнбурзi не вiдав, куди могли подiтися руськi. Жили мирно, були привiтнi, доброзичливi, може, якийсь з них i притиснув у темному мiсцi товстоногу дiвку, та робилося те з належною таємничiстю, по-вояцьки вмiло й швидко. Нiхто нiчого не мав проти цих добрих людей. Ще вмiли варити пшеничне пиво, чого тут нiхто не вмiв; пиво те вельми смакувало кведлiнбурзцям, то хто б же пiдняв руку на таких умiльцiв?
Кiлька день ждання нiчого не принесли. Журина плакала, не ховаючись. Євпраксiя засумувала, була обурена й роздратована, на всi запросини iмператора вiдказувала рiзкою вiдмовою, аж вiн здивувався й прислав спитати, що з нею, тодi вона передала йому листа, в якому скаржилася на допущене насильство i просила, щоб вiн своєю владою помiг їй вiднайти справедливiсть.
Знов їй усе тут сприкрилося, задихалася вiд стискiв холодного каменю, гнiтило її вiчно низьке небо, мокра ногорблена земля, лякали чорнi лiси. Стояли чорнi, мов погорiлi, а мiж деревами така пуста далина, мов мiж чужими людьми. Була тут чужою всiм, такою й зосталася. "I пiзнаєте правду, а правда вас вiльними зробить". Загрози скрiзь, загрози завжди невiдворотнi й жорстокi - ось i вся правда. Iмператор розповiдав їй про свої борiння. Заради чого всi його битви? Щоб щезали отак люди? Щоб маркграфи гнали в рабство сусiдiв-слов'ян, пов'язаних_,_ мов мисливськi пси? Зникли дорогi для неї люди. Усi дев'ятеро. Подiя сама по собi загрозливо-зловiсна, а ще коли ж взяти до уваги, що бiльше вона не має нiкого. У це страшно повiрити! Що сказав би iмператор, коли, прокинувшись, не знайшов би в своїй державi жодного пiдданого, жодної живої душi? А в її маленькiй державi зроблено майже таке спустошення.
Генрiх нiчого не знав. Iмператор нiколи нiчого не знає про долю окремих людей. Не вiдає, де що береться, куди дiвається. Не заглиблюється в дрiбнi змiни, не хвилюють його окремi долi. В його руцi сила узагальнення, вища сила, вищий порядок. Душами окремих людей хай опiкуються священики, для нього є люд. Воїнiв у битвi хай розставляють барони, для нього iснує лиш вiйсько. Бургграфи хай чинять суд кожен у своєму городi, вiн провадить лиш суди iмперськi. Вiн узагальнює, наглядає, тримає в руках сув'язi всiєї держави. Заглибитися в поодинокi з'явиська, спробувати осягнути суть кожної подiї, зiйти з висот до низу, зануритися в набридливу щоденнiсть - однаково, що повернутися в первiсний стан, до тих перших днiв, з яких починав своє сходження на неприступнi вершини влади.
Однак цього разу вiн повинен був втрутитися, зацiкавитися, довiдатись. Штовхало його до цього те нез'ясоване ще почуття, пiд владою якого перебував тут, у Кведлiнбурзi, та дивна сила, що прикувала його до руської княжни, змусила на час навiть змiнити свої узвичаєння, свою натуру, мало не запобiгати перед цим, власне, дiвчиськом - i це тодi, коли покопанi всi супротивники, коли вiн вивищився над усiма, коли наставляє князiв, єпископiв, самого папу, коли городи покiрливо розчиняють перед ним брами, сусiднi володарi шлють послiв, заморськi королi запобiгають його ласки.
Генрiх покликав Заубуша, нетерпляче метався по холодному паладовому покої, гримiв мечем по кам'яних плитах пiдлоги, з нехiттю позирав на оббиту золоченою шкiрою стелю, на незграбнi рiзьбленi стiльцi - спадок саксонських iмператорiв, на велетенський стiл, пiд яким спали iмператорськi мисливськi пси, напускаючи важкого духу в цьому непривiтному помешканнi.
Барон пристукав своєю дерев'янкою знудьгований i заснядiлий. Пито було в цi днi багато й охоче, сам Генрiх пив зi своїми баронами, тепер мовби забув, сердито гримнув на Заубуша:
_-_ Пив?
- Пив,спокiйно сказав Заубуш.
- Кому служиш - забув?
- Пам'ятаю.
- Безчинствуєш?
- Сто тисяч свиней, хто скаржиться? Iмператор пiдбiг до барона, пожбурив йому в обличчя лист.
- Де?
Згорнута у рурку хартiя полетiла на пiдлогу. Заубуш незграбно нахилився над нею, навмисне вдавав iз себе незграбного, хоч Генрiх знав його гнучкiсть i вправнiсть навiть з дерев'яною ногою. Не дав бароновi часу спам'ятатися, вдарив новим погрозливим:
- Руськi де?!
- Руськi?! - Заубуш нарештi дiстав хартiю, ще не розгортав її, дивився на iмператора. Знали один одного багато рокiв. Гнiв iмператора бував страшний, але барон за цi багато рокiв збагнув: без нього Генрiх не зможе. Навiть пси покинули iмператора, коли перебирався через гори, кваплячись вимолити прощення в Гiльдебранда. А Заубуш був з ним. Був i в тiй римськiй церквi, де напали на Генрiха два з оголеними мечами. Напад був несподiваний тим, що найстрашнiший ворог iмператора Гiльдебранд був тодi вже мертвий. Але зосталися вороги меншi. Нiколи не бiйся ворогiв великих - лякайся дрiбних. Вони й наслали пiдкуплених убивць на месу. Вбивцi не зважили на барона. Калiка. Це їх згубило. Бо Заубуш вправно пiдставив одному з них дерев'янку, i поки той летiв сторч головою, другий падав вiд Заубушевого меча. Калiко, не здавайся! Пiсля того iмператор згодився з бароном, що молитву слiд полишити для священикiв. До церкви пiшов лише тут, у Кведлiнбурзi. Здається, затягла його туди княжна. Тепер вона знов. Звинувачує його, Заубуша. Його нiхто не звинувачував уже багато лiт. Не наважувались. Не смiли.
- Тут написано про мене? - спокiйно спитав iмператора.
- Написано, що написано,- в очах у Генрiха народжувалася пустота. Барон знав, що це перший передвiсник шаленства, вiн не дуже боявся таких нападiв, але тут замiшана була ця жiнка, тому мав бути обачливим.
- Коли це про руських свиней...почав обережно.
- Рицарi княжни Праксед! Де вони?
- Довiдаюсь, коли цiкавишся, iмператоре.
- Велю! Де? Твоя робота - знаю!
- Не втручався сам, та, дбаючи...
- Де_ _вони?
- Тут, у Кведлiнбурзi. Довелося...
- Веди, показуй!
- Може, завтра, iмператоре? Нiч...
- Веди! Гей, хто там!
Не допитувався в Заубуша, чи знає, куди вести. Повинен знати. Цей усе знає. Горiли смолоскипи, поблискувала тьмяно зброя. Нетерпляче дихав iмператор. Заубуш навмисне повiльно волочив свою дерев'янку. Не було куди квапитися. Таке не показують i простим смертним, яким судилося на сiм свiтi все найгiрше, то навiщо _т _воно iмператоровi? Сто тисяч свиней з цiєю руською дiвкою!
Пройшли виннi погреби Кведлiнбурга, тi самi, де iмператор пив з Євпраксiєю вино їхнього мовчазного причастя до спiльної великої долi, спускалися кудись нижче, заглиблювалися в таємничi пiдземелля, гримiли кованi залiзом дверi, дихало вiльгiстю, мороком, смердiло столiтнiм брудом, лякало потойбiчнiстю. Оттони вмiли будувати не лише крипти святих мученикiв, але й глибокi кам'янi мiшки для мученикiв живих. Камiнь сльозився водою, бив диким холодом, морок волохато накочувався звiдусiль, гнiтив людей, гасив вогонь. Ще дверi, ще, гримить набубнявiла ляда, морок ще страшнiший, розверзає-ться кам'яна паща, звiдти плюскотить вода, десь далеко, нiби в самому центрi землi, якiсь шерехи долинають звiдти, якiсь зiтхання. Невже там люди?
- Гей, хто там? Живi?
Сам германський iмператор питає, рiч небувала й неймовiрна, але тим, хто внизу, однаково, їм до всього байдуже, вони плюскотять у чорнiй холоднечi, брьохаються в невидимiй водi, блукають у пiтьмi, а може, давно вже вмерли i то вода носить їхнi тiла, плавають вони серед нечистот, здохлих пацюкiв, уламкiв i залишкiв давнiх злочинiв i проклять.
Iмператор поглянув на Заубуша, i той злякався вперше пiсля того, як на нього нападали в лiсi пiд Гарцбур-гом. Коли справдi тi, що внизу, вмерли, то ще й не знати, чи вийде звiдси барон.
- Ей, сто тисяч свиней! - заревiв униз Заубуш.- Тут Генрiх, iмператор, вiн вас питає! Вiдповiдайте!
Мовчанка тривала, плюскотiло внизу й далi, плюскотiло мертво й страшно, iмператор знов поглянув на Заубуша, i той вичитав у збiлiлих очах Генрiха свiй присуд. Готовий був стрибнути туди сам, брьохнутися у воду, аби лиш переконатися, що тi - ще живi. Тодi тi, внизу, мовби зглянувшись над одноногим, подали звiдти голос:
- Чого iмператоровi?
Генрiх вiдскочив од отвору, затис рукiв'я меча, так нiби мав рубатися.
- Видобути всiх! Миттю!
- Зробимо, iмператоре,- Заубуш зiгнав iз себе звичну насмiшкуватiсть, став слухняний i покiрливий.- Зробимо все, як звелиш. Тобi лiпше не бути тут. Дорогоцiнне твоє здоров'я...
- Моє здоров'я, не твоє. Лишуся тут.
- Iмператоре!
- Сказав!
Принесено в'язану драбину, вузлувате звiсилася вона в глибину, звiдти довго нiхто не видобувався, тодi по одному стали з'являтися. Дзюрчала з лахмiття брудна вода. Зсинiле вiд холоду тiло. Розкудланi бороди. Несамовитi очi. Не люди - мерцi. Дев'ятеро. Усi цiлi. Усi тримаються на ногах. Якою силою? Попереду - косоплечий, ширококостий, зблискує зубами чи то в посмiху, чи вiд ненавистi, яку не може та й не хоче приховувати.
- За вiщо ти їх? - спитав спокiйно Генрiх Заубуша. Не цiкавився, хто кинув сюди руських, бо знав i без того. Барон теж знав, що викручуватися не слiд. Треба казати все. Але що мав казати? Про дику руську жiнку? Замкнули її в абатствi. Вiн хотiв її ощасливити - не далася через дурiсть. Але про таке iмператоровi не кажуть. Про його ненависть до слов'янських свиней? Це слiд полишити для iншого разу. Вiн не задумувався.
- Звичайна справа.
- Знаєш закон, який забороняє кидати камiнь у бика, впряженого в плуг, i мiцно затягувати йому ярмо?
- Була пiдозра...
- Яка? Заубуш зам'явся.
- Кажи!
- Княжна...
- Ну!
- Зневажала германських мужчин. Не пiддалася навiть своєму мужевi на шлюбиiм ложi. Тримала коло себе цих. Як мужчин.
- Брешеш!..
- Слово, iмператоре! Несподiвано ступив уперед Кирпа.
- Хочу сказати.
- Знаєш нашу мову? - не повiрив iмператор.
- Сидiв тут п'ять лiт. Голова на плечах є.
- Що хочеш сказати?
- Твiй барон бреше!
- Пояснюй.
- Княжна чиста, як сльоза.
Iмператор мовчав. Дивився на Заубуша. Тодi сказав!
- Iди геть.
- Iмператоре!
- Геть!
А руський добивав барона:
- Вона невинна, клянусь хрестом. I впав на колiна. I тi восьмеро теж упали на колiна. Пiдвестися вже не могли, не мали сил. Тодi Генрiх зупинив Заубуша:
- Стiй i слухай. I хай знають усi. Я руську княжну беру в жони.
- Iмператоре!
- Вона стане iмператрицею!
Коли вже вимовив цi слова, збагнув, що жили вони в ньому всi днi, жили несвiдомо, не могли нiяк народитися, потрiбен був поштовх, струс, якась незвична подiя. I ось сталося. Знов, як завжди, nомiг Заубуш. Помiг не думаючи. Був майже вдячний бароновi, поглянув на нього мало не зласкавлено. Той вiдвернув погляд. Страх йому вже минувся, вмить вловив змiну настрою в Генрiха, тепер iмператор ждатиме слiв хвали за його несподiване i, сказати прямо, досить безглузде вирiшення. Зробити цю руську видру iмператрицею? За якi цноти? I як же про це буде оголошено свiтовi? Iмператор зробив заяву. Де й перед ким i як? Все, все гине. Перед цим заради нiкчемних руських свиней мало не принесено було в жертву його, Заубуша. Стiльки злочинiв вчинено за тридцять рокiв володарювання Генрiха, що до них нiчого не додав ще один геть незначний. Знищено многi тисячi, вбито таких високодостойних мужiв, що якiсь там п`ять чи дев'ять чужинецьких заброд не вартi печеної вошi. Генрiх забув, що вiн iмператор Священної Римської iмперiї, знехтував своєю гiднiстю, мало не сам витягав цих брудних свиней звiдти, де їм належалося бути за всiма законами земними й небесними, а тодi ще й така заява! Барон сопiв розгнiвано, стукотiв дерев'янкою, враження складалося, нiби вже й не Генрiх iмператор, а цей барон сягнув найвищої влади, однак iмператор мовби й не помiчав роздратованостi свого поплiчника.
Нарештi йому вiдкрилося те, що було сховане вiд нього. Стане iмператрицею Праксед. Бачив її вже не такою, як досi. Поставала перед ним у iмператорських шатах, у коронi й горностаях, гарна й на вроду i на зрiст, красноперса, чиста, як снiг, молода на вигляд, з прекрасними бровами, носом i обличчям, жовто-русява, великоока, радiсна, солодкоголоса, чудове явище помiж жiнок. Сповнена цнотливостi хода, рухи, повороти голови. Народжена бути iмператрицею. Слугувати для ще бiльшого воз-вишення Генрiхового. В нiй кров ромейських iмператорiв i руських царiв. За нею стоїть могутня половина свiту - велика, багата, загадкова Русь, якiй немає краю, перед якою запобiгають усi. Абатиса Адельгейда не знати з якими намiрами - добрими чи лихими - турчала в ухо братовi своєму про походження, цноти, привабу руської княжни, може, за звичаєм своїм, намагалася пiдсунути iмператоровi пiдложницю, як то робила щоразу по його приїздi до Кведлiнбурга, але цього разу сталося не так, вiн зробить цю дiвчину iмператрицею i завдячує цим насамперед своїй нещаснiй сестрi. Вдячнiсть же його буде в тому, що при возведеннi на престол дасть Праксед iм'я Адельгейди. Вiн умiє бути великодушним.
- Ви мої першi гостi сьогоднi! - гукнув до руських, Тодi до Заубуша: - Купелю й одяг для моїх гостей!
У таку нiч не могло бути сну. Порушено всi звичаї, поламано регули абатства, iмператор забув про своє становище, вiн мовби повернувся в свою безладну молодiсть, коли не вибирав собi товаришiв для застiлля, весь свiт йому стояв одкритий, приступний, без обмежень, умовностей i станови ськ. Адельгейда прибула до палацу в Праксед, але ж була разом з ними й Журина, бо не вона мамка-годувальниця майбутньої iмператрицi, до того ж була дружинницькою жоною, що дорiвнює дружинi знатного рицаря. Були на нiчнiй учтi руськi дружинники з воєводою Кирпою, розбуджено й припроваджено до палацу обох сповiдникiв Євпраксiї - абата Бодо й отця Северiана, накликано знатних, якi на той час були в Кведлiнбурзi; горiли товстi свiчi, палали смолоскипи у великiй замковiй палатi, незграбнi тiнi металися по кам'яних стiнах, все видавалося побiльшеним, якимсь надто урочистим, коли ж з'явився Генрiх, у коронi й горностаях, переперiзаний iмператорським мечем, весь у жирному золотi, зблiдлий i хижий, все заклякло, завмерло, iмператор швидко пiшов туди, де стояла Адельгейда з Праксед, взяв руську княжну за руку, пiдняв ту бiлу тонку руку, мовби закликаючи всiх помилуватися її красою, здавленим голосом прокричав:
- Ваша iмператриця!
Не питав Євпраксiї, не радився нi з ним, не ждав нiчиєї згоди. Барони й кнехти вельми гаразд знали норов свого iмператора, вони не чекали подальших його слiв, покрили Генрiхову заяву радiсним ревищем. Ревiв зрадiло й Заубуш, водночас пильно спостерiгаючи за Праксед, шпiльмани заграли на лютнях, служки понесли вино, подали iмператоровi й Праксед обнизанi коштовним камiнням iмператорськi келихи, Генрiх повiв бвпраксiю до столу, усi посунули до столiв, усiдалися швидко й охоче, наливали вже самi, пили, їли, плямкали, забувши, чого сюди прийшли i що вiдбулося перед їхнiми очима. Євпраксiя не могла стямитися. Що це? Жорстокий жарт? Чи напад божевiлля в iмператора?
- Ти не спитав мене, iмператоре,сказала вона, коли Генрiх посадовив її за стiл, тодi обережно й поштиво сiв поряд.
- Iмператор проголошує свою волю,засмiявся вiн,- такi переваги цього високого становища.
- Мене ти не спитав,- уперто повторила вона, не доторкуючись нi до чого.
- Питаю при всiх.
- Не знаю, що тобi вiдповiсти.
- Вiдпий з келиха - це й буде твоя вiдповiдь.
- Чи не замало?
- Для мене досить.
Вiн вiвся, мов юний закоханий. Євпраксiя не мала нiякого досвiду iз закоханими. Вона поглянула на Журину, на отця Северiана, тi ждали вирiшення вiд неї самої. Тодi знайшла серед кнехтiв Кирпу, не впiзнала його попервах, бо був у германських обладунках, якийсь схудлий, аж свiтився, вимучений, однак бадьорий, як завжди. Кирпа блиснув їй здалеку своїми веселими зубами, вона й далi дивилася на нього, дивуючись i його несподiванiй появi пiсля зникнення i отому дивному строю, вона мовби забула про слова iмператора, якi змiнювали все її життя, їй конче треба було перемовитися зi своїм безтурботним воєводою. Євпраксiя мовби зворухнулася, нiби хотiла пiдвестися, покинути iмператора в таку урочисту хвилину й пiдiйти до Кирпи, але Кирпа, видно, теж вiдчув той порух, миттю скочив на ноги, пiдбiг з того боку столу, став навпроти iмператора i Євпраксiї, став боком, наставляючи косе плече своє чи то на Генрiха, чи то на Заубуша, який сидiв коло Адельгейди, тодi так само невиразно тицьнув рукою, знову iк таки чи то в iмператора, чи в Заубуша, чи в Адельгейду, сказав голосно:
- Княжна, тебе хотiли обмовити. Рука його впала туди, де мав бути меч, але меча в Кирпи не було. Нiякої зброї.
- Невдячний! - гукнув через стiл Генрiх.- Ти свiдок, що я не повiрив! Я назвав Праксед iмператрицею!
Кирпа не сходив з мiсця. Тепер вiн показав на Заубуша, i всi те побачили.
- Євпраксiє, цей чоловiк зводив на тебе наклеп. При iмператоровi.
- А цей чоловiк,- показав Генрiх на Кирпу,- вiдкинув, i я повiрив йому i...
- Вiрю,- тихо промовила Євпраксiя. Вже мовби була iмператрицею, повнилася силою влади, готова була до велiнь.Спасибi, Кирпо. Iди.
Воєвода пiшов на своє мiсце, Євпраксiя пiднесла келих, глянула поверх нього своїми великими очима на Генрiха, надпила. Той одним ковтком осушив свiй.
- Шпiльмани! Шальке! Рюде!
Барони ревли на радощах, грали лютнi, спiвано вояцьких пiсень, отцi, кожен по-своєму, пробували затягнути псалми, але їх перекривали соромiцькi приспiвки, учта набирала розмаху, пси пiд столами гризлися за кiстки, слуги в кутках ждали недоїдкiв; гикання, плямкання, рицарi важко вiдвалювалися вiд столiв, ситi й п'янi, тодi зиов хапалися за новi потрави, Генрiх пив i кричав, як хлопчисько, Адельгейда, тяжко ненавидячи, може, не так за ту наругу, яку вчинив над нею багато рокiв тому, як за неувагу, що виказував згодом, недвозначно тулилася до барона, пiдставляючи йому пишний свiй бiк. Лише Євпраксiя сидiла, як свята, неторкана й неприступна, над усiм брудем, гидотою, крикнявою, i Заубуш не стерпiв, плюнув:
- Сто тисяч свиней! Бачили, чистюля київська!
Адельгейда змовчала. Могла стати спiльницею Заубуша, аби той забажав, могла тримати сторону iмператора, що було б цiлком природно. Барон теж не пробував бiльше зачiпати абатиси. Цю спiльницю не хотiв купувати нiякою цiною. Занадто вже зужита. До того ж ще й вiдзначається курячим розумом, бо це вона натурчала iмператоровi про руську княжну, i тепер незмога передбачити подальший хiд подiй.
Справдi, Заубуш нiяк не мiг передбачити того, ще сталося майже вiдразу пiсля його презирливих слiв.
Євпраксiя нахилилася до Генрiха i показала, що хоче говорити, але гамiр їй заважав.
- Тих-хо! - вдарив iмператор рукою по столу. I все втихло, так нiби не було тут нi п'яних, нi одурiлих, _'si_ безпутних. Навiть пси пiд столами стихли, прислухаючись.
- Я хочу звернутися до тебе, iмператоре,- почала ввпраксiя,-1 до всiх твоїх рицарiв, якi тут присутнi. Знаю звичаї твоєї землi, пам'ятаю звичаї Русi. Вони не рiзняться в тiй справi, про яку йтиме мова. Що то за звичаї? Коли хтось пускає наклеп i виявляється його брехливiсть, то суд рицарський вирокує наклепниковi валiзти пiд стiл або лаву i вiдгавкати свою обмову. Найвищi особистостi не можуть уникнути такого вироку, бо честь рицаря - над усе!
Iмператор пiдвiвся. Очi йому шалено зблискували, щоб утишити дрож в руках, мiцно вхопився ними за коштовне наголiв'я меча, дивився на Заубуша. Мовчки, зловiсно, гнiтюче. Барон став пiдводитися. Не вимовлено було нiким його iм'я, але вiн знав, що цього не треба чекати, пiдводився незграбно, невмiло, аж стало його жалко, вiдставляв далеко вбiк евою дерев'янку, намагався витримати погляд iмператора i легко витримав би його, аби не було тут отiєї ясноволосої з диявольською силою я чарами.
Генрiх вiдiрвав одну руку вiд меча, коротко показав бароновi пiд стiл. Заубуш, нi слова не кажучи, полiз пiд стiл. Рицарi, вмить протверезiлi, зi страхом спостерiгали те, що вiдбувалося. Всемогутнього Заубуша заганяли пiд стiл, як пса! Хто б у це мiг повiрити? I хто може передбачити наслiдки пониження цього страшного чоловiка? Невже оця тоненька руська має таку зухвалiсть i таку силу?
Адельгейда помагала бароновi. Нахилилася над ним, притримувала його дерев'янку, вiн стиха лаявся, не хотiв нiчиєї помочi, готовий був провалитися крiзь кам'янi плити, вмерти отут пiд столом серед псiв, але вiд нього ждали не смертi. Ганьба не кiнчалася самим залiзанням пiд стiл. Усi це знали, знав i Заубуш. Задихаючись од ненавистi до Євпраксiї й до iмператора, вiн хапливо прокричав: "Збрехав, як пес!", а тодi тричi гавкнув по-собачому.
Вилазив з-пiд столу червоний, весь спiтнiлий, скреготав зубами. Iмператор пiдсунув йому кубок з вином.
- Випий!
Заубуш зачепив кубок, перевернув, вино розлилося, червоне, як кров. Усi здригнулися вiд лихого передчуття. Проллється чиясь кров. Або й ще гiрше.
ЛIТОПИС ЦИТАТА
"Iсторик або ж намагається дослiдити iстину содiяного i, таким чином, розпалює ненависть до себе багатьох, або, бажаючи уникнути невдоволення замовчує цiлий ряд подiй. Але це вже порок, бо намагатися обiйти iстину i мати намiр приховати її визнається противним обов'язкам iсторика. Однак дослiджувати дiяння, не викривляючи їх i не вiдступаючи вiд правил iстини, означав, найчастiше, викликати обурення, як то висловлено: "Друзiв - догiдливiсть, а iстина - ворогiв родить".
Коли ж хто, лестячи iншому, безсоромно пiдмiшує до того, що сталося насправдi, брехню, то подiбний вчинок вважається до того принизливим, що такий iсторик не повинен допускатися в середовище письменникiв. Затаювати iстину дiянь недозволено i противно обов'язкам письменника. Тим бiльше грiшно плямувати iстину брехнею, а брехливе передавати легковiрним нащадкам.
Є одна i навiть жахливiша небезпека, якої слiд уникати щосили тим, хто пише iсторiю: вони зобов'язанi не допускати, щоб сухiсть мови i бiднiсть змiсту принизили гiднiсть дiянь. Слово повинне вiдповiдати дiловi, про яке мовиться, I мова письменника не повинна вiдставати вiд возвишеностi предмета".
Вiльгельм Гiрський. Belli Sacri Historia. 1185 p.
IМПЕРАТРИЦЯ
Не можна сказати, що вона була стурбована незвичайною новиною, - треба вжити слово "приголомшена", не про жiнку будь сказано. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт. Ощасливиш себе чи свiт? Думаючи про свiт, думаєш про себе. В нiй прокинулася жiнка, яка знає про свою вроду, вважає, що тiльки вона обдарована найвищими чеснотами, лише вона гiдна зайняти найвище становище. Генрiх - iмператор за походженням. Народився iмператором i нiякої заслуги в тiм. Простий випадок. Вона ж стане вище за всiх жiнок завдяки самiй собi. Бо така вона є, а лiпшої за неї немає на всiй землi!..
Все, що тобi судилося, живе в тобi несвiдомо. Ще недавно думала про те, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. I ось усе змiнилося. Вона стане iмператрицею i вiдбере в Генрiха якусь там долю германської грубостi, передавши йому навзамiн руську лагiднiсть. Ощасливить свiт, ощасливить.
Iмператор поїхав i приїхав. Повернувся до Кведлiнбурга, коли в горах запанувала весна, коли природа встановила довкола своє зелене царство, над яким не владнi нiякi королi й iмператори.
Євпраксiї хотiлося в гори, хоч перед_ _тим нiколи не любила їх, були їй чужi й непривiтнi.
...Виїздили з Кведлiнбурга в пишностi й веселощах. Бiлi конi, золотi iмператорськi стяги, рицарi в золочених панцирах, двiрськi дами в чорно-червоних шатах, бiлi плюмажi, багряний одяг Євпраксiї, бiло-золотий помолодiлий iмператор.
Виривалися з вузьких поплутаних вуличок Кведлiнбурга, пролiтали через села, розлякуючи дiтлашню, псiв, курей, врiзалися в гори, розсипалися навсiбiч, щоб згодом зiбратися на поклик ловецьких рогiв. Iмператор усамiтнювався з Євпраксiею; вiн гнав коней далi й далi, йому завжди хотiлося вище, вгору, до вершин, може, й туди, де колись стояв його улюблений Гарцбург, а тепер руїни, забитi густим зелом, а Євираксiї кортiло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному свiтi. Сп'янiла вiд рослин, вiд листя, вiд кошлатостi кущiв, вiд спраглостi росту, вона зiскакувала з коня, припадала до якоїсь стеблинки. Генрiх, знудьгований, глухий i слiпий до всього, що її захоплювало, нетерпеливився: "Швидше! Швидше! Швидше!" Ще ж так багато треба проїхати. А вона не могла цього збагнути. Нiщо не вiдбувається швидше, нiж тому належиться. Проростання дерев, кiльчення насiння, вилуплювання пташеняти а яєчка, плетення гнiзда, схiд i захiд сонця, сiрий дощ i сивий туман, кущi, дерева, квiти, гiлля, стебла, корiння - усе говорило про не-нвап, про вiчний спокiй, про лагiдь i приховану прекрасну силу. Бо сила прекрасна саме тодi, коли вона прихована. Жолудь велетенського дуба дає блiдий i нiкчемний росточок, а маленьке пшеничне зерно кiльчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, їй хотiлося мати в собi оту невiдому й всемогутню силу, яка викликав найвище почуття на свiтi. Народилося бажання примусити iмператора закохатися в неї, хотiла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клiтiя, кущем калини або тополею - усе в їм я найвищої правди, їм я якої - любов.
Наслухалася тривожних розповiдей баронських дочок про iмператора, обережних натякiв абатиси Адельгейди про нестримнiсть дикого норову Генрiхового, але не лякалася тепер нiчого, смiливо занурювалася в свiт гiр наодинцi з iмператором, готова була до всього, навiть - грiх казати - до збезчещення, бо хiба ж у поєднаннi чоловiка з жiнкою не найвища таемничнiсть людських сполучень з природою, зi свiтом! Та чиста душа її й не мала в собi темних пiдозр або страху. Євпраксiя переконана була в своїй недоторканностi, бо хiба ж сама суть вищої влади - не в найвищiй порядностi? Volenti non sit injuria - тому, хто не хоче, не дiється кривди.
До князя Всеволода споряджено послiв. Мали подолати гiрке бездорiжжя, неймовiрну далеч, привезти вiд загадкового й майже таємничого для всiх тут чоловiка благословення на шлюб його доньки з iмператором, хоч потребою те и не викликалося: Євпраксiя вважалася вдовою по маркграфу Генрiху, а ще - domina dotalitalis, тобто панi посагова, бо за iснуючим звичаєм муж додавав до вiна, принесеного жоною, маєток такої самої високостi,так званий dotalitium, тож руська княжна, окрiм права самостiйно розпоряджатися власною долею, мала ще й такi достатки, що ставала чи не найбагатшою жiнкою в Європi. Однак iмператоровi йшлося ще й про те (а може, передовсiм про те), щоб поєднатися з руським князем перед цiлим свiтом, вiдкрито, добровiльно з обох бокiв: то нiчого, що доводилося ще ждати - вiн був терплячий у нещастях, буде терплячим i в сподiваннi щастя.
Не знала Євпраксiя, що ще взимку спорядив iмператор гiнцiв до Iталiї, де мав свого власного папу Климента, архiєпископа Равеннського Вiберта, вибраного на скликаному в Брешiї iмператором соборi. Антипапа Климент мав би помогти iмператоровi подолати наступника Гiльдебрандового в Римi папу Вiктора. I ось прекрасна нагода для перемоги над Римом! Iмператор поєднувався з далеким руським царем, а Климент мав, скориставшись цим, докласти всiх зусиль для об'єднання церков! Задум зухвалий, але грандiозний! Навiть Григорiю-Гiльдебрапду не вдалося вiдiрвати вiд Константинополя Руської держави, а iмператор зробить це, з'єднає два свiти - захiдний i схiдний, i тодi його могуття не матиме меж.
Ще над Кведлiнбургом не кричали захриплi вiд весняної радостi журавлi, а вже з Равенни вирушив до Києва посланець Климента кардинал Григорiй з церкви святого Вiталiса, надiлений, сказати б, подвiйними дипломатичними повноваженнями - матримонiальними й конфесiональними. Мав просити в князя Всеволода руки його доньки для германського iмператора Генрiха i повести переговори про возз'єднання руської церкви з латинською. Всеволод нiчого не мав проти шлюбу Євпраксiї, бо коли з легким серцем видавав за нiкому не вiдомого маркграфа, то чому б став противитися поєднанню доньки iз самим iмператором германським? Що ж до церков, то тут вирiшальне слово належало передовсiм митрополиту Iоанну, а той у своїй ромейськiй затятостi не те що не мiг погодитися на такий злочинний акт, але й засудив видання дочок замiж "во iну страну, iдеже служать опрiсноки i скверноедвнiю не отметаються". Митрополит посварився з князем Всеволодом, мерщiй спорядив своє посольство в Царград з порадою порвати стосунки з iмператором Генрiхом i його антипапою Климентом, якi хотiли завдати ромейському iмператоровi удару в спину.
Генрiх ще не вiдав про все це, коли споряджав з Кведлiнбурга своїх послiв: не таємних - урочистих, пишних, з багатими дарами, з посланням iмператорським до великого князя київського, з проводами, напучуваннями й нетерплячим жданням повороту.
На чолi посольства поставлено барона Заубуша. Цим iмператор мовби хотiв показати, якої ваги надає справi, як високо ставить свою невiсту, бо ж вiдриває вiд себе найвiрнiшого чоловiка, з яким, здається, не розлучався впродовж тридцяти рокiв не те що на кiлька мiсяцiв, а навiть на кiлька днiв. Зi Заубушем мали їхати й руськi дружинники. Бо вже знали дорогу, а ще були найпершою запорукою добровiльної згоди княжни на шлюб i добрих намiрiв iмператора.
Кирпа прийшов прощатися до Євпраксiї. Журина не могла його вловити на самотi, вимушена була прощатися при княжнi, не стримувала слiз, та й княжна теж плакала, бо ж свiй чоловiк i який же чоловiк. Кирпа вклонився Євпраксiї, а Журину обiйняв i поцiлував, вельми подивувавши тим княжну, хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жiнка, ще молода, гожа, а лiта летять, як хижi стрiли, а жити хочеться.
Кирпа погладив Журину по чорному її волоссю, зiтхнув, засмiявся:
- Не виросте вже така квасоля, як при менi. Євпраксiя нiчого не могла збагнути. Яка квасоля?
- Дитина ще ти, княжно,- сказала ласкаво Журина й знов заплакала.
А може, воно й лiпше - так довго лишатися дитиною.
Кирпа принiс iз собою якусь скриньку, подав Євпраксiї.
- Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до якого князя їдеш, той i велить. Сюди приїхав - ти лишила коло себе. До Києва повернуся - князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так i живу. А тобi, Євпраксiє, хай буде мiй дарунок весiльний. Дiсталася менi ця скринька вiд ромейського катепана в Тмутороканi. Сiрiйська рiч, старовинна й рiдкiсна. Хай буде тобi захистом вiд лихих людей, бо в цiй землi лихого бiльше, нiж доброго, надто ж для гарної молодої жiнки, та ще такої доброї й незiпсованої, як ти в нас. Ось тут маєш для власних потреб дзеркало зi щирого золота, мазi ромейськi, притирання, усе для краси. А тут вiдкривається потаємне дно i лежить шiсть золотих келихiв. Не пий сама з них нiколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому вина в цей келих... I згадай Кирпу.
- Повертайся, Кирпо,- попросила Євпраксiя. До отця Северiана, який теж прощався, бо їхав до Києва, не зверталася з таким щирим проханням, i той туп-цювався майже сором'язливо, бурмотiв, що полишає духовну дщерь свою з богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди все бачить i нiколи якось не квапиться на помiч нi дiтям, нi жiнкам, нi тим, хто потрапляє в бiду.
- У ромеїв є звичай полювати на малих пташок, обмазуючи гiлля дерев клеєм,- сказав вiн.- Остерiгайся, Євпраксiє, такого гiлля. Бо ти ж для нас завжди будеш маленькою гарною пташкою!
Виїздило посольство з Кведлiнбурга в теплий весняний день. Мжичив весняний дощ, лиснiли кiнськi крупи, грали лютнi, трубили труби. Кирпа їхав поруч iз Заубушем, який тримався на конi так хвацько, мовби мав цiлi_ _двi_ _ноги. їх проводжав сам iмператор з почтом, Євпраксiя, як заручена з Генрiхом, абатиса Адельгейда; однi радiли, другi плакали, третi безжурно гукали щось услiд. Кирпа, їдучи повз Євпраксiю, моргнув, показав на Заубуша:
- Осел слухає лютню, а свиня - трубу!_ _То був день сумний, але водночас i радiсно-пiднесений. Посольство їхатиме через усю Саксонiю, через Чеський лiс, Польщу, Русь, i скрiзь питатимуть, хто й куди, i їм вiдповiдатимуть, що везуть грамоти германського iмператора до руського князя, аби той видав свою доньку за Генрiха.
Iмператриця, iмператриця - i про це знатиме вся Європа i цiлий свiт незабаром! Готування до високого шлюбу чимось нагадує вiйну. Гудiння флейт, грюкiт брам, палання смолоскипiв, брязкiт зброї, їдуть кудись озброєнi вершники. Сказано Зевсом про жон:
Зло подарую я їм замiсть вогню, й вони забавлятись Будуть ним досхочу, власним нещастям своїм задоволенi.
Євпраксiя не хотiла вiрити нi в зло, нi в нещастя. Коли й було, то минулося. Попереду - радiсть, любов, сонце. Кликала Журину, читала їй уголос ромейськi книги про кохання, захованi серед священних текстiв, записанi нашвидкуруч, з помилками, як то завжди буває при таємному й поквапливому переписуваннi, але зате захищенi вiд надмiрно суворих поглядiв священними текстами псалмiв Давидових. "Куди пiду вiд духу твого й вiд лиця твого куди втечу? Чи зiйду на небо - ти там, чи спущуся пiд землю - i там ти. Чи вiзьму крила зорi й спочину край моря, i там рука твоя попровадить мене й утримає мене десниця твоя. Ерот виливає свiй вогонь i на птахiв, i на плазунiв, i на рослини, i навiть на каменi. Принаймнi магнiсiйська руда любить залiзо, i як тiльки вона побачить його, так i тягне до себе, мовби всерединi в нiй живе любов.. Чи ж не є то поцiлунок руди й залiза, любимого нею? Серед фiнiкових пальм однi чоловiчi, другi жiночi. I ось мужська любить жiночу, i коли далеко розсадженi, то закоханий сохне. Але селянин розумiє горе дерева. Помiтивши, в який бiк хилиться пальма, вiн вилiковує страждання пальми. Бере живець жiночої й прививав до серця пальми мужської. Цим вiн полегшує душу рослин, i вмираюче тiло знов оживає i воскресає, радiючи злиттю з коханою. У людей же е велика радiсть у самих тiльки поглядах. Погляди, взаємно переплiтаючись, вiдбивають, мов у дзеркалi, образи тiл. Витiкання краси, яке струменить через очi в душу, посiдає в собi якесь поєднання, хоча б тiла i вiддаленi були одне вiд одного. I це поєднання солодше поєднання тiлесного. Адже це мовби нове сплетiння тiл".
Журина зiтхала. Для неї Євпраксiя ще лишалася дитиною i не знати, може, й не хотiлося, щоб ставала вона жiнкою, хоч це й неминуче.
Зате абатиса Адельгейда мстилася за свое розчарування бодай тим, що всiляко лякала Євпраксiю. Розхвалювала невиннiсть руської княжни братовi, сподiваючись, що той пожадливо накинеться на дiвчину, а випивши з цiєї чистої криницi, кине її, як то робив досi. Сталося не так. Генрiх перемiнився в Iталiї, щось найшло на нього i не було ради. Навiть Заубуша забрано в неї й вiдiслано на край свiту, тож єдину насолоду мала в тому, щоб лякати майбутню iмператрицю, вказуючи їй мудро й обачливо на те, яка доля чекає тих жiнок, що покидають тихi обителi миру й спокою i занурюються в життя свiтське, де пiдстерiгають їх нещастя, лиха i - о, мое серце, не розiрвись вiд смутку! - злочини! Ось злочини жiнок: намисто Ерiфiли, учта Фiломели, наклеп Сфене-беї, злодiйство Аерони, вбивство Прокни! Як побажав Агамемнон приваб Хрисеїди, так на еллiнiв чуму навiв. Як побажав Ахiлл приваб Хрисеїди, так собi горе придбав. Ось добув собi прекрасну жону Кандавл, i вбивав Кандавла жона. Вогнi Єлениного весiлля запалили на горi Трої новий вогонь, а шлюб Пенелопи - скiлькох женихiв призвiв до загибелi. Вбила Iполита Федра, бо любила його, а Клiтемнестра - Агамемнона, бо не любила його. О, жiнки! Коли вони люблять, то вбивають, i коли не люблять - теж убивають.
Євпраксiя чула й не чула. Страхи, нещастя, злочини? То не про неї й не для неї. Повторювала бiблiйний вiрш:
"Душа моя жадає бога". Поспiшала, вагалася, дерзала, трепетала, вiдчаювалася, гнiтилася, любила, ждала, нетерпеливилася. Бо ж прийшла її пора.
Генрiх, здавалося, и не ждав повернення посольства. Вiн послав, вiдповiдь буде сприятлива, а коли - немає значення. Все було б прекрасно, але саксонськi графи й барони знов забунтували, i маркграф Екберт, влучивши хвилину; коли iмператора не було в КведлIнбурзi, спробував захопити iмператорську невiсту й абатису Адельгейду, оточив замок, нагнав переляку на всiх; iмператор мерщiй послав на виручку магдебурзького архiєпископа Гартвiга а вiйськом, але Екберт вiдвернув своїх рицарiв од Кведлiнбурга, напав на самого Генрiха, що тримав в облозi його замок Глейхен у Тюрiнгiї, розбив, розсiяв його рицарство, мовби нагадавши тим про вiчну непокiрливiсть саксонцiв, про хисткiсть iмператорської влади й ненадiйнiсть усього, на що той опирається.
Це прискорило те, що мало статися рано чи пiзно. Генрiх не захотiв ждати повернення посольства. Та чи й дiждеться? Нiхто не знав, що в однiй iз грамот, запечатанiй червоною iмператорською печаттю, вiн писав до князя Всеволода таке: "Знай, що ти нiчим лiпше не доведеш своєї дружби до мене, як влаштувавши все так, щоб мiй посол барон Заубуш нiколи не вертався в мою державу. Менi однаково, який ти вибереш засiб: чи довiчне ув'язнення в темницi, чи смерть". Та й iмператор не знав до кiнця свого барона, бо той узяв iз собою чоловiка, який умiв рiзати печатi, взято було також умiлих писцiв, бо яке ж то посольство iмператорське, коли б не змогло воно спорудити при потребi вiдповiдного писання? Коли вже виїхали за межi iмперiї, Заубуш потай перечитав усе, що понаписував iмператор, вкинув зловiсну грамотку у вогонь, iншi запечатав новими печатями, що не рiзнилися вiд справжнiх, а до них додав ще одну хартiю, в якiй висловлювалася iмператорська просьба прийняти його, Зау-буша, як брата Генрiхового. Гостював у Києвi довго й гарно, а Генрiх, вважаючи, що Всеволод прислухався до його прохання, не дуже й переймався затримкою посольства i вичiкував кiлька мiсяцiв, аби збути необхiдний час, що його вимагала пристойнiсть.
Маркграф Екберт своїм бунтарством пiдштовхнув iмператора. Чотирнадцятого серпня Генрiх оголосив манiфест про свiй шлюб i про молитву за нову iмператрицю.
Знов неспокiйно було в самiй Германiї i в Iталiї, у Польщi й Чехiї, знов iмператор вимушений був поспiшати в останню мить, хоч, здавалося б, мав досить часу приготуватися до шлюбу, скакав зi своїми рицарями-мiлiтес до Кельна, де вирiшив вiдбути урочистостi. Євпраксiя в супроводi двiрських дам, з великою охороною їхала окремо. Коло Кельна на тiм боцi, за римським мостом, ждав iмператора й iмператрицю величний дворогий намет, в якому стояв подвiйний трон, покритий схiдним килимом, що сягав аж назовнi. Довкола iмператорського намету - цiле полотняне мiстечко, трiпотiли на легенькому вiтерцi рiзнобарвнi стяги, небо над Рейном було чисте, голубе, сонце свiтило яскраво, серпень був у розпалi, на рейнських горах дозрiвав виноград, дороги обставленi цiкавим людом, до Кельна стяглося мало не пiв-Германiї - усiм кортiло побачити. Хто не вмiстився в самому городi, ставав по обидва береги Рейну, побiля виїздiв на мiст, товпився коло полотняного мiстечка для можних, зiбралася сила-силенна духiвництва, бо ж на коронацiї й вiнчаннi мали бути присутнi всi архiєпископи iмперiї - Кельнський i Магдебурзький, Бременський i Трiрський, товстi монахи й прогонистi канонiки вiдтручували неповоротких селян, мабуть, забуваючи, що для прогодiвлi одного лиш монаха потрiбен труд шiстнадцяти отаких селюкiв. Там були рицарi-мiлiтес, городяни - probi homines, безлiч жiноцтва; молодi мiлiтес влаштували посеред наметового мiстечка турнiр i вигарцьовували, поки iмператор, який зустрiчав коло свого намету Євпраксiю-Адельгейду, не махнув їм рукою.
Вiн був у червонiй, тороченiй горностаями мантiї, з короною на головi, мав на собi коронацiйний меч, який германськi iмператори зняли з тiла Карла Великого в Аахенi, вiдкривши його гробницю. Євпраксiя ще не мала на собi iмператорських шат, була вбрана в київську червону сорочку iз золотим поясом i широким шитвом унизу, на головi мала князiвський вiнець поверх червоного фацелiта, так само шитого золотом i низаного перлами. Висока, майже як Генрiх, ставна, дивно вродлива, вона вбирала всi погляди, сама не бачила нiчого: нi натовпiв, нi полотняного бiлого мiстечка зi стягами, гербами, барвами земель, нi синiв iмператора, з яких Конрад був її однолiтком i, вперше зустрiвши свою мачуху, прикипiв до неї поглядом, нi навiть самого iмператора... Все пливло їй перед очима, грало, крутилося, здавалося навiть, нiби задля неї розгладжено зморшкувату германську землю i по цей бiк Рейну вистелено зелену безмежну рiвнину. Тисячолiтнiй Кельн нагадував Київ, навiть собори, здавалося, мовби такi самi; запам'ятала натовпи на шляху, пишноту вулиць, громове рокотання органiв, солодке дрижання й м'який спiв сопiлей, аромати та курiння. Всi вийшли назустрiч схiднiй квiтцi, яку iмператор вбирався посадити в iмператорському саду.
У соборi серед гучання органiв i урочистих латинських спiвiв магдебурзький архiєпископ Гартвiг (бо кельнський Гарiман, недавно висвячений на архiєпископа, ще не мав такого високого права) щось питав у Євпраксiї, називаючи її Адельгейдою, здається, допитувався, чи пiклуватиметься вона про добробут пiдданих i чи вiддасть своє життя для iмперiї й служiнню боговi, вона вiдповiдала ствердно, бо й як мала б вiдповiдати. Тодi Гартвiг досить брутально оголив її плечi й мазнув їх єлеєм, доторкнувся масними пальцями i її чола, пiсля чого надягнуто на неї корону iмператрицi й накрито плечi такою самою, як i в Генрiха, горностаєвою мантiєю. Люд кричав радiсно й пiднесено, а вони стали перед архiєпископом уже з iмператором, i почався не так урочистий, як обтяжливий обряд вiнчання, бо тут знов питано Євпраксiю i треба було вiдповiдати, окрiм того, довелося вислухати коротке казання архiєпископа Гартвiга, в якого Євпраксiя нiчого не могла втямити, бо той казав таке: "Господь удостоює покарання кожного, кого приємле, i йому буває потрiбно спершу принизити того, кого вiн поклав возвисити. Так бог принизив свого раба Авраама i, принизивши, прославив. Так допустив вiн рабовi своєму Давиду, якого згодом зробив найславетнiшим царем в Iзраїлi, перетерпiти гнiв царя Саула, його переслiдування, заздрiсть. По допущенню божому Давид повинен був ховатися вiд Саула в печерi, рятуватися втечею i залишити вiтчизну. Щасливий той, хто перенiс випробування, бо вiн буде увiнчаний".
Про кого казано? Про iмператора чи про неї? Вона не ховалася, хоч переслiдувань мовби й зазнала. Не було в неї ворогiв, але виходило, що втiкала вона, бо ж утекла з рiдної землi й ось стає iмператрицею в землi чужiй. З блискучою короною на золотистому волоссi, з очима, потемнiлими вiд ляку й зворушення, в червонiй з горностаями мантiї, молода й прекрасна, стояла вона коло Генрiха, i всiм, мабуть, впало в око, який вiн старий i виснажений поряд з цiєю руського царiвною, хоч тодi ще нiхто, окрiм самого iмператора, не знав меж того виснаження й вичерпаностi.
Євпраксiя ж не помiчала нiчого. Цiлували їй руку два герцоги, чотири архiєпископи, дванадцять маркграфiв, п'ятнадцять єпископiв, баронiв i клiрикiв без лiку. Шлейф її вбрання несли чотири барони в золотих панцирах. Герольди дули в роги. Шпiльмани й жонглери грали иа лютнях i сопiлях. Слуги розкривали важкi скринi, сягали в шкiрянi мiхи, метали в натовпи коронацiйнi срiбнi денарiї й золотi солiди, сам iмператор дарував визначним гостям шати, оздобленi хутрами, вона обдаровувала багатих двiрських дам. Голоси вибухали вiд радостi. З собору урочиста процесiя пройшла вулицями просто до Рейну, де ждали iмператора й iмператрицю заквiтчанi судна з бiлими наметами на палубах. Кораблi, зв'язанi докупи, щоб умiстилися всi вельможнi гостi, попливли по Рейну суцiльною масою, сунулися проти течiї повiльно, берегом скакали на конях рицарi, конi iржали, рицарi вигукували щось радiсно-пiднесене, у невеличких мiстечках приставали до берега, i там молода iмператриця на представлення мiсцевих єпископiв дарувала мiнiстерiалам маєтностi.
У Вормсi, де мала бути перша велика учта, iмператрицю стрiчали двiрськi жони числом сiмсот, усi високого роду, поважнi, сановитi, Генрiх називав їх, вони кланялися, iмператриця роздавала дарунки. Весiлля мало тривати сiмнадцять днiв, щоб перевищити графськi весiлля, на якi вiдводилося рiвно два тижнi. Були учти на рейнських кораблях, у Вормсi i Майнцi, на нiч iмператора й iмператрицю урочисто вiдводили в призначенi для них покої, але виходило чомусь так, що спали вони порiзно, видно, так велiв звичай, а може, до того спричинялася втома, бо Євпраксiя, хоч молодша за Генрiха вдвiчi, та й то вiдчувала, що ще день-два i вона не винесе бiльше урочистостей, стояння на ногах, дурних розмов, повiтальних вигукiв, п'яного верзякання баронiв, безкiнечних переїздiв по гiрських дорогах, вiдвiдин усiх колишнiх столиць германських, якi Генрiх заповзявся їй показати, а столиць_ _тих було без лiку.
Знов, як колись, городи ставали перед нею на кам'янi колiна, вклонялися з найвищих верхiв лiси, рiки несли її на своїх струменисто-шовкових плечах. Так прибули до Бамберга, одного з єпископських городiв iмперiї, зустрiчав їх новий бамбераький єпископ Рупрехт (бо єпископ Отто перебудовував у Шпеерi пiдмитий Рейдом собор), зустрiчав їх ще на околицях, унизу пiд городом, там, куди не пробивається сонце i де жалюгiдно животiє чорний люд. Зустрiчав, аби не затримувалася внизу, не зачiпалася нi за що, швидше вгору, де в саме небо врiзається замок германських iмператорiв, твердо стоять палаци, собори, монастирi, де iмператора ждуть лiпшi мужi, а iмператрицю прагнуть побачити високороднi жони.
Поквап був, такий, що не зауважено нiким, як з другого боку пiд'їжджає до Бамберга ще одна валка вершникiв i повозiв, не така численна й пишна, та коли придивитися, то й не без значення, бо не бракувало тут нi породистих коней, нi коштовних прикрас, нi багатої зб'рої, а попереду їхало двоє; один старiший, з баронським, садженим перлами й камiнням нагрудником поверх панцира, а другий молодий, бiляве волосся до плiч, розсипається кiльцями, розкочується, мовби заморськi перли, легкий одяг на ньому барви молодої трави, чоботи iз зеленого хза. Кiлька роззяв лiнькувато розглядали юного красеня, а якась дiвка, вигукнувши: "Смерть моя!", чимдуж кинулася брудною вуличкою втiкати вiд двох вершникiв, власне, вiд того молодого, у зеленому, як трава, в волоссям, розсипано-розкоченим, як заморськi перли.
То поверталося iмператорське посольство з далекого Києва, поверталося з тим самим Заубушем, тiльки в барона тепер кiнь був не бiлий, а золотистий, степовий - подарунок князя Всеволода, а поряд iз бароном їхав ве Кирпа,, зоставлений iз своїми дружинниками, як i передбачав вiн, у Києвi, а юний дружинник князя Всеволода на ймення Журило - несподiванка для його матерi Журини та й для Євпраксiї. Вертався з посольством i отець Северiан, який вiз князiвське благословення для Євпраксiї, а вже по тому мав назавжди повертатися до Києва, коли б стачило йому на те сил, вичерпаних затяжливими й виснажливими переїздами через усю Європу, i коли б витримали його вiчнi, порудiлi до краю чоботиська та латана-перелатана вилиняла й споловiла ряса.
Посольство нiхто не стрiчав, бо нiхто й не знав про його прибуття, до того ж усе нинi кинуто було на зустрiч iмператора, городи захлиналися вiд захвату й повiтань, про все було забуто, вiдкладено справи, викинуто з голови клопоти, вiдсунуто чвари, затамовано ворожнечу. По всiй Германiї читано манiфест iмператорський iз закликом молитися за нову iмператрицю Адельгейду. Заубуш у дорозi вже чув цей манiфест, знав про весiльну подорож iмператора, не дуже й поспiшав до Генрiха, слушно розмiрковуючи, що той, хто просив київського князя притримати барона довiку, не вельми зрадiє, побачивши чоловiка, який знає забагато i впливи має завеликi. Нiколи не треба поспiшати туди, де тебе не ждуть. Заубуш всiляко вiдтягував день зустрiчi з iмператором, себто день прибуття посольства з Києва, надто ж що Генрiх не дiждався згоди князя Всеволода на шлюб з його донькою, а княжна не дочекалася батькiвського благословення.
Посольство їхало повiльно, поважно, трохи втомлене, але водночас бадьоре, бо ж везло вiстi гарнi, та ще й стрiчалося з iмператором у таку високу хвилину його життя. Але сказано вже, що в Бамберзi нiхто не ждав посольства, нiхто його не вiтав, до замку впущено було воно пiсля втомливих перемов iз сторожею, але й на загайку Заубуш не погнiвався, тiльки крiзь зуби кидав свое улюблене: "Сто тисяч свиней!"; тодi довго розташовувалися на iмператорському дворi, чистилися пiсля дороги, барон затiяв навiть переодягання, порадивши зробити те саме й Журиловi, та той лиш стрiпнувся, як птах, пустив волосся ще крутiшими кiльцями, сипнув ним на плечi ще веселiше й розкiшнiше i заявив, що готовий до стрiчi не те що з iмператором, а навiть iз самим латинським їхнiм господом-богом. Йому подобався барон. Заубуш iще бiльше вподобав Журила, довга путь здружила їх, не почувалися вони батьком i сином (хоч за вiком могли б ними бути) - просто два товаришi, заводiяцькi, безтурботнi, насмiшкуватi.
- Казав я тобi, бароне, чи забув,потираючи руки, розправляючи плечi, намагаючись якось мовби подорослiшати, кинув Журило,- завтра саме сповнюється вiсiмнадцять лiт Праксi, а ми з нею народилися в один день.
- Пракся? Хто така? - поспитав Заубуш навмисне, хоч чув не раз це iм'я i знав вельми добре.
- Казав же тобi: княжна Євпраксiя.
- Маєш називати тепер її iмператрицею Адельгейдою. Нiякої княжни, нiякої Праксi.
- Так я ж... Малим iз нею був... I вона мала...
- Забудь! Тут усе вмирає.
- Так я ж живий!
- Сто тисяч свиней! Ти живий аж занадто! На те й привiз я тебе сюди. Покажу декому.
Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув своїх рицарiв i повiв Журила до палацу, де вже давно тривала весiльна учта, десята чи п'ятнадцята пiсля вiнчання в Кельнi - хто там мiг полiчити.
Серед гамору, тяжких випарiв, тiсняви й штовханини вони внерто пробиралися повз бiчнi столи, поминали п'яних, розкричаних, ненажерливих, уникали масних рук, пожадливих жiночих поглядiв, спрямованих на Журила, вiдкидали чобiтьми псiв, якi крутилися пiд ногами, безжально топтали забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено було пiдлогу в залi, йшли мовчки, з належною урочистiстю. За Заубушем i Журилом несено важкi скринi з подарунками вiд київського великого князя, нiхто не мiг збагнути, що то за люди, з чим вони пробираються до iмператорського столу; хто пробував розпитувати, не отримував у вiдповiдь нiчого, окрiм зневаги, хто ставав на шляху, усувався безжально й швидко залiзною рукою Заубуша й веселим плечем Журила, од якого так усе й одскакувало. I ось так вони стали перед iмператорським столом саме тодi, як подано дев'яту перемiну, їству дев'ятую - лебедятину, Генрiховi i Євпраксiї поставлено на золотих пiдносах двох лебедiв - бiлого й чорного, iз золотими коронами на головах, iмператриця мала тепер золотим ножем розрiзати лебедя, i вона простягла руку за ножем, але руку не праву, а лiву, бо розгубилася вiд того, що побачила перед собою, по той бiк столу. Сяйнуло їй не золотисте волосся, розсипане до самих плечей, вдарило в очi не барвою зеленої трави, скаламутився свiт не вiд погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем, нi! - вiдкрилося їй зненацька те, про iцо мовби забула, що вiдтручувала вiд себе, вiдганяла в найглухiшi закутки пам'ятi й розуму: є свiт молодий i прекрасний i вона теж молода й прекрасна i повинна б належати такому свiтовi, як i сама, i нiхто не може сказати, чому опинилася серед оцих зужитих, старих, нахабно-безсилих людей, навiщо всi проводи, зустрiчi, переїзди, повiтання, гуки й крики, обжирання до розпуки, пиятики, розкричанi роти, розбiганi очi, купи самоцвiтiв, оберемки золота, гори дорогих тканин, нащо все, коли немає найдорожчого - молодостi, юностi, свiжостi, справжньої краси!.. Пiдкотилося їй щось пiд серце, затьмарилися очi, лiва рука з золотим ножем прокреслила непевне пiвколо в повiтрi, нiж креснув по правiй руцi, на бiлiй шкiрi краплисте виступило червоне... Iмператор, який з неприхованим гнiвом дивився на Заубуша, тепер поглянув на руку iмператрицi, не встиг нiчого сказати, бо поглянули на кров ще й iншi, пролунало слово "кров!", ударив розпачливий вигук:
- Кров на iмператрицi!
- Кров!
Вискакували з-за столiв, перевертали столи, розмахували зброєю, кричали погрозливо й розпачливо, усе змiшалося, усе завирувало, а коло iмператорського столу спокiйно стояли посли. Iмператор ще сидiв, розгублено спостерiгаючи, як збiльшуються червонi краплi на порiзанiй руцi iмператрицi, а Євпраксiя, не вiдчуваючи болю, забувши про все на свiтi, дивилася на отого золотоволосого, у зеленому, як молода трава, одязi, самими губами вимовляла:
- Журило!..
Журило, забувши про застереження Заубуша, й собi розтулив був уста й вимовив навiть "Пра...", але вчасно схаменувся й замовк.
Заубуш усмiхався мстиво й зловiсно.
- Дозволь, iмператоре,- пересилюючи гамiр i гук, ламаючи звичай, за яким не мав права говорити першим, викрикнув вiн i вдав, нiби хоче впасти на колiно, для чого вiдкинув убiк дерев'янку й змахнув руками.
Генрiх недбало стримав його, аж тодi спам'ятався, вiдiрвав вiд своєї тканої золотом сорочки шмат i приклав його до рани Адельгейди.
Тканина була цупка, золотi нитi дряпали нiжну шкiру, кров проступила й на руку Генрiховi, Євпраксiя ж не зворухнулася...
ЛIТОПИС ДРIБ'ЯЗКОВIСТЬ
"Звернути увагу на те, щоб жеребець нiяким чином не застоювався на мiсцi i через те не псувався Коли ж виявиться жеребець непридатний або старий, то дати нам знати про те завчасно, перш нiж настане час випускати кобил".
Iз Капiтулярiя Карла Великого
_"De villis" -__ про маєтки. VIII__ ст._
ПРОЗРIННЯ
Прозрiння було запiзнiле, недоречне й марне. У Кведлiнбурзi шiсть рокiв жила мовби в якомусь напiвснi, серед бурмотiння молитов, старовинних текстiв, безглуздих перелякiв, легенд, недомовок, натякiв, плiток, усе довкола було безнадiйно старе, усе в спогадах про минувшину, про святих, iмператорiв, абатис, втраченi надiї, затруте життя. Знала, що вродлива, i бiльше нiчого. "Заглибся в себе i дивись без кiнця. Вiдкинь усе, що надмiрне, випростуй усе, що викривлене, освiти все, що затемнене, та невпинно дбай про те, щоб усе це стало єдиним сяйвом краси. I нi на мить не переставай рiзьбити свою статую, аж поки не побачиш у нiй досконалiсть доброти..."
Їй судилося стiльки смутку з дитинства, що всi тi шiсть рокiв жахного думання про неминуче повернення до маркграфа намагалася вiдкидати вiд себе дрiбнi клопоти щоденностi, жила своєю нiжнiстю, своєю вродою, тiєю всемогутньою силою життя, яка намножувалася в нiй а кожним новим днем i мала пролитися рясним дощем нестримно й щедро. Здушене каменем життя вибухає з силою ще бiльшою. Так замок, складений з брил дикого камiння, мертво-неприступний, тяжкий, як ночi, однаково заростає зелом, задавлюеться, задушується зеленим тiнявим свiтом, непереможним i всесильним. За нею стояли вiки, несхитна сила життя, незнищеннiсть плодючостi й проростання, чужi тимчасовому дрiб'язковi клопотiв i метушнi Тому так легко й охоче пiшла назустрiч Генрiховi, бо за тим, здавалося, стоїть цiлий свiт. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт...
Не помiтила вичерпаностi Генрiхової, його передчасних старощiв, не знала, що входить по саму шию в мертвi води високих державних клопотiв, де для людських пристрастей немає нi мiсця, нi часу, нi снаги. Стала жоною iмператора, лякливо, палаючи вiд сорому, ждала, коли вiн зробить її жiнкою, ждала тої хвилини, коли залишаться вони наодинцi, двоє в цiлому свiтi, i все зникне, лиш вони двоє зостануться; земля, небо, води слугуватимуть лиш для них, цвiстимуть сади й спiватимуть птахи, i небеснi сфери звучатимуть для них, i вiн скаже їй:
"Юна красуне, мудре створiння, богом сотворена в такiй небаченiй красi! Звiдки в тебе такi чудовi очi? Хто вклаа у них цей погляд, що викликає любов? Хто оточив їх небесними вiями? Хто дав тобi такi гарнi руки? Де взяла ти рожевi устоньки i чи твої се нiжнi пальчики? Хто накреслив цю бiлу шию i стрункий ряд зубiв? Звiдки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо я прийшов сюди лише для того, щоб дiзнатися про це i, дiзнавшись, полишити тебе в спокої".
Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: "Груди мої нiжнi, скромнi, їхня бiла шкiра не знає плям, на них два солодкi духмянi яблука, вони зiрванi з дерева життя, що стоїть посеред раю... Я обперезана Задоволенням, Чистотою i Нiжнiстю. Нiжнiсть простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочнiсть в золотiй блискучiй гiрляндi неторканостi. Вона лякається, коли говорять про неї..."
Вiн не говоритиме нiчого, а коли й говоритиме, то тахо, щоб не сполохати Непорочностi, мiж ними виникне прекрасна вiйна, яка увiнчається ще прекраснiшим_ _миром, освяченим Еротом.
Маленький товстопузий божок пустотливо пiдняв руки в натягав на них крильця, а крильця його нагадували чомусь закучерявлене зелене листя, буйно-вiчне й загадкове. Стрiла впала додолу, божок наступив на неї нiжкою. Невже йому не муляє?
...Їхали через усю Германiю, гримiли повiтання, ночi виищувалися в учтах, iмператоровi й iмператрицi стелили пiд ноги червоне сукно, у кам'яних соборах виспiвували молитви, рицарi виблискували залiзом, зеленiли лiси; усе буао так, як гадалося, окрiм того потаємного, стидкого, даного людям, аби вiдчували в собi поряд iз богом ще й звiриний свiт, поєднували непоєднане, не надаючи переваги нi тому, нi другому, лякаючись однобокостi, прагнуча до високої досконалостi живого.
Не було, не було, не було. Нi спроб, нi натякiв, нi виправдань, нi обiцянь. День, другий, десятий... Iмператор не знав нi її одягання, нi роздягання. Вiн був увесь створений лиш для пишноти, нiчим не наповненої, пустої, безглуздої i, виходить, непотрiбної.
I тодi настало прозрiння. Побачила перед iмператорським столом Журила, вмить упiзнала його, хоч минуло так багато рокiв для їхнього короткого ще життя, зродилися в нiй усi спогади, усе дитяче, вiчно молоде, давнi, навiки втраченi свiти поверталися до неї в помахах пташиних крил, у лоскотi трав, у ярiннi сонця. I те зелене київське сонце, що вдарило їй в очi вiд Журила, висвiтило всi старощi й занепад довколишнього люду, iмператора, єпископiв, графiв, баронiв, рицарiв. Вирiзнилися в ньому лиш Журило та старший син iмператорiв Конрад, несмiливий i уважливий до неї всi тi днi, зневажуваний iмператором, погiрдливо не зауважуваний чомусь нею. Як могла вона бути такою слiпою? Як не помiчала отої блiдостi iмператорової, отої майже мертвої шкiри на його обличчi, отого рудявого заросту, запалих грудей, рiзкого, неприємного голосу, хижо-безсилих зблискiв очей? I чи муж вiн їй, чи вони лиш жертви якоїсь безглуздої гри, затiяної не знати ким i не знати навiщо?
Iмператор ще день-два тому хвалився перед нею соборами в Майнцi й Шпеєрi. Привчений до думок про вiчнiсть, вiн ненавидiв усе, що не з каменю, а вона дивилася на той сiрий камiнь i здавалося, нiби лежить вiн там спервовiку, як i вся ця земля, що не знає молодостi, весняного вiтру, незайманостi, дикого захвату волi. Камiнь ще лиш кладеться в абсиду, пiдмиту водами Рейну, а вже старий, i споруда мовби тисячолiтня, i все довкола одряхлiле. А вона ж, мов земля її рiдна, молода, розкута, їй так хочеться жити, вона рветься з цiєї закутостi, з цих кам'яних стискiв. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Чи можна ощасливити камiнь? Над ним можна лише пiдвестися: вирвавшись з-пiд його влади, злетiти, визволитися, розпростерти крила-руки.
Вона змахнула руками, блиснув золотий нiж, пролилася її молода червона кров.
Подiя, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненнi - та ще, зауважмо, правої руки лiвою - вчувався недвозначний натяк на щось грiховне й приховане. Може, нетерплячка, невдоволення, обурення, подив, вiдчай, коли жiнка хоче привернути до себе увагу, нагадати про себе, виказати палкiсть своєї кровi.
Бо ж пiшов уже розголос про те, що iмператор не був з iмператрицею в ложницi, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже, цiєї молодої i, як видно, вельми норовистої руської кобилицi.
Тому й вибухнули в криковi рицарi, барони, єпископи, графи. Не могли перенести такого виклику їхнiй мужськiй гiдностi - германська раса була загрожена, поганьблено найвищi святощi, десятиденна iмператриця з одного лиш скинення оком закохується в прийшлого варвара в зеленому строї, не лякається виказати своє захоплення, забувши про те, що поряд iз нею сам iмператор!.. Ясна рiч, е святощi недоторканнi, iмператриця так само належить тепер до святощiв, хоч дехто й не визнає справжностi коронування, бо ж архiєпископ Гартвiг вiдлучений на соборi церковних сановникiв, ворожих iмператоровi. Але кара повинна впасти неминуче, i хай вона впаде на голову отого молодого варвара!
Ревли, репетували, тупотiли, домагалися! Хрипкi хрестоносцi пiвночi, рицарi завошивленi, байстрюки безiменнi, виверти безкорiннi, харпаки забезпеченi. Перевертали столи, вiдкидали важкi дубовi дошки, вимахували мечами, хряпали об пiдлогу посудом.
Пролилася кров iмператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь!
Генрiх гамував Євпраксiї кров i не мiг погамувати. Тодi пiдвiвся повiльно й загрозливо, став над ревищем баронiв, з обличчям, набряклим вiд влади й погорди. Стояв мовчки, без руху, поки все втихло. Iмператор сiв, кивнув послам, щоб говорили, почувся голос Заубуша:
- Iмператоре, я привiв твоє посольство з Киева. I молодий дзвiнкий голос руського дружинника:
- Посли вiд великого князя київського Всеволода! I не було нiякої кари, не було винних, нiчого не сталося. Сприйнято належно благословення князя Всеволода, приймано дари, послам дано стiльцi, виказавши найвищу честь; навiть Журина, яка пробилася до iмператорського столу звiдкiлясь, не насмiлилася порушити урочистий спокiй хвилини, стояла збоку, дивилася на свого сипа, все в нiй билося й спiвало, мала б умерти вiд радостi, але не вмирала, не крикнула, не забилася в радiсному плачi, здолала в собi любов, горе й надiю.
Iмператор був радий нагодi вiдвернути увагу вiд того, що сталося, прийомом послiв, вiддався церемонiї з незвичною для нього ретельнiстю i, сказати б, запопадливiстю.
Вiн найперший з усiх знав, що колись має настати те, що розблисло ось тут яскравими краплями Адельгейдиної кровi, вiдмахувався вiд неминучостi, намагався замiнити пишнотою i державними радощами ту радiсть, якої замiнити нiкому й нiчим не дано. Можеш мати владу над щонайбiльшою країною, але зупиняєшся безрадний перед однiєю людиною. Особливо болiсне безсилля перед жiнкою. Вона стає страшнiшою за найчисленнiше вiйсько. Вiйсько можна розбити - жiнку нiколи. Мабуть, вiн вiдчував це ще змолоду, кидаючись на жiнок жадiбно й невситимо. Найвродливiшi жони iмперiї дарували йому свої розкошi, але запекле змагання за владу забирало щодалi бiльше сил, i вiн зненацька вiдчув, що бiльше розполови-нюватися незмога. Настало вичерпання, доводилося зосередитися на одному. Вiн вибрав владу, бо вища за повноту життя й усмiх жони гiднiсть володаря. Можна б сказати так: розкошi короткочаснi, гiднiсть вiчна. Тiло стало для нього мерзким i страшним, а дух, поранений владою, конав i здригався i в судомах своїх прагнув довершення чи то найтяжчого злочину, а чи найбiльшої зухвалостi. Творячи велике, спускаєш з припону диких коней сваволi, i вони розтрощують колiсницю свiту, i тодi настав пiтьма, якої вже несила побороти, вiдкривається скриня Пандори, вилiтають з неї демони руйнувань, донищують залишки життя в тобi самому. Що таке людина? Вiн вважав, що то прекрасна сумiш звiра й бога в однiй iпостасi. Бог стримує звiра, дух облагороджує тiло. Коли всi молодi звiрi полишили його, Генрiх не мав потреби стримувати своє тiло. Лишався бог, а що в нiм для чоловiка? I ось прийшла ця юна руська княжна, i Генрiховi видалося, нiби все повертається: радощi дня, смак поцiлунку, голоси свiту, барви життя. Ще свiтить йому сонце! I не треба бiльше виправдань перед самим собою, бо коли вимушений будеш виправдуватися ще й перед свiтом, тодi кiнець, бо свiт безжальний i не простить тобi одної невзятої жiнки навiть тодi, коли ти завоював усi його крiпостi, замки й святощi.
Спалах був короткочасний, його вистачило тiльки на те, щоб Генрiх наважився обрати собi нову iмператрицю. Вже пiсля заручин знов вiдчув, як занепадає його природа. Ще сподiвався на чудо, на лiто, на щедроти життя, йшов до весiлля вперто, наослiп, вiдiслав навiки вiд себе єдиного свiдка своїх молодечих нестримностей i свого нинiшнього пониження - Заубуша, i нiчого! Лякався своєї жони, не лягав з нею в шлюбне ложе, не мав надiї лягти, а тепер, коли вона перед усiма поглядами вдарила себе ножем, боявся поглянути на неї, щось спитати, обмiнятися бодай словом.
Порятунок шукав там, де зазнав найбiльшої поразки:
у послах, у Заубуша, в тому дивної вроди руському, в учтуваннi невтримному, безмiрному, дикому, до самого ранку. Iмператриця не витримала, її вiдведено в приготовану шлюбну постiль, а вiн ще лишався зi своїми баронами, вiн хотiв бодай чимось прилучитися до чоловiчого свiту, виказати свою силу й бравiсть; коли ж пiд ранок звалився сп'янiлий i вичерпаний, то вiдведено його вже й не в iмператорську ложницю, бо впирався i погрожував карами тим, хто б насмiлився турбувати й будити Адельгейду.
Спав чи й не спав у п'яному запамороченнi. Видавалося йому, нiби тримає в обiймах могутню жiнку, жiнка стогне вiд солодких захватiв, стогне знесилено, рве йому серце своїм стогнанням, сповнює всього розкошами й гордiстю за його чоловiчу силу... Обливаючись потом безсилля, мало не вмираючи, вiн прокинувся, не мiг збагнути, де й що з ним, згадав жiнку, яку мовби ще тримав у обiймах, подумав, що то був сон, але знову виразно вчулися йому солодкi стогони, невгавнi, настирливi, болiснi, вiн зiрвався на ноги, метнувся по палатi, пiдбiг до вузького високого вiкна, визирнув у залите сонцем замкове подвiр'я, ковзнув каламутними очима по кам'яних карнизах, весь затiпався вiд шаленства. Пiд вiкном двоє голубiв захлиналися вiд любовних стогонiв, милувалися, струшували пiр'ям. I пiд його вiкном, i далi, й нижче, на всiх виступах, на кам'яних вирiжках вигравали проти сонця голуби, стогнали, туркотiли, захлиналися вiд повноти щастя.
- Заубуш! Барон! - заревiв iмператор так, нiби барон не вiдлучався вiд нього й на день, нiби не їздив десь цiлого пiвроку, нiби й не було намiру спровадити його вiд себе назавжди.
I той, мов вiрний пес, який простив усе своєму хазяїновi тiльки за те, що сподобився знову спати коло його порога, вмить зродився десь у глибинi палацу, застукотiв по кам'янiй пiдлозi своєю дерев'янкою.
- Сто тисяч свиней! Хто потурбував так рано його величнiсть iмператора?
- Лучникiв! - побiлiлими очима втупився в нього Генрiх, щойно Заубуш з'явився в дверях.- Розставити в замковому дворi, па мурах, на вежах лучникiв i щоб стрiляли голубiв, щоб вибили до єдиного. I довкола палацу, i в Бамберзi, i скрiзь, де буду! Бити цих тварюк, цих жирних, гидких, ворожих...
Барон пiдшкутильгав до вiкна, визирнув, прислухався, усе зрозумiв.
- Вони не вартi печеної вошi, цi голуби, iмператоре.
- Перебити всiх. I щоб не прилiтав сюди жоден! Тримати лучникiв з напнутими тятивами. Таке велiння!
Iмператриця, вiдсвiжена пiсля сну, блукала по палацових покоях серед розiсланих людей, серед безладдя й ванедбаностi. Вона ввiйшла туди, де були iмператор i Заубуш, стала в дверях, не помiчена ними, почула останнi слова Генрiха, мовчки пiшла до вiкна, визирнула так само, як перед цим iмператор i Заубуш, сказала нi до кого:
- На вiкнах сiдають янголи i їх грiх проганяти... Барон передбачливо зник. Генрiх нiяк не мiг втямити, звiдки взялася тут Адельгейда.
- Адельгейдо...- пробурмотiв змiшано.
- Як вам спалося, iмператоре? - спитала вона ласкаво.
- Iмператор не спить, вiн i вночi виконує свiй обов'язок...
- Перед ким? - поцiкавилася вона тепер уже лукаво...
- Перед державою.
- Це тяжко?
- Вельми.
- А перед життям? Вiн не зрозумiв.
- Що - перед життям?
- Сповнення обов'язкiв перед життям, я хотiла сказати.
- А що таке життя? - сердито спитав вiн.
- Життя - це повнота часiв. Повнота всього сущого. Радiсть.
- Радiсть - це влада.
- Яка ж радiсть од влади? Сама лиш утома.
Вiн поглянув на неї стривожено. Звiдки вона знав? Вгадала чи вже все збагнула?
- Життя само по собi не варте нiчого,- пробурмотiв.- Вартiсть надається йому змiстом дiянь, наповненостi високим.
Вона його не чула. Говорила мовби сама до себе, нечутно пропливла од дверей до вiкна, у бiлiй довгiй сорочцi, а горностаями на плечах, дитина й iмператриця, нiжнiсть i мудрiсть.
- Чи люди знають те, що трава про землю, птах про небо. i звiр про безмiр самотностi? - прошепотiла гiрко й вiдчаєно i зникла, зоставивши iмператора в його безсилiй розгубленостi.
ЛIТОПИС ПУСТI РОКИ
Коли тебе дванадцятилiтньою вивезено з рiдної землi, кинуто в цi мокрi гори, позбавлено надiй, доведено до розпачу, коли ти, здавалося, назавжди загубилася в горах i коли зненацька доля порятувала тебе вiд забуття i! пiдняла на ту височiнь, з якої можна б озирнутися назад, то що побачиш там? Для тебе - пустi роки, днi без подiй, змарнований час, а для людей? Прiсне слово "Європа" не давало тобi нiчого, але було ще червоне слово "Русь", був зелений Київ, було незабутнє, навiки втрачене, а тепер мовби знов вiднайдене з прибуттям посольства з Києва, вiд її отця Всеволода.
Лiтописець руський, не маючи що сказати про деякi роки, писатиме так: "У лiто 6429. У лiто 6430. У лiто 6431. У лiто 6432. У лiто 6433. У лiто 6434. У лiто 6435. У лiто 6436. У лiто 6542. У лiто 6543". I нiяких подiй. Нiчого. Пустi роки... Рiки виходили з берегiв, нещадно палило сонце, голод стояв у землi, мор налiтав, мерли люди, горiли села й городи, плакали матерi над убитими синами - для лiтописця то все були пустi роки, бо не зачiпало нi князiв, нi єпископiв, нi пресвiтерiв, нi бояр та воєвод.
Для Євпраксiї шiсть рокiв життя в Германiї теж видавалися пустими. Не знала нi нещасть, нi радощiв свого люду, не заглиблювалася в те, що вiдбувалося довкола, замикалася в своєму власному лиховi, страждала сама i вважала, що мав би страждати цiлий свiт, отож роки цi могли б ще зватися роками страждань.
Та ось прибуло посольство з Києва, приїхав Журило, з яким колись збирали квiти, ловили метеликiв, слухали про чеберяйчикiв, лякалися темряви, бiгали по таємничих закутках Красного двору, спорудженого в Києвi князем Всеволодом, а тепер Журило - дружинник i посол князя Всеволода, вiн з Києва, вiн був там усi шiсть лiт, вiн знає все i може розповiсти, заповнити оту шестилiтню пустоту, зносити яку вже незмога.
I Журила покликано до iмператрицi.
Iмператорський двiр лишався в Бамберзi, про який у хронiках лишиться єдина згадка, що iмператор по представленню своєї жони i єпископiв Рупрехта Бамберзького й Удальрiха Ейхштадського дарував маєтки мiнiстерiалу Бамберзької церкви Майнгеру. Бiльше нiчого. Ще не було ворожнечi мiж Євпраксiєю i Генрiхом, ще не втрачено сподiвань. Двiр, як i належалося, розподiлявся на двi частини, розполовинювався, чоловiче - до iмператора, жiноче - до iмператрицi; розполовиненiсть була вигiдна Генрiху, несла кривду й невдоволенiсть для молодої iмператрицi, але зрештою й вона теж мала з цього якусь користь, могла зосередитися на минулому, минуле ж, як вiдомо, завжди наявне i корисне людинi тим, що з ним легко можна поєднати своє горе.
Так було покликано до iмператрицi Журила.
Була там Журина, яка при всiх не наважувалася пiдiйти до сина, виказати своє материнство, були двiрськi дами, якi щосили наставляли вуха, поглинали слова, погляди, щонайменшi рухи, намагаючись вловити бодай натяк на щось грiховне мiж iмператрицею i цим молодим, дивно вродливим варваром, вiд одного скинення оком на якого Адельгейда врiзала собi руку.
Нiчого не зрозумiли, нiчого не зауважили, нiчого не вловили.
Вiдстань, холод, урочистiсть.
Iмператриця сидiла на високому стiльцi, що мав слугувати за трон, двiрськi дами тулилися внизу на переносних ремiнних стiльчиках, Журиловi стiльця не подано, хоч пословi такого великого володаря, як київський князь, i належалася висока честь сидiння навiть перед iмператором. Перед iмператором, та не перед iмператрицею. Перед сановною жiнкою мали стояти всi чоловiки.
Журило стояв весело, безтурботно, пересмикував широкими плечима, струшував своїм пишним волоссям, дивувався: невже ота холодна, неприступна молода жiнка в золотiй коронi - то Євпраксiя, Пракся, з якою вiн... Гай-гай, лiпше не згадувати, а мовчати й казати лише те, що вiд нього хочуть почути.
- Що казати? - питав майже нахабно, розбещений уважливiстю київських жон.
Аби ж то Євпраксiя знала, про що питати. Зате знав Журило. Раз княжна, то й треба їй про князiв. Про братiв її, та отця, та дядькiв, та матiр, та пресвiтерiв, та... Ну, то ось... Тодi, як вона поїхала сюди, з грекiв прибiг у Тмуторокань Олег Святославович, кинув у поруб братiв Ростиславовичiв - Давида й Володаря, посiк козарiв, якi запроторили його до ромеїв, Ростиславовичiв випустив, засiв у Тмутороканi. Ростиславовичi ж кинулися на Русь, вигнали з Володимира Ярополка Iзяславовича, той прибiг до князя Всеволода просити помочi, великий князь послав сина свого Володимира Мономаха з дружиною, вигнали Ростиславовичiв й посадовили знов Ярополка у Володимирi. Тодi й вiн, Журило, ходив з дружиною. А через рiк Ярополк, пiддавшись злим намовам, пiшов супроти самого великого князя Всеволода, i знов послано до Лучеська молодого князя Мономаха, i знов Журило ходив туди з дружиною, Ярополк утiк до ляхiв, а вони взяли Лучеськ, i матiр Ярополкову Гертруду, i жону його Iрину, i дружину привели до Києва в полон, чи що. Ще рiк минув, Ярополк прийшов i став миритися з Всеволодом. Знов дано йому Лучеськ, а Мономах повернувся до Чернiгова. Та не вгамувався Ярополк, пiшов на Звенигород, а в путi, коли спав вiн на возi, набiг на нього якийсь Нерадець, увiгнав йому в серце меч i втiк, що нiхто й не стямився. Скочив Ярополк, вирвав iз рани меч, закричав розпачливо: "Ох, ти ж мене, вороже, доконав!" I вмер. Ну, привезли його до Києва, поклали в раку мармурову в церквi святого Петра, яку сам воздвиг по намовi своєї матерi Гертруди, що молилася римськiй церквi святого Петра. Ото й усе.
Тодi приїхали посли аж з самого Рима чи там звiдки до князя Всеволода й митрополита Iоанна. Митрополит послiв не прийняв, посварився й зi самим князем Всеволодом i вмер, а був, кажуть, вельми вчений. Пiсля того Янка, княжна й iгуменя Андрiївського монастиря, пiшла в греки й привезла звiдти нового митрополита Iоанна-скопця. Кажуть, невчений i дурний, та вiн, Журило, уже того не знає, бо тут прибули посли вiд iмператора i йому звелено їхати з ними сюди.
Нi про матiр Аниу, нi про рiдного брата Ростислава, нi про Київ, нi про Красний двiр, нi про те, що знали тiльки вони двое шiсть лiт тому, нi про чеберяйчикiв...
Євпраксiя не смiла питати, Журило не смiв казати. I Холод, вiдчуженiсть, нездоланна вiдстань.
Лише вирвавшись з холодної палати, зiтхнувши й розправивши плечi, не вiдчуваючи на собi гострих поглядiв двiрських дам, закричить Журило своїй матерi про те, що Євпраксiя нещасна, що вiн не допустить, щоб вона була такою нещасною, що завезе її назад до Києва, до князя Всеволода, до...
А Журина покладе йому руку на голову, скаже тихо й болiсно:
- Ну, що ти ото, дитино моя! А князь?
- То я вернуся в Київ, скажу князевi Всеволоду, а тодi знов прискочу й вивезу Євпраксiю з цiєї землi!
Журина мовчки всмiхалася на такi нерозважливi крики свого хлопчика, бо й так знала: нiчого не буде. I цей рiк буде занесено в пустi роки, а коли й настануть наповненi, то ще й не знати, чим вони повнитимуться: щастям чи лихом.
I про це не буде нiчого нi в лiтописах, нi в хронiках, лиш темнi натяки i невиразнi згадки.
ПОРОЗУМIННЯ
Знов були наодинцi, але тепер уже не випадково, а на вимогу iмператора зiйшлися в тронному залi бамберзького палацу; входили туди мовби двi розсваренi держави, до самих дверей кожного з них супроводжували наближенi, якi мали зостатися за порогом, бо таке було найвище велiння. Iмператор бажав мати розмову з iмператрицею. Про що? Кому ж те знати?
Був увесь у чорному, як колись у Кведлiнбурзi, високий, худий, золотий ланцюг телiпався йому на вiЇалих грудях, як нашийник на ловецькому псовi, не сiдав на тронi, бiгав з кiнця в кiнець безмежного похмурого залу, Євпраксiя стояла, стежила за ним самими очима, була спокiйна й, сказати б, байдужа.
- Ми затрималися в Бамберзi, бо я ждав вiстей з Iталiї,- почав iмператор, не дивлячись на свою жону, голос мав особливо рiзкий i уривчастий.
Євпраксiя мовчала. Вiстi з Iталiї не обходили її. Нiзвiдки не ждала вiстей.
- Я отримав вiстi i не можу сказати, що вони надто втiшнi. Я сподiвався...
Генрiх став, видивився на Євпраксiю, вона лишалася так само байдужою. Усе в нiй умерло до цього чоловiка, не народившись. Чого йому ще треба вiд неї? Iмператор вловив її настрiй, змiнив напрямок розмови.
- Київський цар, ваш отець, у грамотах до мене просить, аби ви па свiй розсуд могли розпоряджатися його послами. Ви можете лишити їх собi для прислуги, можете вiдiслати назад до Києва. Вiн вважає, що вам приємно буде мати коло себе слов'янськi душi. До того ж вiн послав молодих. Кажуть, вiн кохається в молодих. Так само, як i ви.
- А також ви, iмператоре,- додала Євпраксiя.
- Я? - здивувався Генрiх.- Хiба то я порiзав собi руку на учтi, забачивши молоду жону?
- Ви мене вибрали iмператрицею, а я не належу до старих. Може, занадто молода.
Їй хотiлось сказати: "Обурливо молода й неторкана", але вона стрималася, тiльки метнула на нього погляд, ковзнула по ньому своїми сiрими очима, вiд погляду яких у iншого чоловiка зайшлося б серце, а Генрiх тiльки зцiпив зуби i швидше забiгав з кiнця в кiнець залу.
- У київського царя, як менi сказано, злочинна пристрасть до молодих...
- Вас це не має турбувати.
- Ну, так, але ви його донька.
- Я iмператриця германська.
- Саме тому... Ви обманули мене, iмператора...
- Може, ви помиляєтесь?
- Саме так, саме так... Я вважав, що в ваших жилах тече кров грецьких iмператорiв...
- Я цього не казала нiкому...
- Так, але я вважав...
- Треба було спитати мене.
- Є речi, про якi не питають. Вiдомо було, що руський цар одружений з грецькою царiвною. Але нiхто не знав про те, що вона вмерла i що вiн узяв собi в жони дiвчину з пiдлого роду...
- З простого...
- Однаково.
- Не для мене.
- То ось: я жорстоко обманувся.
- Ви можете оголосити новий манiфест. Скасувати свiй попереднiй i закликати люд молитися за якусь нову iмператрицю. З грецькою кров'ю в жилах. Сподiваюся, ви вже знайшли таку?
- Я сподiвався на поєднання церков, вже й у цьому менi вiдмовлено. Київська церква вiдкинула руку церкви римської.
- Нiчим не можу зарадити. Навiть не розрiзняю церкви нашої i вашої.
- Розрiзняти - справа клiра. Але для держави... Колись iмператор лангобардiв Теодорiх у листi до короля франкiв Клодовея казав, що бог з'єднує королiв святими узами родинностi для того, щоб на їхнiх миролюбних взаєминах заснувати бажаний спокiй народiв. Бо лиш те святе, що не може бути порушене нiякою ворожнечею. Королi родичаються для того, щоб народи, роздiленi мiж собою, могли мати єдину волю i щоб через цi узи, як провiдника згоди, об'єдналися думи народiв.
- Уже чула про долi держави. Хотiла б почути про себе.
- Я сказав.
- Хочете почути й вiд мене?
Генрiх знову став, дивився на неї насторожено, майже злякано. У нiй билася юнiсть, якiй немає кiнця.
- Про що?
- Про вас.
- Iмператор може говорити лише про державу. Про владу. Бiльше нi про що.
Їй хотiлося закричати: _"_А Кведлiнбург!" Закусила губи, стиснула руки. Виннi погреби Кведлiнбурзького абатства. Сiрi круглобокi бочки, вузький прохiд мiж ними, вино наточується просто в келихи - i келих об келих. Чи згодна стати iмператрицею? Так. А потiм крипта святого Вiперта, капелан, вузьконосий абат Бодо. Чи згодна, чи згоднi обоє? Так, так. I келих об келих. А свiдком - сонце, що сiдав за горами. I це все для неї: сонце, вино, крипта, голос капелана i його голос. Вiн вище гiр, лiсiв, неба, дощiв, громiв. Бо те було вiчно й буде. А вiн - лиш раз на свiтi. Не було й не буде. Тiльки е. Колись був малий, як i вона, мiг зливатися з травами, з листям забувати в обiймах весь свiт, тепер пiднявся над усiм, мов небожитель. Iмператор, i вона, iмператриця. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Пам'ятала кожний мiцний потиск його руки, кожне слово, вимовлене з затаєним смислом, кожний погляд, подарований їй. Мала б тенер спитати його: де те все? Навiщо було? I чи було? Спитала iнше:
- У тiй державi яке менi мiсце?
- Ви - iмператриця. Матимете свiй двiр. Своїх наближених. Усе, що треба. Владу. Сказав уже про київських людей. Ви можете вибрати з них. Того, у зеленому, коли захочете. Може, стольником?
- Тодi вже спальником! - вона засмiялася.- Хочу Журила моїм спальником!
Вона вже вiдчувала, як можна помститися, помститися найдошкульнiше. Генрiх, пометавшись ще по залi, присiв на краєчок трону, стомлено перегнувся наперед, дивився собi на ноги. Мовби вперше зауважив, якi вони в нього довгi й тонкi. Нiби й не iмператорськi ноги, а конячi чи оленячi. Бо в iмператора повиннi мати належну повноту, круглiсть, стiйкiсть. А в нього нiби в хлопчиська. На жаль, самi лиш ноги. Бо згодився б заради цiєї жiнки стати хлопчиськом, тим безпутним юнаком, для якого колись ридання збезчещених жiнок були мов дощ па спраглу ниву. Вчувалися тодi в них ридання цiлого свiту. Бо коли ще не владен над свiтом, упокори бодай одну жiнку. Так велося спервовiку.
Тепер володiв iмперiєю, жiнкою ж заволодiти не мiг, вiдмовлено йому в тiм, на що здатен найостаннiший чоловiк у його державi. Що вiн мiг сказати цiй жiнцi? I чому мав казати, виправдовуватися, переконувати? Його володарювання харчувалося натовпами. Не займався нiколи окремими людьми. Переконувати й умовляти кожного зокрема - то занадто обтяжливе i загайливо. I людям, помiтив, так само подобалося згуртування, збирання докупи, аби вiдчувати свою велич, численнiсть, огром, при якому кожен може розчинитися, зникнути з очей, ухилитися вiд гнiву, вiд кари, вiд загребущих рук володаря. Вiн збирав натовпи, вiв їх за собою. Проти баронiв, проти папи. Селяни йшли в похiд не бiльше, як на сорок днiв, бо їх ждало поле. П'ятниця, субота, недiля вiдводилися для молитов. Коли ж воювати? Як запобiгти розпорошенню люду? Збирав для вiйськових оглядiв, повiтань, шумували стяги, гарцювали конi, ревли труби. Збирав люд у соборах, скупчував його, збивав докупи, ие давав розпорошитися, прагнув перемог, не думав про поразки, власне тiло сприймалося ним як його мiць i влада. Поразка означала смерть. Тiльки перемоги, скрiзь i завжди! I ось поразка тiла, але дух не зломлено, i сонце свiтить, i треба жити далi й перемагати знов! Вiн не може зносити невдач i повинен шукати нових шляхiв для успiхiв. Так знайшов Адельгейду. Самою долею... Вiн сказав уголос:
- Самою долею визначено... Ви - iмператриця... Я зробив вас нею.
Вона засмiялась здалеку, невловима, непiдвладна його
словам.
- Доля може зробити iмператрицею. А жоною? Генрiх знов зацiпенiв на своєму незручному сiдалi. Думки билися йому в головi безладно й гарячкове. Вiн вiвся з нею недоладно. Утiкав ночами з iмператорської ложницi - сором i ганьба. Що менi й тобi, жоно? Ще не настав мiй час. Треба б iнакше. Вона ж дiвчина. Зовсiм юна. Непорочна. Вiргiна. Не пiддалася Кведлiнбурзькому зiпсуттю. I кров. Образив її. Не мае в собi кровi грецьких iмператорiв, зате має кров руських царiв. Вiн сам iмператор ще тiльки в третьому колiнi. Його дiд, Конрад, перш нiж став iмператором, був звичайним маркграфом, до того ж неписьменним. Тому барони й викричали його iмператором, сподiваючись, що дурним легше крутитимуть. А в неї - триста чи й тисяча рокiв тривання царського роду. I руська iмперiя не має меж. I неприступна в своїй загадковостi. З Адельгейдою треба iнакше. А як? Попри все, вона все ж таки жiнка. Адам i Єва були в раю всього лиш сiм годин. Чому не довше? Бо негайно по сотворiнню жiнка зрадила. Щойно сотворена (в шосту годину) жiнка тут же спробувала плоду й подала його чоловiковi, який з'їв його з любовi до неї. Ось: любов! Вiн любить Адельгейду, тому й зробив її iмператрицею.
- Я люблю вас! - вигукнув Генрiх i скочив iз трону, випростався, ухопився за золотий ланцюг обома руками, так нiби хотiв зiрвати його з шиї.
- Дякую. Ще не чула вiд вас цих слiв.
- Тепер ви їх почули! - вiн кричав i далi. Уже не мiг спинитися.- I тому... I тому я велю... Я сам прожену всiх ваших руських! Я вiдправлю їх назад до Києва! Усiх, усiх! Нiкого не залишу! Нi стольникiв, нi...
Хотiв додати "спальникiв", але стримався i для потвердження своїх слiв тупнув ногою.
- Усi з радiстю пiдкоряться вашим велiнням, iмператоре.
- Усi? А ви?
- Я також.
- Ми завтра їдемо до Майнца! Нi, до Вормса,_ _ми поїдемо в Шпеєр!
- Ми поїдемо туди, куди ви звелите, iмператоре. Вiн втомлено згорбився, сказав мало не жебруюче:
- Адельгейдо...
- Я б теж хотiла назвати не iмператором, а просто Генрiхом, надто що для мого роду це iм'я, сказати б, звичпо-щасливе. Адже тiтка моя Анна стала жоною французького короля Генрiха.
- Не iмператора - тiльки короля.
Євпраксiя полоснула його своїм сiро-сталевим поглядом, з неприхованою погордою до його нiкчемної пихатостi говорила далi, говорила своє, не знати було, до чого веде i, отже, як мав ставитися до її слiв iмператор.
- Моя тiтка Анна в час церемонiї коронацiйної присягалася на євангелiї, вивезеному з Києва, писаному по-руськи.
Вiн хотiв не без єхидства докинути, що його жона цю нагоду втратила безповоротно, але Євпраксiя не допустила його до мови владним порухом руки, нiби вгадуючи його слова, сумовито сказала:
- Мене привезено в цю землю дитиною, i нiхто не пiдказав наслiдувати тiтку Анну. Мала б я це зробити ще перед тим Генрiхом, маркграфом,- не зробила. Сповiдник мiй отець Северiан згодом карався вельми, бо то була його провина. Я простила йому, але гiркота в серцi моєму залишилась.
- Я вас не можу зрозумiти,- нарештi здався iмператор.
- Хотiла нагадати вам, що я - донька великого князя київського, народ мiй має свою вiру, отож повинна користуватися послугами духiвника цiєї вiри, а не вашої. Можете вiдсилати руських людей, але священика...
- Нiкого! - закричав Генрiх.- Усiх руських назад! Усiх додому! Цей бородатий найшкiдливiший! Я змушу вас до послуху! Я ваш муж! Iмператор!
- Ви чули мої слова, iмператоре,спокiйно поглянула Євпраксiя на нього.- Я боротимусь за своє право.

_ЛIТОПИС ЛИЦЕМIРСТВО_
"У Страсбурзi зненацька повалився дiм, у якому король творив народний суд. Нiхто при цьому не зазнав шкоди, окрiм священика, який недозволеним чином жив разом iз жоною одного вiдлученого. Внаслiдок того, бувши найбiльш винним з усiх присутнiх, вiн i поплатився життям: йому переламано всi кiстки.
Яке приємне описування справ благочестивих! Як пiдiймають вони наш дух! Як радують вони нас, коли ми сприймаємо їх i слухом нашим i зором! I все ж через жорстокiсть свого серця ми, нещаснi, зостаємося при своїх лiнощах".
Iз "Хронiки" Тiтмара Мерзебурзького. 1018 рiк

БОЖЕВIЛЛЯ
Усе зоднаковiло, не могла второпати, чи то Майнц, чи Вормс, чи Шпеєр, над усiма городами повисла густа стiна осiннього дощу, життя її теж стало затьмарене, мов осiннє небо, лишалася сама, вiдiрвано вiд неї всiх, окрiм Журини, тепер жила тiльки згадуваннями, мандрувала в рiдну землю все частiше й частiше своєю змученою уявою, а тут нiчого не бачила, не могла збагнути, де вона й навiщо. Там, удома, радiють пришестю дощiв, а тут дощi спадають прокляттям. Там нiжнiсть нiколи не знає каламутних вод, а тут усе спливає глиною, брудом, глузливими водами втоми.
Нестерпними стали ночi, коли зненацька прокидалася, з жахом згадувала все, що з нею сталося, бiгала по темнiй, безмежно просторiй iмператорськiй ложницi, плакала. Iмператриця, сягнула найвище за всiх i самотнiша за всiх. Ось спала, як той Якiв, що поклав у голови камiнь i приснилася йому драбина, поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. Символ уявлень про свiт: сходження внизу вгору, роздiлення на висоту й пониження, хто пiднявся, той уже не повинен опускатися, бруд унизу, нагорi свiтло, чистота, благородство.
А вона що вище пiдiймалася, то в бiльший бруд попадала. Жила серед самотностi, пересудiв, вкрадливих поглядiв, тихих шепотiв, брудних натякiв. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити.
Для всiх людей любов - це вибавлення, радiсть, найвищi захвати, для неї ж оберталася прокляттям. Люди, якi любили її, приносили їй завжди страждання. Батько, мати, брат, навiть Журина, хоч яка добра. Вона поселила в нiй знання про чеберяйчикiв, яких не дано нiкому її нiколи бачити. Мабуть, iснує воля злих сил. Звiдки вона? I чи над кожним? I чому? I чи є рятунок? Чи є сподiвання вибавлення? Чи можна уникнути, усунутися, сховатися, дати перепочинок змученiй жертвi?
Воля злих сил нависає, мов загроза. Над усiма й завжди, але скупчується лише над окремими. Звуть їх нещасними. Колись вона вважала, що досить поїхати далеко - i тодi втечеш од злої сили i вiд власного нещастя. Щодалi їхала, то бiльше заплутувалася в сiтi нещастя. Воля злих сил... Чому скупчилася на нiй? Вiдплата за вроду? За походження високе чи за низьке? Чи вiдомщення за матiр, яка знехтувала своїм родом i переповнилася князiвською пихою, а це не минає безкарно нi для кого. Над пею тяжiла зла воля вiд самих народин, тепер переконалася в тому.
Двiрськi дами перешiптувалися: чого їй ще треба? На пишних прийомах сидiла на подвiйному тронi поряд з_ _iмператором, мала на золотистому своєму волоссi золоту корону iмперiї, перед нею падали навколiшки, їй цiлували руку найдостойнiшi мужi, за неї пито на учтах, за неї молилися в соборах. Чого їй треба?
Нiхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне розполовинене на видиме й приховане. Нiхто не бачив її дикої самотностi, розпачливої безнадiї, була коло неї тiльки Журина, разом плакали потай, аби нiхто не бачив i не чув, хоч, здається, чути й не було кому: iмператор несподiвано оглух. Напади глухоти почалися в нього ще пiсля отого триденного стояння на морозi в Каноссi, приходили завжди з настанням дощової пори, холоду й пронизливої вiльгостi. Легко мiг приховувати свою глухоту, бо ж був iмператор, належалося йому повелiвати, наказувати, кого б мав слухати? Вiн був iмператор - бiльше нiхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а їх почує навiть глухий.
Iмператор повинен так чи iнакше бути вiдокремлений вiд низького свiту, йому потрiбен спокiй для думання, для високих вирiшень, об нього, як об пiднiжжя високої гори, хай б'ються тисячi людей з їхнiми дрiбними клопотами, метушнею, нiкчемнiстю, а вiн повинен перебувати в хмарах, у гордiй самотинi. Єдиний Заубуш знав про глухоту iмператорову, як i про все iнше, але вiн умiло уникав у такi днi мовлення, а лиш слухав i ляпав повiками на знак зрозумiння й покiрливостi. Євпраксiя не знала цього, тому в неї почалися химернi розмови з Генрiхом, од яких, вона вiдчувала це виразно, неминуче мала збожеволiти.
_Вона:_ Невже у всiй вашiй iмперiї ллє отакий нудний дощ?
_Вiн_: Становище iмператрицi зобов'язує.
_Вона_: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро вiдчуває свою самотнiсть.
_Вiн__:_ Сьогоднi я пришлю вам новi прикраси, їх привезено вiд французького короля. Я шкодую, що померла ваша тiтка Агнеса, яка була королевою Францiї. Приймiть мої спiвчуття.
_Вона__:_ Менi хочеться жити.
_Вiн _(усмiхаючись): Страх пiдданих - рiч зрозумiла, а на примхи жiнок-володарок нема ради.
_Вона_: Боже мiй, невже це примхи?
_Вiн_: Ми нiкуди бiльше не поїдемо.
_Вона_: Я нiкуди й не хочу, бо вiд себе нiкуди не втечеш. Але менi сумно й гiрко!..
_Вiн__:_ Iмператоровi доводиться любити бiльше замки, нiж ситi городи, воїнiв бiльше, нiж купцiв, битви бiльше, нiж мир.
_Вона__:_ Боже, я нiколи не знала, що доля iмператрицi може бути такою тяжкою!
_Вiн__:_ Церква вимагає вiри, а я хочу суперечки.
_Вона_: Людина повинна жити красою, добром, правдою, iнакше навiщо ж жити!
_Вiн_: Велич виснажує, до цього треба бути готовим завжди. Велич - це звiр, який вимагає щораз нової поживи. Зате нiчого не може бути вищого!
_Вона_: А хто вiдвзаємнить мої зiтхання, мiй крик, мiй цiлунок?
_Вiн__:_ У Саксонiї знову бунтують барони. А ця всесвiтня блудниця Матiльда Тосканська одружила зi собою дурнуватого хлопчиська - Вельфа Баварського.
_Вона_: Я нiчого не хочу знати про цих людей! Що менi до них?
_Вiн_: Про Карла Беликого казано, що вiн бiльше уваги надавав користi держави, нiж упертостi окремої особи. Хотiв би нагадати вам ще й те, що Карл вельми любив чужоземцiв i виявляв велику турботу при їхньому прийомi, так що численнiсть їхня видавалася небезпiдставно обтяжливою не тiльки для двору, але й для цiлої держави. Та вiн, по величi своєї душi, не надавав ваги таким мiркуванням, бо й найбiльшi невигоди в цьому випадку винагороджувалися славою щедростi i цiною доброго iменi. Германськi iмператори мали за жон грецьких царiвен, але руської царiвни не мав ще жоден. Я перший i ви- перша. Що може бути прекраснiше?
_Вона_: Стати iмператрицею i перестати бути людиною? Чи людське заказане для iмператорiв?
_Вiн_: Люд завжди нетерпеливиться, бо йому не видно, що попереду.
_Вона_: Менi теж не видно! Нiчого не видно! Не сподiваюся нi на що! Не жду нiчого!
Генрiх дивився на безсоромне пiдняття брiв iмператрицi, замкнений у собi, неприступний для пристрастей, якi роздирали жiнку. Хто не сiє, в того не вродить. Глухота вiдрiзала його вiд свiту остаточно, у ньому поселилася якась байдужiсть до можливої одноманiтностi часу й речей, так нiби знесений був у повiтря, де зникає безмежна неоднаковiсть всього земного. Тривожно думав про iмператрицю. Все життя прагнув самотностi, а коли вона прийшла, з дурної примхи забагнув мати коло себе цю нiжну iстоту. Тепер карався й лютився безмiрно. Жона - помiчник, однодумець, друга половина твого єства, твоє доповнення, спiльник у всiх твоїх замiрах, сила, що стає на твiй захист, хоча б для цього треба змагатися супроти всього свiту. Може бути й ворогом, прихованим, запеклим, непiдкупно-затятим, страшним у своїй незбагненностi й непослiдовностi. Але й тодi легше, бо знаєш, що i як. Найгiрше, коли непевнiсть, невловимiсть, незбагненнiсть, загадковiсть. Тодi загрози звiдусюди, а звiдки - не збагнеш i не вiдгадаєш, i жона в своїй настирливiй причiпливостi стає мовби жалюгiдним сном, вiд. стискiв якого задихаєшся, але вивiльнитися неспроможен, як не дано тобi й задихнутися до. вiнця,- отак i маєш мучитися i немає краю.
Покликаний був Заубуш i його спитано, чи виконується й тут велiння iмператорове про те, щоб жодного голуба не було коло палацу? Барон поляпав повiками, усмiхнувся самими очима. Iмператор був мов покинутий i забутий дiм: цiлий i неудiкоджений, а пiхто в нiм не живе. Хотiлося пiдiйти, закричати Генрiховi на вухо: "Вилiкую тебе, iмператоре! Я, барон Заубуш, це зроблю!" Але вирiшив ждати. Час - це канат, протягнутий мiж сходом i заходом. На нiч вiн складається i вiд того зношується. Треба почекати, коли перетреться канат, розпадуться всi сув'язi.
Дочекався. Нiхто не бачив того, що сталося, але довiдалися всi, Заубуш - найперше. Iмператриця нарештi дiзналася про глухоту iмператорову. Нiчого в тому б страшного й не було, бо глухота все ж лiпше, нiж глупота, але Генрiх не мiг потерпiти, щоб його таємницю було розкрито. Сталося страшне.
Євпраксiя, нехтуючи звичаєм, мала звичку в часи, вiльнi вiд дворових прийомiй, блукати по палацу з розпущеним волоссям. Корона вiнчала цi золотистi хвилi, вона втрачала свою тяжкiсть i символiчнiсть, сприймалася просто коштовною оздобою. В блуканнях своїх Євпраксiя набрела на Генрiха. Стояв коло вiкна, спина видавала його напруження, скупченiсть на чомусь: чи то вдивлявся пильно в щось, чи то мучила якась думка, їй стало шкода його, покликала тихо:
- Iмператоре!
Мовчав.
- Ваша величнiсть!

Нiчого.
- Генрiху! - сказала голосно.
Нiякого враження.
- Мужу! - гукнула щосили,- Чуєш мене?
Вiн не чув.
Коли зайшла збоку так, що вiй не мiг її не помiтити, десь по той бiк звернутих до неї його очей промайнув переляк, чорно розколювэчи зiницi, метнувся тривогою, неспокоєм, може, соромом, але не насмiлився пробитися на поверхню погляду, затаївся, пiрнув у глибини. Мав би сказати їй, що задумався, через те не чув. Але вiн, розгублений, ошалiлий вiд несподiваного викриття, а може, вiд отого розпущеного змiїсто-золотого, волосся, кинувся на неї, мов дикий звiр, вчепився в волосся, хотiв знищити оцi теплi хвилi слов'янського сяяння, рвав, смикав, вона кричала, але вiн не чув, а чого не чує iмператор, того не чує нiхто. Врештi вона видерлася йому з рук, вiдбiгла до дверей, мовчки вдарила його зненавистю в поглядi й обiцянкою ворожостi довiку.
З того дня почалося божевiлля. Ще звечора вона плакала досхочу з Журиною, нiхто їм не перешкоджав, а пiсля нiчної учти Генрiх виявив бажання йти спати до iмператорської ложницi разом з iмператрицею, i їх супроводжували маркграфи й барони, спальники iмператорськi й чашники, величезна ложниця не могла вмiстити всiх челядинцiв, бо подiя мала, сказати б, вагу державну - першi вiдкритi покладини iмператора з iмператрицею; з'явився навiть сповiдник Адельгейди абат Бодо i, хоч до ложницi не пiшов, але поблагословив свою духовну дщерь, урочисте роздягаппя й покладання в постiль затягнулося на час досить тривалий, Євпраксiя мовби здерев'янiла, тiло їй затерпло, не вiдчувала нiчого, усе затоптане було грубими чобiтьми баронiв, п'яних, смердючих, огидних. Невже навiть це має вiдбуватися в отакiй ганьбi, невже й чутливiсть людська мав бути принесена в жертву iмператорським умовностям i незбагненним вимогам державностi? Адже пожадання живе в людинi спервовiку, при всiх державах, королях i богах, але випускати цього звiра прийнято потаємно, неписана угода мiж людьми вимагає темряви, прихованостi, щоб усе вiдбувалося лише мiж двома, i тiльки для цих двох хай вiдкриються потреби тiла, вимоги тiла, голос тiла, крик тiла, здригання тiла...
Вони юрмилися в ложницi нестерпно довго, нахабно зирили, обмiнювалися кривими усмiшками, масно плямкали, брудно гмикали, топталися по мозаїчнiй пiдлозi, а Євпраксiї видавалося, нiби топчуться їй по серцю. Високi червонi свiчi палали з обох бокiв широкого iмператорського ложа в узголiв'ї й коло нiг, збоку поставлено золотий столик з двома iмператорськими келихами на ньому й золотим глеком, повним густого бургундського вина. Сидячи в постелi, у самих сорочках, прикритi до пояса легким хутряним коцом, iмператор i Євпраксiя надпили з поданих їм келихiв, мовчки вiддали їх назад, тодi Генрiх помахом руки спровадив усiх з ложницi, i тi, товплячись у дверях, озираючись, випхалися всi, полишивши нарештi цих двох. Євпраксiя ще сидiла, дивилася на свого мужа. Той поволi вивiльнився з-пiд хутряного накриття, пiшов кудись у темну глибочiнь ложницi, йшов босий по затоптанiй пiдлозi, високо пiднiмаючи ноги, скрадаючись навшпиньках, бо камiнь неприємно холодив пiдошви. Повернувся з товстою книгою в руках, залiз пiд хутро, розгорнув пошукав щось, став читати хрипким, рiзучим голосом.
Євпраксiя вiдразу впiзнала "Пiсню пiсень" Соломонову. "Лоно твоє - сад гранатових яблук, з плодом досконалим, кипри iз нардами, нард i шафран, пахуча тростина й кориця з усiма деревами ладану, мирра й алое зо всiма найзапашнiшими пахощами..." Трохи иочитавши, iмпераратор поклав книгу коло ложа на пiдлогу, притулився сухими холодними губами до щоки Євпраксiї, сказав безвиразно:
- На добранiч.
I лiг горiлиць, вiдразу заплющивши очi. Вона не мала що робити, посидiла трохи мовчки, бо ж казати щось оглухлому вважала даремним, тодi лягла й собi, теж горiлиць, але очей не заплющувала, намагалася пробитися поглядом до високої темної стелi, не вiдаючи, для чого, але не могла проникнути аж у таку височiнь, а товстi свiчi не просвiтлювали вгору, розсiваючи своє свiтло бiльше вбоки, осяваючи ложе з цими двома, з мужем i жоною, правдивiше - з iмператором та iмператрицею. Тодi повернулася спиною до Генрiха й склепила повiки.
Таке спання тривало тиждень, а може, й мiсяць - Євпраксiя згубила лiк дням. Все повторювалося, так само iмператор щоночi читав їй з "Пiснi пiсень", щоразу те саме, аж вона не витримала i, забувши про його глухоту, сказала:
- Ви могли б уже читати без книги. I дивно: глухота в нього, видно, уже минула, вiн почув її слова, бо вiдразу й вiдповiв i до ладу:
- Книга дає певнiсть.
- Хiба в iмператора могла бути коли-небудь непевнiсть? - поцiкавилася вона.
- Певнiсть є завжди, але завжди її слiд змiцнювати.
- Ви щовечора читаєте про жiночу вроду. Навiщо?
- Нагадати вам про вашу вродливiсть.
- Я знаю це й так.
- Нагадування не зашкодить.
- Менi приємно, що ви вiднайшли слух. Вiн вiдклав книгу. Лiг. Сказав:
- На добранiч, iмператрице.
Тепер мав слух, треба було вiдповiдати чемнiстю на чемнiсть.
- На добранiч, iмператоре.
То була остання для неї добра нiч. Наступної ночi Генрiх сказав їй:
- Ми пiдемо в собор.
- Коли?
- Сьогоднi.
- Уночi?
- Так. Хiба ви не звикли молитися в Кведлiнбурзi також i вночi?
- Я знала вашу нехiть до молитов.
- Хай то буде моєю турботою. Вас зодягнуть належним чином.
- Може, дозволено менi буде самiй вибрати належне вбрання?
- Мої камерарiї дадуть вам поради.
Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Це сприймалося тепер гiркою насмiшкою. Бо жила весь цей час, мовби на площi, вiдкрита всiм поглядам, не належала собi нi в чому, усе перетворювалося на державнi акти: звичайний снiданок, лежання в постелi, молитва в церквi. Навiть для плачу потрiбна була тут неабияка мужнiсть i сприт, бо завжди могли знайтися свiдки, а свiдки ж, як казав абат Бодо, небажанi. Не мала нiколи самотностi для себе, водночас будучи глибоко самотньою в душi. Спробувала знайти свою Журину, але й того не змогла. Iмператорськi камерарiї принесли їй якесь широке чорне накриття, пiдбите червоним, шанобливо закутали її. Генрiх був у такому самому вбраннi, без нiяких ознак iмператорської гiдностi, подав руку жонi, повiв по палацових переходах, i тiльки тодi вона помiтила, що йдуть без супроводу, це мало б викликати полегкiсть, але чомусь зродилася тривога, яка не полишала Євпраксiю нi в палацi, нi на темних плитах палацового двору, нi в притворi пiд могутнiми склепiнчастими арками собору.
Там їх зустрiли якiсь чорнi тiнi, теж загорнутi в широке й, здається, чорне, у руках тримали жахливо чорнi свiчi, повели iмператорську пару повз товстi круглi колони й чотирикутнi стовпи, якi тяжкiстю своєю давили Євпраксiї на душу, усi йшли швидко, так швидко, що молода жiнка стала задихатися, Генрiх стискував їй руку мало не а жорстокiстю, коли вона спробувала вивiльнитися, вiн стиснув ще дужче, стиск був кiстлявий, наче в смертi. "Вони ведуть мене вбивати!" - подумала вона, але не злякалася. Лiпше вмерти, нiж таке життя, ще й не життя, а тiльки його початок, тодi чого ж має чекати вiд подальшого? Життя ще й не починалося, а вже його немає. Воно зайшло в глухий кут, зупинилося, а це - гiрше за смерть.
Що є життя? Добрi душi дерев, трав, вiчна таємниця зеленого листя, спалахи квiтiв, пронизлива жадоба буття в кожному запаховi, в кожнiй барвi. Свiт живе в запахах i барвах. А тут був кiнець. Сухий запах каменю й безнадiйнiсть чорноти. Ти ще дихаєш, ще кудись iдеш, ще ждеш чогось, а вже мовби й нежива, i тягар кам'яних стовпiв гнiтить тобi серце, мов здушена лють, мов тамована зненависть тисячолiть.
Все ж вирвалася зi стиску колон, темний простiр роз-блискував блiдавими вогниками свiчок, тяжко ворушилися чорнi постатi з бокiв, за пiдвищенням, схожим на церковний табернакулум, заклякло стояв хтось - чи то чоловiк, чи то витесана в каменю чорна подобизна; iмператора й iмператрицю посаджено на церковний трон, рiзьблений з каменю, холодний i слизький. Генрiх не випускав її руки, тиснув дужче й дужче, аж вона застогнала тихенько, але вiн не звернув уваги або ж не почув, бо глухота могла знов наплинути на нього, як пiтьма. Тiней побiльшало, мертвi вогники свiчок червилися, мов лiсовi гнилячки, постать за табернакулумом схитнулася, було в нiй чорне й червоне; з-пiд гострого накриття, чорного, як усi свiчi в цiй загрозливiй похмуростi, спадало на самi очi того чоловiка червоне, закривало очi, спускалося до самого носа, до густого рудявого, як у iмператора, заросту, i ось той зарiст заворушився, розтулилися губи, видобулися з них слова: "Domine, non sum dignis - господи, я недостойний", тодi чоловiк рiзко скинув iз своєї голови чорне накриття, тепер мав якийсь чорний клинець, що спускався до мiжбрiв'я, а над тим клинцем стирчали маленькi червонi рiжки. "Дияволi"-прошепотiла Євпраксiя. Генрiх знову стиснув їй руку. Сидiв випростуваний, приплющившись до високої кам'яної спинки; коли б не цi кiстлявi стиски його руки, вона б могла подумати, що мертвий. Нi поруху, нi згуку голосу, нi шелесту дихання. Той, в рiжками, здiймаючи руки в чорних перснях, виголошував казання. А може, то лише здавалося. Може, тiльки здiймав руки, а промовляв хтось iнший - багатоголосе, твердо, переконано, звичною церковною латиною. Слова падали, мов чорнi кам'янi кулi, котилися в просторi, слова виправдання чогось таємного, забороненого, злочинного. Молитва чи закляття, звинувачення чи благання, вказiвка чи упередження?..
"Бог Iснує скрiзь, в усьому: i в зеленому листковi, i в яигеловi однаково. Вiн iснує також у людинi, отож усi дiяння людськi насправдi є дiяння божi и не можуть бути грiховними. Але боги є добрi й злi. Свiт невидимий, духовний створений богом добрим, свiт видимий, тiлесний - творiння бога злого. Душа людська - частка свiтлого, небесного свiту знемагав в тiлi, як у темницi. Змiшання духовного й тiлесного призводять до муки, до торжества зла в свiтi. Треба вивiльняти дух, вiддаючи тiловi тiлесне. Тому нiякi обмеження не мають влади над людьми. Усi ж заповiдi божi в святiм письмi - суть плоди прокляття, i всякий вiльний вiд прокляття вiльний також i вiд заповiдей. Грiха немає. Слава господня як у святостi, так i в грiховi. Людина може знати бога, чи вiрити в бога, чи молитися йому, однак це е бог, що живе в людинi, який сам себе i впiзнає, i вiрить у себе, i молиться сам собi. Тому немає нi неба, нi пекла, а є тiльки те, що мiститься в людинi. Тож хай гряде час, коли запеклi, святi, набожнi, самовпевненi, що в своїй праведностi по-церковному вiрять, умруть за свою святiсть i вiру так само, як умруть злодiї, вбивцi, святотатцi й розпусники, якi не вiрили нi в що, та однаково мали в собi бога, бо були зiтканi з його волi. Хiба ж не сказано в "Капiтулярiях" Карла Великого, що мораль у чистому виглядi належить до царини свободи, тому закон про неї мовчить? Заблуд людський полягає в намаганнi прикритися одягом навiть без потреби. Що ж таке одiж? Одiж була знаком утраченої невинностi, зародженої грiхопадiнням свiдомостi, що є добро i зло, i, отже, знаком прокляття, яким супроводжувалося саме це усвiдомлення. Повернення до наготи означає, що прокляття знято й обмеження вiдкинуто. Адам у часи невинностi був нагим i не соромився власної наготи..."
Вибух свiтла рiзонув Євпраксiю по очах, аж вона застудилася руною, вiльною вiд Генрiхового стиску, лякалася поглянути на те, що було попереду, не насмiлювалася вiрити отому бiлому пронизливому свiтлу, яке бачила й не бачила, але iмператор шарпнув її грубо й нетерпляче, вона мало не впала зi слизького високого сидiння, рука їй зiслизнула з очей, i тодi почалося те божевiлля, що вiд нього вже не могла вивiльнитися до кiнця життя. Побачила iмператора, перегнутого, нахиленого наперед, втупленого кудись i в щось, почула його хапливий вiддих, запримiтила хтиве движання його нiздрiв, висвiтлених знизу чорною свiчкою, що стояла з того боку тронного сидiнпя, її погляд мимоволi помандрував туди, куди були втупленi очi Генрiховi.
Там металися сполоханi язички свiчон, мов велетенськi кажани, злiтали чорно-червонi накриття з людей, а натомiсть било несамовито бiле свiтло людської наготи, било вiд проповiдника, вiд усiх, хто чаївся збоку, по всiх закутках. Обличчя Євпраксiя не бачила, не розрiзняла, лиш голi тiла, безлiч тiл, нiби пiдвелися всi мертвi свiту i прийшли на страшний суд - сплетiння жiночої чистоти з чоловiчою смаглявiстю, бiлiсть i бруд, нiжнiсть i жорстокiсть, а з усього зненацька стали вирiзнятися обличчя, вона впiзнавала графiв, баронiв, єпископiв, своїх двiрських дам, абатису Адельгейду; проповiдник, вiдкинувши в темряву свiй плащ, не вмовкав, здiймав свiй настирливий голос над брудом i безсоромнiстю, говорив уже, здається, про тих двох, єдиних тут, хто ще зберiг на собi одяг, захованих одягом, вiдокремлених вiд усiх, неприступних поглядам i збезчещенню.
"...Державний муж уподiбнюється мостовi через велику рiку. Як мiст, вiн поєднує людей i цiлi землi, його призначення вiдкрите всiм, воно величне, хоч i сумне, бо не посiдає в собi нiжної краси. Натомiсть жiнка народжується для святощiв нiжностi й краси. Тому нагадує вона собор. Усi йдуть до неї, як до собору, i вмирають од захватiв її красою, як у святинях. У собор входять многi, а не належить вiн жодному. Бо те, що видається власнiстю всiх, не може нiкому й належати. У соборi панує бог, у жiнцi - любов. Тож хай запанує любов сьогоднi!.."
Дикий зойк покрив слова проповiдника, крiзь сплетiння голих тiл i чорних тiней пробивалися до свiтла якiсь чоловiки; у метаннi чорних тiней, нагих тiл, у зловiсностi й поквапi бiгло четверо, знесамовитiло тягнули якусь ношу, рвали її в боки, розсмикували, розшарпували, проповiдник вiдступився вiд табернакулума, мовби звiльняючи мiсце для отих розшалiлих, жiночий зойк безсило борсався пiд склепiннями собору...
Євпраксiя нарештi побачила, що тi четверо несуть жiнку, вона вiдбивається, довге чорне волосся тягнеться по кам'янiй пiдлозi, розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тiло в жiнки було чи не наибiлiше з усiх жiночих тiл, а може, близькiсть безлiчi свiчок робила його таким, темнi тiнi звабливо теплiли по тому тiлi, волосся металося навсiбiч i здавалося, що й воно кричить вiд наруги, скаржиться, обурюється; чоловiки поклали жiнку на табернакулум, тримали її мiцно й жорстоко, як Авраам свого сина Iсаака, жертвуючи боговi, жiнка билася в їхнiх руках, норовиста й дужа, волосся врештi впало кудись униз, сяйнуло жiноче обличчя!.. Євпраксiя ще не вiрила тому, що побачила, але тої ж митi почула знайомий стукiт дерев'янки об кам'яну пiдлогу. Дерев'янка стукотiла хапливо, гарячкове, торжествуюче, барон Заубуш, з червоною машкарою на очах, зовсiм нагий, розсуваючи всiх, iшов урочисто на ту розкладену безпомiчно жiнку, i тут Євпраксiя впiзнала в нiй свою Журину i впала в непам'ять...
ЛIТОПИС БЕЗСИЛЛЯ
Не мала часу на хворощi. Повинна була боротися! Хто мiг прийти на помiч Євпраксiї?
Iмператора залiчувала до таких самих насильникiв, як i Заубуш. З Журиною могла колись хоч плакати, тепер Журини не було: кинулася в Рейн, i її поховали навiть без церковного вiдспiвування як самогубцю... Лишалася церква, у стiнах якої сталося найстрашнiше, заплямована так само, як i вона, Євпраксiя, але однаково всемогутня, бо ж iмператор усе свое життя вiддав боротьбi з нею i здолати, як видно було, не змiг.
В безсилiй лютi до своєї жони Генрiх позбавив її привiлею всiх, хто надiлений високим походженням: вiдiбрав у Євпраксiї духiвника київського, лишивши абата Бодо, присутнiсть якого можна було терпiти тiльки за умови, що iмператриця мала б коло себе i отця Северiана. Євпраксiя сподiвалася на вiдомщення iмператору, вiрила, що пригадається колись йому ще й цей негiдний учинок, уперто уникала зустрiчей з абатом Бодо, щоразу домагаючись у Генрiха повернення ЇЇ привiлею.
Та коли ти в тяжкiм горi, тодi не до привiлеїв. Зрозпа чена Євпраксiя покликала абата Бодо i, коли той прийшов, розповiла йому про ту гидоту i тон жах, яких зазнала вiд iмператора i його прислужникiв, питала в абата поради, вимагала пiдтримки його бога.
Вiн спробував її втiшити, спростовуючи зловчоння. Було сказано таке: "Передовсiм слiд звернути увагу iiа тi слова апостола, якi вiн виголосив, передбачаючи майбуття: "Єресi потрiбнi, щоб випробувати тих, хто перебуває у вiрi". Ось з чого головним чином видiю їхнв безумство i вiдсутнiсть у них будь-яких пiзнань i розуму, коли вони стверджують, нiби бог не є творцем усього сущого. Кожен вiдає, що будь-яка рiч, хоч якої ваги чи величини, коли iснує щось ще бiльше, повинна походити вiд того, що перевищує величиною все iнше. I це справедливо однаково i для речей тiлесних, i для предметiв безтiлесних, бо й тiлесне, й безтiлесне, пiддаючись змiнам закону випадковостi, руху, розвитку, однаково вiдрiзняється вiд будь-якого винуватця, а тому повинне походити й мати кiнець, щойно набуде спокiйного стану. Коли ж тiльки єдиний творець по своїй сутi незмiнний, по своїй сутi благий i водночас справедливий, i вiн один у своїй всемогутностi спроможний влаштувати рiзноманiття природи й розподiлити все в порядку, то, крiм нього, суще нiде не може знайти свого первiсного спокою i вертається туди, де набуло свого початку.
Вiдомо також, що у всесвiтi в творця нiщо не згинуло, окрiм того, що дерзновенно порушило начертанi ним межi природи. А тому всяка рiч лiпша й iстиннiша, що твердiше й мiцнiше перебуває вона в порядку, визначенiм для власної її природи, завдяки ж тому все, що нез-мiнно пiдлягає приписам творця, постiйно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь, ухиляючись од його волi, зазнав падiння, то воно тим самим служить уроком для всього iншого. Мiж усiма тварями рiд людський займає середину, а саме: людина вища вiд усiх iнших тварин i нижча вiд небесних духiв, займаючи середину мiж вищими и нижчими iстотами, людина уподiбнюється тим або iншим, залежно вiд того, куди бiльше схиляється. Отож людина що бiльше наслiдує властивостi небесних духiв, то стає вищою й лiпшою за тварин. Тiльки людинi дано досягти блаженства порiвняно з iншими тваринами. Зате коли вона його не заслуговує, їй судилося стати жалюгiднiшою за дикого звiра. Благость всемогутнього творця, передбачаючи вiд початку часiв, що за такої умови свого iснування людина дуже часто може спадати до глибини,призначила час од часу творити чудеса для вибавлення падшого людства. Доводом цього слугує кожна книга святого письма, кожна його сторiнка, та найбiльше те стає ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з яким вiн послав добровiльно на землю сина свого, єдиного з ним по величi й божественностi, себто Iсуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, iстини й блага, вiн вiддав себе на спасiння всiм живущим..." То були пустi слова.
ЖАХ
Сором розтоптано, життя розтоптано, пустка запанувала довкола, разпачливiша за смерть. I смерть мовби доторкнулася Євпраксiї своїм крижаним крилом - суцiльнi здригання, вiдраза, зненависть... Не хотiла нiкого бачити, не їла кiлька днiв, зависла мiж маренням й дiйснiстю. "Iмператриця нездужає",- це всiх задовольняло. Життя точилося далi, може, знову щоночi збиралися отi чорнi в пiдземеллях собору й творили свої нелюдськi оргiї i щоночi сидiв на холоднiм кам'янiм пiдвищеннi Генрiх i розвогненними очима жадiбно вхлинав те, що втрачене було для нього, може, й назавжди.
Євпраксiя бачила Журину. Не там, у похмурих пiдземеллях, не розтерзаною на табернакулумi для одного барона - бачила її молодою, як сама нинi, коли вибiгала на узлiсся невдягнена, боса, з росою на смаглявих литках. Бо ж проїжджав князь київський з дружиною; грали роги, червонiли щити, дзвенiла зброя i збруя, мигтiли, мiнилися барви - усе було й не було; iнший свiт, високий i далекий, як небо недосяжний. I проклятий. Хай буде прокляте все, проклята дружина, в якiй був Жур, хай буде проклят кня...
Сором'язливiсть захищала Євпраксiю, мов щит семишкiрний. Тепер немає нiчого. I винна сама. Вiддала їм Журину. Вiддалася сама. Не вiдкинула домагань iмператорових iз презирством i зневагою. Мала б ненавидiти всiх чоловiкiв пiсля маркграфа. Повинна була заколотися ще тодi, у похмурiй маркграфськiй ложницi. Тепер опинилася в ложницi iмператорськiй. Безсоромно ждала цього, перебирала в Кведлiнбурзi сторiнки ромейських любовних книг, повторювала без кiнця: "I знову став цiлувати її, знову стискував у обiймах, притягав усю її до себе, мовби вбирав у серце, стискував пальцями, усю кусав, усю її впивав губами i весь приник до неї, мов плющ до кипариса. Сплiтався з дiвчиною, як дерева корiнням, намагався злитися з нею воєдино, жадав усю її поглинути i всю її притягнув i, мов iз сот, з губ її пив губами солодкий мед. А вона в цю мить кусає мiй рот, усi свої зуби втоплює в нього, а в менi в душi виростають Ероти, лютiшi за гiгантiв..."
Радiла своїй стрункотiлостi, бiлолiкотностi, бiлоколiн-постi. Жiнка з тiлом бiлим, мов дерево без кори. Дерево вмирає без кори. Журина вмерла, коли розтоптали її сором. Iмператриця ж не вмерла. "Iмператриця нездужає". Чому не вмерла? Навiщо жити?
Iмператор приходив щодня. Терпляче ждав її видужання. Став мовби таким, як був у Кведлiнбурзi. Може, сам вжахнувся? Може, кається? Боїться церковного суду, суду божого, коли людським знехтував? Колись вона шукала в ньому чогось високого, незбагненного, шукала пристрасно, вперто. Бо тiльки ж починала справжнє життя, сподiвалася на нього. Тепер тьмарився свiт перед чорними тiнями, якi вiд нього падали. Заплющувала очi, щоб не бачити Генрiха, а вiн вважав, що то вона приховує грiх, який б'є з її очей потужними струменями. Були часи, коли вiн готов був цiлувати жiнкам ноги. Згадував це, як кошмарний соп. Ось лежить перед ним нiжна, молода, врода рветься з її лиця тобi навстрiч, а вiн готовий задушити цю жiнку. Сам не знав, що його стримує. Далекий вiд нiжностi, чужий жалощам, несподiвано вiдкрив у собi терплячiсть, умiння чекати. Чого ще ждав од життя, окрiм влади й змагання за владу?
Доторкнувся до руки Євпраксiї, казав тихо, майже проникливе:
- Тiльки старi люди вмiють чекати, бо вони_ _ближчi до вiчностi. Молодiсть нетерпляча.
Вона вiдкидала його руку. Здрiбнiла їй душа, усю поглинала якась брудна твань, але ще хотiла боротися, не вiддаватися, бити зневагою, вiдразою, гордiстю. Чи покине коли-небудь її гордiсть? Лiпше вмерти, але зостатися вiльною, незалежною, чистою, вернути свою душу боговi, природi, первiсним свiтам такою ж чистою, як отримала її при народженнi, не принизитися нi в чому, не дозволяти заплямувати себе брудом. Навiщо народжувалася? Аби стати святою i говорити з янголами а чи страждати отут на землi? Не вибирала страждань - отримала їх якоюсь вищою владою i має нести цей тягар, поки й стане снаги...
Її краса стане предметом захватiв. Оспiвуватимуть її прекрасне золоте волосся, лоб, бiлiший за лiлеї, бiлi руки з тонкими, довгими й гладенькими пальцями, молоде, прекрасне й ласкаве тiло... Та коли являєш якусь цiннiсть для свiту, то нiколи не зможеш уникнути образ. Iмператор повiтав її перший вихiд пiсля недуги досить дивним, сказати б, зловiсним чином.
- Сподiваюся, ви вже маєте силу супроводити мене до собору? - спитав вiн.
Євпраксiя затiпалася в нiмому криковi: "Нi, нi, нi!.."
- Тодi чому_ _ви в чорному? - поспитав вiн.
- Я в жалобi по моїй годувальницi.
- Як довго триватиме ваша жалоба?
- Так, як велить звичай моєї землi.
- Сподiваюся, це все ж не завадить вам супроводжувати мене в собор?
Вiн знущався вiдверто й жорстоко. Вона вiдповiла йому тим самим:
- Тiльки мертвою!
- Менi потрiбна жива жона. Мертвi мої воїни. Маю їх задосить. Вони слухнянiшi за живих i не мають примх.
- Ви робите мертвим усе, до чого доторкаєтесь, як цар Мiдас!
- Вiн перетворював усе на золото.
- А золото мертве. Тiльки людина живе, i тiльки тодi, коли вона чиста.
Вiн похмикав собi в рудяву борiдку, нiщо його не могло збентежити.
- Сподiваюсь, ви не збунтуєтесь, коли я прийду до ложницi.
- Це ваше право.
- Прекрасно! I нiхто не зможе стати менi на перешкодi!
Уночi знов було те саме. Нахабнi челядники, роздягання й покладання, важка книга в руках у Генрiха. Невже можна зберiгати спокiй пiсля всього, що сталося тої ночi?
- Що читатимете, ваша величнiсть?
Ненавидiла й зневажала тепер iмператора, як може це робити жiнка молода, повна сил i бажань, але водночас i огиди до такого чоловiка. Видерла в нього з рук важку книгу, яку вiн уперто тягнув у постiль, розгорнула там, де було вiд пророка Осiї.
- Читай оце!
Не стала ждати, прочитала йому сама. Голосно, майже криком: "Збiр п'яниць звироднiлих учинився розпусним, їхнi провiдники покохали нечистiсть". I ще: "I глибоко вгрузли в розпусту".
Генрiх зiсмикнув з неї покривало, вхопився за сорочку на грудях. Євпраксiя, зайнята важкою книгою, нiяк не могла вивiльнитися, щоб оборонитися, вiн розпанахав на нiй сорочку, сичав ляскучо в обличчя:
- Поставлю такою, як у день народин!
- Не смiй!
- Бачити тебе нагою!
- Пусти!
Вирвалася, зiскочила з ложа, вiдбiгла за поставець з вином i келихами, з яких ще й не пили жодного разу в дружбi й любовi, здригалася вiд холоду, несподiваний, страху. За вiщо такi муки? Нема на землi нi правди, нi милостi!
А вiн розтелесовано зiстрибнув з ложа, побiг до дверей, кричав, забувши про високу гiднiсть:
- Не будь нiчия! Не будь нiчия!
У самiй сорочцi, босий, без свiчки, по нiчному палацу _з _цим божевiльним криком. Iмператор? Чи, може, то сниться? I смерть Журини - теж сон? I безнадiйна самотнiсть, i безпомiчнiсть - теж сон? Де знайти силу? Де помiч? Боже мiй, запали мене!..
Аби володiла властивiстю й умiнням вiдштовхувати вiд себе, була б, мабуть, щасливою. Покалiчитися, попсувати свою вроду, знищити її - будеш щасливою. Але такої цiни платити не могла. Не приходило їй на гадку таке нiколи. Бо вродливiсть була для неї способом життя, призначенням на цiй землi, як для iнших буває призначення iмператорами, святими, генiями, шаленцями й мучениками. Власне, була мученицею, бо врода варта того. Так замкнулося коло: врода й мучеництво.
Вицокуючи зубами, Євпраксiя перехилила золотий глек, влила в келих трохи вина, вiдпила, сподiваючись бодай трохи зiгрiтися. Скинула з себе недодерту iмператором сорочку, пожбурила її на пiдлогу, залiзла пiд хутряне покривало, зiгнулася, мало не торкаючись колiньми пiдборiддя, заклякла, намагаючись забутися. Цiлющiсть непам'ятi не приходила. На сон сподiвань не було. Потрiскували вогники свiчок. Мертва тиша лежала в темному палацi.
Тиша давила на неї, може, тому й не почула нi шереху, нi шелесту, нi лоскоту босих нiг по кам'яних пiдлогах, майже вмерла вiд жаху, коли з обох бокiв iмператорського ложа виникли з темряви зовсiм голi юнаки, бiгли вiд дверей, оббiгали ложе, охоплювали його, озвiрiло, хтиво тягнулися до неї, один, два, три, чотири, п'ять... Мов кинутi якоюсь злою силою, посланi й насланi, може, й поза власним бажанням, може, корилися злiй силi й аяочиннiй волi, боятися мали там, за дверима, тут не було для них нiякого страху, хiба що юнацька нiяковiсть, яку скинули разом з одягом, а тут мали здолати швидкiстю, рiшучiстю, нахабством. Євпраксiя вмить збагнула свою цiлковиту безбороннiсть. Не мала в постелi навiть мiзерiкордiї, подарованої колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не вийде. Та й що б могла вдiяти проти п'ятьох. Слаба iстота, обезвладнена й зрозпачена.
- Стiйте! - гукнула до нападникiв.
Вони мовчки рвали з неї покривало. Вхопившись з обох бокiв ложа, кожен тягнув до себе, тiльки це ще рятувало Євпраксiю.
- Не смiйте!!
Смiли, знали свою безкарнiсть тут, у ложницi, велено їм недвозначно й погрозливо, мали вчинити те, до чого кликала їх надсила. Кублитися, гнiздитися, верлюжитися! У кубла! У ложа! На кораблi розкошiв i невситимостi! Iмператор знав, кого посилати. Дiяв безпомильно. Не вiдступлять, поки не зроблять свого. Iнакше за дверима жде смерть. Голих вiзьмуть у мечi твердi й суворi воїни.
- Вiзьмiть її,- кричав вiн їм, i всi слухали.- Вiзьмiть її так, як тiльки можете взяти, їй не досить iмператора! Цiй розпусницi нiчого не досить! Це всесвiтня блудниця! Хай здригається пiд вами всiма! Туди! Швидко! Негайно!
Євпраксiя знала, що це кiнець. Покривало трiснуло, розповзлося, напасники побачили її тiло, її наготу, її всю. Тодi вона стрибнула просто на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забiгла за той самий поставець з вином, за яким уже ховалася вiд iмнератора, гукнула їм з тою владнiстю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину:
_-_ Стривайте! Чого вам треба? Ви хочете_ _взяти мене? Але ж вас п'ятеро. Хто перший?
Сама не вiрила, що може таке казати, але знала: це остання надiя на порятунок. Тi п'ятеро, збившись в купу голих вiдворотних тiл, розгублено мовчали. Справдi, хто ж з них перший? Вони не вмiли про це подумати, iмператор теж забув. Хто ж?
- Ви рицарi, а не пси,- кидала вона_ _їм зневажливо й погордливо.Перед вами жiнка. I ваша_ _iмператриця._ _Хто може вважати себе найдостойнiшим?
Справдi: хто? I чому той, а не iнший? Були просто голi й молодi, не було тут нi походження, нi становища, нi ба- гатства, нi впливу. Однаково голi, з однаковими велiннями вiд iмператора.
- Слухайте мене,- уже наказувала Євпраксiя,- я даю вам вино. Ви повиннi випити зi мною ось з цього iмператорського жбана. Iз золотих келихiв. Я питиму разом iз вами. Хто перший спорожнить свiй келих, той буде перший для мене. Принесiть менi он ту скриньку!
Вони кинулися всi вiдразу, усi вхопилися за скриньку, подаровану iмператрицi косоплечим Кирпою, так донесли до Євпраксiї, поставили їй до нiг. Вона спокiйно вiдкрила Кириин подарунок, дiстала золоте дзеркало й глянула в нього, мовби була сама в ложницi й неквапливо пiдбирала собi розтрiпане волосся. Тодi вiдкрила потайне дно. Тьмяним золотом блиснули довгастi вузькi келихи. Вона дiставала їх по одному, брала лише двома пальцями, ста- вила коло келихiв iмператорських - один... два... п'ять... Лишався ще й шостий. Взяти й собi? Налити, випити, не знати бiльше нiчого? Вiдчути полегкiсть навiки? Глянула на тих, жадiбних, нахабних, безсоромних, власне, уже й неживих, дотлiлих покидькiв свiту. Хiба заради таких варто вкорочувати собi вiку? Життя прекрасне, воно все в грi чистих сил, то чому ж вона має вiдбирати в нього свою пречисту силу?..
Наливала вино в келихи твердо й умiло, налила собi у величезний iмператорський, саджений смарагдами й рубiнами, пiднесла його.
- Берiть!
Хапали, штовхалися, мурчали, як звiрi, хлептали наввипередки, посуваючись до неї ближче й ближче, аби не втратити свого, аби випередити iншого, аби допастися першим, може, й не так у бажаннi розкошiв жiночих, як милостi вiд iмператора. Вона дивилася на них поверх свого келиха, дивилася холодними, примруженими очима, вiдступала поволi, ждала, чи не пiдвiв її Кирпа, чи не обманув його ромей з Тмутороканi, чи станеться те, на що вона сподiвалася, доведена до вiдчаю й безвиходi.
Вони стали всi враз, мовби гуркнулися об камiнь. Ще були подивованi, ще не вiрили своїй раптовiй закляклостi, ще стояли, а вже були мертвi. Тiла їхнi вбитi були отрутою, мозок ще дiяв, мозок пiдказував єдине, що мiг пiдказати цим сановним рабам, цьому послiду людському, мозок пiдказував просити, благати прощення, милостi, милосердя. Усi вони попадали на колiна, спробували повзти до Євпраксiї, лизали холодну кам'яну пiдлогу, вхлинали в себе виткi рослини, барвистих птахiв, чудернацьких звiрiв, викладених з рiзнобарвних мозаїк, вони ще не вiрили, що вмирають, хоч були мертвi, ще не вскочивши до ложницi й не кинувшись на цю чисту й неторкану нiким жiнку. Отрута ромейська дiяла швидко й безжально. Судомило члени, вилазили з орбiт очi, чорнiли нiгтi. Євпраксiя вже не вiдступала, бо не мала сил. Тремтiла дрiбно-дрiбно, як осичина в безвiтряний день. Затиснутий у руцi келих перехилився, червоне вино лилося їй на тiло, на стегна, на живiт; вона не зауважувала того, стояла в червоних краплях вина, з розширеними вiд ляку величезними очима, з розтрiпаним довгим бiлявим волоссям, прекрасна й нiжна, мов янгол грiху й злочинiв, i такою побачив її iмператор, який тихо прокрався до ложницi, сподiваючись на iнше видовище. Вiн мовчки, хижо й умiло перестрибнув через мертвих, допався до жони, згрiб її в обiйми, з риком i гарчанням понiс до лiжка, келих загримiв по пiдлозi, руки Євпраксiї звисли безсило, була мов мертва, але Генрiх вже нiчого не помiчав, задихався вiд захвату, вiд щастя, i тут сталося мiж ними болiсне, тяжке, стидке й огидне...
ЛIТОПИС
IСТОРIЯ Й ЛЕГЕНДА
Подiї, навiть найвiрогiднiшi, у тi вiддаленi часи часто поступалися мiсцем благочестивому обману. Iстину шукали в словесних запевненнях i вiроломних присягах. З поваги до минулого намагалися зобразити його не таким, як воно було насправдi, а таким, як воно мало бути. Брехали королi, брехали єпископи, брехали монахи-хронiсти, усiх затьмарили брехливiстю папи римськi, оголосивши пiдроблений документ, так званi "лжеiсiдоровi декреталiї" про дар iмператором Костянтином верховної влади римському єпископу.Правди боялися, її всiляко ховали, надто ж коли йшлося про високих особистостей.
Люттiхський єпископ Отберт, який 1106 року написав панегiричну iсторiю життя iмператора Генрiха, здогадуючись, що правда рано чи пiзно стане знаною, вирiшив випередити всiх тих, хто дошукуватиметься iстини, зобразивши подiї з тою мiрою уяви, яка була вiдпущена йому природою i продиктована церковним лицемiрством:
"В опочивальнi Генрiха лежали слiпi, кривi, всiлякi болящi. Сам iмператор роззував їх, укладав спати. Вночi вставав i вкривав їх, не остерiгаючись доторкнутися й до тих, хто за самим характером своїх хворощiв бруднив постiль".
Та незалежнi уми iснували за всiх часiв, i ось, обурюючись незграбною брехнею єпископа Отберта, подає до нас голос його сучасник, полемiст Гергог:
"До участi в цих таїнствах була притягнута нова iмператриця, яка нiчого про них не вiдала. Випробувавши цей культ нечестя i на iнших, i на собi, попервах вона мовчала через жiночу сором'язливiсть, а коли величина злочинiв подолала жiноче терпiння, вона розкрила цю справу священикам i єпископам i стала шукати нагоди для втечi".
Писання Отберта названi "Iсторiя", гiрка правда Гергогова занесена до реєстру легенд. Виходить, що легенди бувають правдивiшi за iсторiю.
ВТЕЧА
Нiжнiсть потоптано, сором вiдiбрано, гордiсть осмiяно - що ж лишилося? Мiж Євпраксiєю i Генрiхом розверзлася прiрва така безмежна, що годi було й думати тепер чимось її заповнити. Життя цiлого не досить, а що є в людинi, окрiм життя?
Зрозпачена, безсила, змучена, Євпраксiя плакала впродовж багатьох днiв, не приховувала слiз, зробила свої сльози викликом, погрозою, зброєю. Нiколи не гадала, що вистачить у неї мужностi на такий плач. Хай почують усi! Хай побачать її пречистi сльози i вжахнуться вiд того бруду, серед якого живуть разом iз своїм iмператором! Хай ввiрветься її плач в бурмотiння єпископiв, у скрипiння пер у монастирських скрипторiях, хай заглушить вiн нахабне дзвенiння зброї й iржання войовничих рицарських кобилi Вона принесла цi дитячi сльози з далекої далечi, iз своєї молодої землi, з молодою мовою i незатьмаревими звичаями. I хоч тiло її набуло дорослостi, у душi лишалася дитиною, бо що таке дитина? Просто маленька людина. Так само як дорослий повинен вважатися дитиною великою. Цi ж тут вихвалялися своїми старощами, .своїм триванням аж од самого Риму, своєю iсторiєю, а що мали насправдi? Бруд, ганьбу, нiкчемнiсть. I коли така їхня iсторiя, коли такий час, у якому вони тривають, сповненi пихи, то нащо вони їй? Вирватися, випручатися, вискочити!
Куди i як - Євпраксiя не думала i не вiдала. Не могла в_ _тi розпачливi днi збагнути й того, що людина не може жити поза iсторiєю, як не може не дихати. Та й не хотiла бiльше нiякого знання, бо вже переконалася, що знання - то гiркота, небезпека i що за надмiр знання неминуче пастас вiдплата.
Хотiла вирватися, втiкати, бiгти свiт за очi. Не мала помiчникiв, нiкому не могла вiдкритися, навiть сповiдниковi своєму Бодо не сказала нiчого, бо вже переконалася в його нещиростi й безсиллi. Виборола собi недоторканiсть слiзьми, iмператор пiсля тої ночi смертi, ганьби й болю лякався, видно, Євпраксiї, щосили вдавав заклопотанiсть державними справами, навiть Заубуш виказував всiляку поштивiсть, хоч плата йому вiд iмператрицi завжди та сама: зневага й погорда. Сльози ж слугували проти всiх. Свiт закрутився в сльозах.
Днi належали їй. Iмператор вершив iмперськi суди, приймав послiв, розсилав гiнцiв повсюди, закладав першi каменi майбутнiх замкiв, палацiв, соборiв, надто ж соборiв, бо мав збирати в них люд, не давати йому розпорошуватися, забувати про державну спiльноту. А ще: iмператор, як завжди, готувався до вiйни, бо ж iмператори те й знають, що йдуть на вiйну або повертаються з вiйни. У собори людей збирано iменем i так званою всемогутнiстю бога, до себе ж iмператор прихиляти спiльникiв мав ласкою, щедрiстю, панiбратством. Тому ночi гинули в гучних учтах, холоднi похмурi палацовi зали затоплювало криваве палання смолоскипiв, змерзлi й голоднi барони з стуком-грюком падали за столи, єпископи квапливо благословляли трапезу, iмператор вiдривав перший шматок, вiдпивав перший ковток, iмператриця теж мала сидiти поряд, бо так велiв звичай i вимагала держава, яка вимагає од усiх, нiкого не звiльняючи вiд обов'язкiв, i обов'язки тим тi вищi i обтяжливiшi, що вище стоїш ти в загальнiй 'iєрархiї, аж iнодi здається, нiби немає iєрархiї прав, iснує тiльки iєрархiя обов'язкiв.
Євпраксiя сидiла на учтах заплакана. Попервах це щоразу бентежило баронiв, бо де ж це бачено: iмператриця показує всiм свої сльози! Та учта набирала розмаху й розгону, пилося щедро й пожадливо, їлося ще пожадливiше, червонiли морди, хижо виблискували очi, важко падали на дубовi стiльницi набряклi кулаки, у заводiяпько-му криковi чорно зiпали роти, запановувало єднання пиякiв, солiдарнiсть ненажер, спiльнота темних пристрастей, роз-клекотанiсть, роззухваленiсть, розсвиняченiсть... Згортали зi столiв кухлi з пивом, наїдки, нахвалялися, лаялися, погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд, пiд п'яний регiт намагалися поцiляти в голови, у пики, тi, хто сидiв, хапали розтанцьованих, рвалв за ноги, валили разом зi столами, у грюкотi, прокльонах, реготнявi все переверталося, свiт перевертався... Не хотiлося жити в такому свiтi, вiн вартий був хiба що слiз. Але обпилих баронiв уже не бентежили сльози iмператрицi, як то було на початку учти. Сприймали її заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже. Навiть не дивувалися - обурювалися:
- Iмператриця - i в сльозах?
- Чому вона плаче?
- Як смiє?
- Тут нiхто не плаче!
- Не повинен!
- Не має права!
Генрiх i собi iiiдкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для вiдстаней, голос для всiх одразу i нi для кого зосiбна. Принаймнi не для неї, нi, нi! Про що мала говорити з цим жорстоким i брудним чоловiком пiсля тої наруги, якої зазнала вiд нього? I що їх єднало? Iмперiя, спiльна безвихiдь чи ота страшна нiч смертi, ганьби й жорстокого сорому? Генрiх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксiя була байдужа. Байдужiсть виказувала навiть у своєму плачi. Слiзьми, мов прозорою запоною, вiдгороджувалася вiд усього, хотiла вберегтися вiд ще бiльшого бруду,неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих,_ _хижих,_ _невситимих.
- Ви не прикликуєте мене до себе,ображався Генрiх.
- Нi!
- Не хочете бачити свого iмператора?
- Було б злочином одривати вас вiд державних справ.
- Це вдень, а вночi?
- Вночi ви вриваєтеся без запросин.
- Я просто приходжу, бо маю право. Iмператоровi належить усе.
- Є межа, якої переступити нiкому не дано.
- Що це за межа?
- Людська душа. Серце. Туди нiхто не може пробитися силомiць. Хоч би мав усiх воїнiв свiту.
- Менi здається, я зазирнув колись у вашу душу.
- Сталося непорозумiння. Бiльше не буде.
- Знайте ще й те, що всi шляхи до жiночого серця ведуть через її тiло. Тiло - це справдi фортеця, часом непереборна. Але ж вiдомо, що думки й намiри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тiлесно.
- З любов'ю_ _ж!
- А що таке любов? Невловимiсть, як i душа. Я не люблю невловимостей.
- Вам бiльше до смаку брутальнiсть. Я вже зазнала, з мене досить. Нашi розмови не приведуть нi до чого. Нiщо вже не приведе.
Вiн вiдступився. Не тягнув Євпраксiї на нiчнi зборища до крипти собору, не вривався до ложницi, знов залiг у своєму безсиллi, збирав сили на цю жiнку, тим часом давши їй спокiй.
Була вже зима. Майже без морозiв, якась несправжня, iнодi вночi падав снiжок, до ранку залягав у ровах, на_ _вежах_,_ на покрiвлях, але вiдлига з'їдала його за день, i земля знов була гола, голий камiнь, голi дерева, усе мов суцiльне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотiлося завалистих, безгучних снiгiв, у яких вмирають всi вiдголоси, i великого червоного сонця над ними, спокiйного i приступно-лагiдного. Вкутана в_ _м'якi снiги далека рiдна земля i ледь притрушена олив'яно-сiрим, мовби цокiтливим iнеєм, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скiльки й жила Євпраксiя в цiй землi - сонце щоразу мовби малiло й малiло, загрозливо й недвозначно, так нiби наближався кiнець свiту. Та молода жiнка чи й спроможна вiдчути вимiри свiтовi, зате розтривожено вловлює безжальне вкорочення власного життя, що впiйманою птицею зiщулюється, стискується й малiє, мов оте чуже сонце на чужому небi.
Що роблять чеберяйчики, коли їм сумно?..
I хоч не цвiла весна, не кликали пташиним спiвом зеленi лiси, не стелилися просонценi дороги, нiщо не вабило до мандрiв, Євпраксiя запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й вiддаленими краями. Воля iмператрицi священна. Що може стати на завадi її щонайнесподiванiшим забаганкам? Iмператор сам випроводжав Євпраксiю зi Шпеєра, тодi зустрiчав у Вормсi, жваво обговорював напрямки її мандрiв, розсилав гiнцiв iз велiнням, аби належно прийняли iмператрицю там i там; видiлено було великий почет, вiдправлено обози з припасами, везено скарбець з iнсигнiями й коштовностями iмператрицi. Невiдлучно був коло Євпраксiї нестарiючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило нi розкриття iмператрицею злочинних нiчних таїнств Генрiха й Заубуша, нi безсилля зарадити будь-чим. I не вiдступався вiд свого сповiдництва, вперто, тупо, з вiдразливим сластолюбством допитувався в нещасної жiнки на сповiдi:
- Чи ти робила, як це мають звичай робити деякi жiнки?
Не соромився слiв, здатних зробити розпусною найчистiшу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда "Corrector", а той, складаючи свою безжально-цинiчну книгу, яку радив сповiдникам для бесiд з прихожанами про їхнi грiхи, виправдовувався тим, що у Вормськiй єпархiї занепадає моральнiсть.
Щойно залишаючись вiч-на-вiч зi своїм духiвником, Євпраксiя вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдiяти вiддана в наругу спершу маркграфовi, тодi iмператоровi, а ще боговi, церквi, її слугам, оцьому вузьконосому абатовi, приставленому до неї вже й не богом, а всiма дияволами свiту!
Хотiла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконiї, по Швабiї, по Баварiї. Не могла нi вирватися, нi втекти, нi забутися. її зустрiчали, перехоплювали, усi прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь iмператрицi турнiри й лови. Лилася кров людська й звiрина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед камiння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звiдси, вiд цих рицарiв, вiд єпископiв, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, вiд кострубатих замкiв i камiнної тяжкостi соборiв.

Опинитися б у своєму недосяжному дитинствi, стати вiльною вiд прискiпливостi запитань, провин i лякiв! Але свiт був безжальний до неї. Свiт, сповнений таємниць, нещасть i болю. Може, бiль даний людинi як сторож i опiкун життя? Без болю й самого життя не було б. Навiть дерево вiдчуває бiль. Навiть камiнь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання?
Iшли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощiв, здоблене, радiсне, яснiло серед смуткiв i нещасть, простий люд впивався пивом, втiшався повiльним спiвом, ще повiльнiшими танками - хоппельдейом, рiдеванцом. Однi кружляли довкола прикрашеного дерева, другi притупували, приляпували. Знали цi люди неволю, биття, голод. Було їх завжди забагато, аби наїдатися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камiнь, вибудовували села, городи, замки, собори, вмiло прикрашали камiнь зображеннями овочiв, квiтiв, чужих i своїх святих, мили, чистили, шкребли - неоковирнi, неповороткi, але роботящi, впертi, ласi на чуже, жадiбнi до життя, спраглi продовження свого роду.
Клали дiтей спати пiд колисками, щоб сховати вiд злої Перхтель, на роздорiжжях виставляли вiвсяну кашу для безжальної Берти з залiзним носом: хай бачить, що люд не їсть скоромного, бо ж вiдомо, що Берта розпотрошув нескоромленi животи й набиває їх сiчкою. Аби досягти в новому роцi бiльшого, нiж торiк, сiдали, перепоясанi мечами, на покрiвлях або на волячих шкурах на перехрестях дорiг. По селах водили Клаппербока - перебраного в козлячу шкуру чоловiка з дерев'яною головою. Го-го, козел, го-го, сiрий! Спiвали про якесь гiрське царство, куди не залiтають вiтри й де не плющать дощi, такi остогидлi в долинах. Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. Євпраксiї хотiлося смiятися й плакати водночас. А то зiскочити зi своєї бiлої iмператорської кобили, сплестися руками з отими розвеселено-неаграбними, заспiвати й собi: "Бiла кобила березу везла, на льоду впала та й розбила. З гори покотилась, на пень настромилась..." А в баронських замках знов нескiнченнi учти, виснаження величчю, нестерпна запобiгливiсть. Там вiрили в чуда, перебирали без кiнця сни, лякалися невиразних жахiв, кожен замок мав свої легенди, своїх привидiв, свої кошмари. Десь когось убили, замучили, втопили, розрубали, на шмаття, задушили, десь хтось щез безслiдно, щоб з'явитися саме сьогоднi, саме пеї ночi, саме тут, саме... Лякали її, а не було страшно. Страх був позаду, у поверненнi, у неможливостi уникнення своєї долi - гiркої долi. А названо ж її Євпраксiєю - Щасливою, а тут - Адельгейдою, мовби для усталення нерозривностi з усiма отими Адельгейдами, що були iмператрицями, жили в пишнотi, похованi в пишних iмператорських криптах, увiчненi в книгах i на золотом писаних мiнiатюрах. Думка загубитися серед цих людей викликала в нiй жах.
I ось тодi вночi прийшли до неї чеберяйчики i сказали:
"Втiкай!" Не знала, де вона i в який бiк має попровадити свого коня. Не вмiла осiдлати коня, та й не годилося iмператрицi самiй це робити. Не бачила чеберяйчикiв, не була певна, що то вони, але виразно чула голос, а хто б ще мiг його подати? Батько? Забув про доньку в своїх державних турботах i вiчнiй змаганинi з ласими до волостей племiнниками. Мати? Впивалася своїм князiвським становищем, як солодким трунком, забула про все: звiдки вийшла, кого привела на свiт. Журину не вберегла. Косоплечий Кирпа, може, скльований десь хижим птаством пiсля невдалої битви. Був ще Журило. Лякалася згадки про нього. Ховала пасмугу вiд ножа на правiй руцi. Виказала себе вiдразу, пiсля вже не змогла втримати дружинника коло себе. А вiн сказав на прощання: "Золотi твої очi, Євпраксiє!" Не вiн тепер подавав голос, не вiн, хоч i сказав отодi про золотi очi...
Тодi лишилося тiльки одне: чеберяйчики. Повiрила вiдразу, сповнилася рiшучiстю, вiдвагою, не ждала ранку, зiбрала свої коштовностi, взяла iмператорськi iнсигнiї, десь когось знайшла, розштовхала, збудила, звелiла коротко: "Коня менi!" Знетямлений чоловiк робив, що велено, осiдлав, помiг забратися в сiдло, тримаючи коня за вуздечку, довiв до брами, мовчки махнув сторожi, вклонився услiд. Бо ж iмператриця! А всi її забаганки - священнi. Куди поїхала, чи надовго, чому вночi, чому сама? Хто б те змiг спитати. Вранцi вiсть про несподiваний вiд'їзд iмператрицi сполошила всiх.
Абат Бодо клекотiв од лютi, хоч i вiдав, що вiд бога нiхто не втече. Як то? Випустити слабу жiнку самотню, без супроводу, серед ночi? А вона поїхала, не порадившись зi своїм духiвником, не спитавши його думки, не натякнувши навiть? Пiдступнiсть i невiрнiсть - iм'я твоє, жiнко! Абат кинувся до господаря замку. Червономордий барон, хоч i збентежений несподiванкою, усе ж намагався вдати спокiй. Iмператор? А що йому iмператор? Просив прийняти iмператрицю - було зроблено. Схотiла поїхати деiнде, то й хай. Три речi людина може вважати своєю власнiстю: багатство, тiло й час. Коштовностi Адельгейда взяла, тiло своє мав завжди при собi i може обдарувати кого захоче, часом своїм теж порядкує, поки й жива. Не остерiг її духiвник? Га-га, дух божий понад землею лiтає, обiйдеться без абата Бодо!
Все ж квапливо споряджено гiнцiв навсiбiч, послано тривожне звiдомлвння Генрiху. Зникла iмператриця! Пропала, втекла, щезла! Де шукати? Як наздогнати? Що з нею? Чи жива?
А Євпраксiя гнала коня наослiп, болiли їй стегна вiд пiдскакування, земля їздила на боки, чорний страх бив iз гiр, з долин, звiдусюди, все було вороже, весь свiт був ворожий до втiкачки, бо втiкачi не належать нiкому, їм судилося переслiдування, гонитва, погрози, поневолення, коли й не смерть. Проти втiкача завжди i земля, i небо, i люди, i боги; втiкачi викинутi а життя, в iснування, вони роблять це добровiльно, не витримавши примусу й упослiджень, з якими iншi миряться впродовж цiлого життя. Щастя - у втечi, у волi, у непiдвладностi! Свiт широкий - воля! Куди ноги несуть i куди очi дивляться. Втiкати, втiкати, втiкати вiд усього: вiд принижень, вiд визискiв, вiд ганьби, вiд голоду, вiд жорстокостей, вiд богiв i царiв, од самої смертi! Куди втiкати, нiхто нiколи не знає. Туди, де нас нема. Де земля товща. Де хлiб пишнiший. Де м'ясо жирнiше. Може, через те втiкачi ловляться, Коли й не людьми, то смертю...
Євпраксiя не хотiла вмирати. Жити! У сонцi, у травах, у пташиному щебетi, у мiсячному сяйвi. Жити! Молилася в душi не знати й кому. Сховай мене! Не дай мене! Порятуй мене! Вiдiшли додому. Не належала до невиразного племенi втiкачiв з невизначенiстю їхнiх мандрiв. Знала, куди втiкати. Додому! До рiднизни! На схiд сонця! До свого сонця - великого й прекрасного! А це маленьке нехай лишається тут. Кожному своє сонце миле. Додому! До Києва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю. Не мала часу нi для каяття, нi для жалю. Додому!
I тодi побачила першого чеберяйчика. Першого - i вперше. Стояв попереду, далеко чи близько - не збагнеш. Був якраз на путi в коня, на його бiгу, мав би потрапити пiд копита - ве лякався. У непробивнiй темрявi ночi свiтився, нiби мав на собi сонячний промiнь. Такий маленький, що сховався б у жолудевiй шапочцi, видався Євпраксiї бiльшим за все довкола - чи то вiн миттю побiльшав, затуливши собою пiвсвiта, чи вона змалiла до його розмiрiв i вiдбула мандрiвку туди й назад, до чеберяйчика i знов на коня в одне змигнення она, як та свята Бригiтта, що здiйснила подорож з Iрландiї до Iталiї, встигнувши лиш раз моргнути.
Який вiн - старий, молодий, як зодягнений, як стояв, як дивився, не могла помiтити. Вдарила їй у серце його лагiднiсть, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий i мова молода, рiдна, забута-презабута.
- Отак i їдь,- сказав чеберяйчик. I махнув рукою. Бо мав руки, ноги, все як у людей, тiльки поменшене. Адже мала дитина має в собi все, як доросла людина, а очi їй даються вiдразу на все життя - вони не ростуть, не бiльшають, є такi, як їх дано. У чеберяйчика теж були людськi очi. Великi, гарнi, може, й чеберяйчика не було, а самi тiльки очi? Золотi. То не в неї золотi очi, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: "Золотi твої очi, Євпраксiє!"
Їхала далi бея страху, бо сяяли їй попереду золотi очi, чеберяйчик мовби вiдбiгав перед нею, вiдсовувався, вiдлiтав, був як гори, як лiси - всюдисущий, добрий, турботливий.
- Як це ти можеш? - спитала вона його.
- Я не той, я iнший,- вiдповiв їй чеберяйчик.- Перший лишився. Там, де ти його бачила.
- А ти ж який?
- ...цятий.
- Скiльки ж вас?
- ...сот i тисяча. Скiльки треба, стiльки й буде.
- I вам не страшно тут?
- Ми не вiдаємо, що то таке.
Вона їхала далi, чеберяйчики значили їй путь, виходили з лiсових горiхiв, виступали з серцевини дубiв, iз сирого кореня, з палого листя, з трави-переступня. Коли переїжджала через рiки, потiшали її пiсенькою: "Ой пiд мостом риба з хвостом, а на мостi молода..." Коли треба було їй перепочити, проганяли вiд Євпраксiї несплячки, насилали на неї дрiмливицi й сонливицi. Коли хотiла їсти, давали їй золоту хусточку, вiд одного помаху якої розчинялися брами замкiв i городiв. Коли хотiла мiняти коня, приводили сiру козу, примовляли: "Козо, козо, сере-пенися!" З кози сипалося золото. Євпраксiя купувала нового коня, а коза все була цiла. Бив мороз - чеберяйчики заводили сумовитої: "Сьогоднi рiчечка бистрою йшла, на завтра рiчечка тихенька. Притиснув її лютий мороз. Сьогоднi Пракся весела була, на завтра Пракся смутненька. Обняла її чужина..."
Вiдстанi, пустища, ворожнеча, порожнеча... У лiсi-недоборi блудило блудцiв сiмсот молодцiв i чотири. А всi вони - чеберяйчики.
Серед безлюддя й безгомiння постала перед Євпрак-сiєю скляна гора. Свiтилася прозорiстю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кiнь густо перебирав ногами, визмiював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд своєї несамовитої вершницi.
Вона спитала чеберяйчикiв:
- Об'їхати?
- Їдь прямо.
Кiнь не йшов. Не свiй кiнь - чужий, лякливий i зрадливий. Вона що спитала:
- Може, об'їхати?
- Прямо їдь!
- А як спробувати?
- Їдь, як кажемо.
Кiнь не йшов. Втрачалося те, що не вертається нiколи: час. Час належить людинi або не належить. Чеберяйчики тут безсилi. Вони заплакали золотими слiзьми з золотих очей, сказали Євпраксiї:
- Прощай.
I опинилися в рiднiй землi, де їх не дано нiкому бачити, але про їхню присутнiсть вiдають усi.
А Євпраксiю вже наздоганяли. Прискакали захеканi, перестрашенi, розгубленi, безпораднi, мовби аж добрi. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивiстю, з поклонами, з перепросинами, з запобiганнями. Iмператор виїхав навстрiч жонi. З першими князями iмперiї, з архiєпископами, єпископами, рицарями. Всi хотiли цiлувати їй руку. Сам iмператор цiлував руку Адельгейдi. Грали лютнi, кричали рицарi, били в щити вiд радостi.Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кiлька днiв. Далеко встигла вiдбiгти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нiкому. Хоч пробують многi. Людина слаба. Це стверджують найвищi князi церкви. Адельгейдi скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагадає Що є людина? Очеретина шд вiтром. Євпраксiя чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна!
Сидiла коло коня, плакала, кiнь пирхав обдавав теплом з нiздрiв, мовби спiвчував. Безглуздя! Безумство!
Iмператор зiстрибнув з коня, нахилився, цiлував її руку.

- Ваша величнiсть, що сталося? Безглуздя, безумство! А може, просто заблукала? I не було нi чеберяйчикiв, нi золотих їхнiх очей, нi скляної гори, нi золотих слiз?
- Ваша величнiсть, вас шукали цiлий тиждень!
- Я.мала подвiйну насолоду вiд голоду й самотностi.
- Моє серце обливається...
- У вас в серце?

- Ваша величнiсть, я прошу вас... Сiдайте на коня...
Вам дадуть нового... Iмперiя дивиться на вас...
- А менi? Теж дивитися на неї?
- Iмперiя не дає спокою. Вимушений покинути вас. В Iталiї бунтують графи. Матiльда знов плете свої сiтi. Я повинен їхати до Iталiї... А ви...
- А я?
- Ви затримуєте мене своїми...
- Своїми - чим?

- Так своїми витiвками. Я - iмператор. Я не можу
витрачати свiй час. Вiн належить iмперiї.
- А що належить менi? Коли вам належить iмперiя,
то, може, менi належить бодай мiй власний час? Генрiх глянув на неї стомлено, майже благальної
- Я вимушений... Iталiя... Сподiваюся, що ви поїдете
Їхав на конi недбало зсутулений, якийсь мовби байдужий До всього довкола, водночас заклопотаний i втомлено-добрий. Чи можуть байдужi бути добрими?
Усе життя метався, воював, боровся, знемагав. Тодi спробував заспокоїтися, втомившись i вичерпавшись. Прикрашав собори, сидiв у скрипторiях, дивився, як _пе_реписують i оздоблюють книги, закохався в цю руську княжну, зробив її iмператрицею, побачив, що не здолав молодої жiнки, знову мав кидатися в биятику, бо не лишалося для нього iншого щастя. Загарбаєш багато - не втримаєш нiчого. Така доля всiх завойовникiв.
...Повернувся до того самого замку, з якого Євпраксiя втiкала. Була дика учта, бо нiчого iншого вигадати нiхто не вмiв. Iмператор не пив, берiг сили, сподiвався на чудо, хотiв узяти iмператрицю тут, у цьому замку пiсля втечi, впiйману спiймати ще бiльше, назавжди, навiки, ввiйти в неї, як у завойований город, ввiйти в серце, в душу. Коли повiв її до ложницi, вона спокiйно сказала:
- Можете взяти мене лише силою.
Вiн збив її з нiг, вона зламалася, впала на постiль, дивилася на нього ненависно, з огидою й вiдразою, Генрiх стояв ледь нахилений над Євпраксiвю, золотий ланцюг телiпався йому на впалих грудях, пожадання било йому очей, але якесь дивне, мовби летюче, пронизувало йому очi, пролiтало крiзь нього всього невловимою хвилею, вiдлiтало, нiчого не зоставляючи, окрiм пустки.
Iмператор застогнав, тяжко зворухнувся i пiшов до дверей. Євпраксiя мовчала. Мала б стогнати вона - хто почує?
У замках на людей налягають сни. Снам нiкуди подiтися, задавленi каменем, вони гнiтять людину, знестямлюють її, лякають або ж ваблять нездiйсненнiстю. Вночi Євпраксiя побачила сон. Ту саму ложницю, в якiй спала, те саме ложе, тiльки пiднесене вище, на зрiст людини.
...Стояла на ложi у довгiй сорочцi, з довгими-предовгими рукавами, а внизу, ледь дотягуючись поглядом до її нiг, безпорадно й несмiливо тупцював Генрiх, невмiло простягав угору довгi свої руки, але не до неї, а до маленької дiвчинки, яка теж стояла на ложi, у такiй самiй сорочцi, як у Євпраксiї, власне, й не дiвчинка, а маленька Євпраксiя, ще безмовна, ще лиш у лепетаннi, i Генрiх тягнувся до малої, незграбно тупцював, врештi вхопився за її рученята, потанцював довкола ложа, приспiвуючи. Тодi маленька Євпраксiя несподiвано випручала свої рученята i кинулася до Євпраксiї великої i промовила: "Ма!.." I Євпраксiю всю затрясло: дитя, її дитя! Вона вiйнула довгими рукавами, хотiла простягнути дитятi руки i з жахом вiдчула, що не має рук. Рукави були порожнi...
Прокинулася вмить, лежала, задавлена жахом, тодi стрепенулась, ожила, засмiялася в темрявi сама до себе, до ночi, до простору, до всього сущого. Бо почула, як круглиться в нiй плiд.
У нiй - життя! Що їй до якихось там високих справ? Вона в собi - земля, держава, влада, всесвiт, вiчнiй. Як не розумiють цього чоловiки? I якi жалюгiднi вони в своїх намаганнях виказати свою силу. Прагнучи вивищитися, лише принижуються. Може, й вона пiшла навстрiч невиразним домаганням Генрiха тому, що сподiвалася на його незвичайнiсть, вищiсть, пiднесенiсть над щоденнiстю, над брудом, над ницiстю. Не терпiла ницостi ще змалку, хотiла б жити в свiтi чеберяйчикiв, вичаруваних доброю Журиною з небуття, бо хто бодай раз зазнає щастя зазирнути в чарiвливий свiт чеберяйчикiв, той навiки втратить охоту до життя звичайного.
Вона зготовлялася до незвичайного. Несла в собi життя, дарувала свiтовi дитя - сама ще дитина.
Буде ще одна Євпраксiя, так само вродлива, але щасливiша, зазнає щастя сама, даруватиме щастя i радiсть усьому сущому. Полями їде - поля лелiють вiд неї, лiсами їде - лiси зеленiють вiд неї, понад рiками їде - рiки шумлять вiд неї.
На ранок дала знати Iмператоровi, що хоче з ним говорити. Генрiх з'явився знахабнiло-зрадiлий. Мова Євпраксiї була коротка:
- Ваша величнiсть, священний стан мого здоров'я не дав менi змоги взимку супроводжувати вас в далеку дорогу.
Iмператор знетямлено дивився на неї. Не вiрив. Не наважувався повiрити. Може, энов налягла на нього глухота?
- Ви справдi сказали те, що я почув? - спитав з незвичною для самого себе несмiливiстю.
Євпраксiя не вiдповiла. Слухала, як круглиться в нiй плiд...
ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ
Коли влада опиняється в руках воїнiв, тодi вона створює вiйни, яких потребує для свого iснування. Про iмператора казано так: "Вiн узяв залiзну зброю, сiв на чорного коня i поїхав на вiйну". На вiйну або з вiйнибiльше нiкуди, бо iмператора й тримають можнi лише для того - як тримають бойових коней. Iмператор, попри його високе становище, живе, як сорока на гнучкiй лозi: довго на мiсцi не всидить. У чому суть володарювання? Звати, вгадувати, передбачати, встигати, не давати пiдняти голову, втихомирити, вгамувати, подавити. Генрiх метався все життя - i не встигав, запiзнювався, подiї випереджали його. Iнодi йому щастило навiть тодi, коли здавалося, що вже все втрачено. Так було в час сутички з папою Гiльдебрандом. Тодi простий саксонський люд, усi тi, кого iмператор так безжально покарав за повстання проти нього, несподiвано стали на бiк Генрiха, допомогли йому звалити найстрашнiшого, найзапеклiшого ворога. Чому пiшов за ним простий люд, Генрiх не знав. Не мав часу для роздумiв. Iдуть за ним - отже, з ним. I так буде i бути має завжди.
Але пiшли охоче тiльки проти Гiльдебранда. Мабуть, побачили загрозу для себе ще бiльшу, нiж од iмператора. Знехтували навiть вiрою в бога, посланником якого вважався папа, бо нiщо не викликає такої стривоженостi у вiруючих, як наявнiсть у намiрах церкви вiдвертих зазiхань на владу та ще й па свiтову. Коли князi церкви не йдуть за вiрою, а пiдкоряють її собi, своїм потребам, тодi народ повстає i проти них, i проти самої вiри. Хоч i неусвiдомлено, люд її е мiг простити Гiльдебранду намагань розхитати держави. Бо тодi б тисячi мiсцевих тиранiв умить скористалися слабкiстю верховної влади. Лiпше мати одного короля, нiж тисячi нестримуваних феодалiв.
Вiдчуття i розумiння власної величi живе в народi спервовiку, народ знає також, що велич вимагав зусиль. Не можна дозволити роз'єднати себе. Дрiбнi землi завжди наповненi дрiбними людьми, пройдисвiтами, ошуканцями, чварами, негiдними пристрастями. Людську моральнiсть i запас сил для майбуття найбiльше збирає i оберiгає сильна держава, а не окремi городи й князiвства, на якi хотiв розбити всю Європу папа Григорiй-Гiльдебрапд. Сподiвався на пiдтримку феодалiв, а пiдняв проти себе весь люд, який пiшов за iмператором Генрiхом.

Це була прикра несподiванка для папи. Протягом вiкiв церква не знала супротивникiв, невiгластво було надто безумовним, покiрливiсть занадто рабська, вiра - занадто слiпою. Нiщо не вказувало па змiни, не вiщувало настання нових часiв, тому папа так, сказати б, нахабно замахнувся на всезагальне панування, уже наперед смакуючи звитягу.
Гiльдебранд завчасно святкував перемогу. Матiльда Тосканська нестримною запопадливiстю своєю доконала свого улюбленого папу, вигукнувши: "Ви повиннi насолодитися цим папством, яке дарував вам бог!"
Слова iнодi мають злi крила. Розлiтаючись, вони поверчтаються, щоб убивати. Слова захвату Матiльди Тосканської стали передвiсником згуби Гiльдебранда.
Генрiх вважав, що то вiн подолав папу. Залишив у Римi свого власного папу Климента, повернувся до Германiї, але щось сталося незбагненне в Iталiї: по смертi Гiльдебрандового наступника Вiктора з'явився ще один папа, назвався Урбаном; виходило так, що саме вiн - справжнiй, а Климент - антипапа, самозванець, без влади, без впливу, без значення. Рожер Сiцiлiйський визнав себе ленником Урбана, зрадливi римляни теж стали на його бiк. Урбан урочисто в'їхав у апостольську столицю, а Климент вимушений був ганебно втiкати до Равенни. Матиьда Тосканська, яка вперто стояла па боцi пап, ворожих Генрiховi, звабила своїми незлiченними багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради смачного обiду мiг перебратися через щонайвищi гори. Молодий Вельф одружився з пiдстаркуватою тосканською графинею, ворожi iмператоровi сили Iталiї з'єдналися з усiма непокiрливими, що купчилися у Верхнiй Германiї; простий люд байдуже спостерiгав цi чвари, не мав з кого вибирати, усе йому було вороже, чуже, усе гнiтило, намагалося урвати, здерти, обкласти данинами, яких назбиралося вже стiльки, що несила i перелiчити.
Данини звалися: поволове, поральне, плугове, сторожове, подимне, помiчне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, поборне, переводне (в горах i пущах), митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лiсове, станове, рогове, пiший слiд, погоня, пiдвода, просiка, нарубне, чопове, обiднє, млинове (вiд водяних млинiв), сухомельщина - од млинiв, порушуваних вiтром, кiньми або волами. А ще ж треба було годувати ловцiв, стрiльцiв i так собi молодцiв, iти до iмператорського й земельного ополчення, купувати для себе зброю, вмирати, гинути, а за що? Казано завжди, що iмператор вирушає захищати iстину, виборювати правду. Ось там, у Iталiї знову збунтувалися графи, єпископи, сам папа - i їх треба покарати.
Iстина - по сей бiк Велетенських гiр, неправда - по той. Смiшна правда, яка обмежується горою або рiкою.
Люд не йшов за iмператором. Надто довго веде вiн вiйни, занадто багато вбитих. Вже й не знати, кого бiльше - вбитих чи живих - i над ким Генрiх iмператор. Вбитi не хочуть самотностi, вони вимагають вiд iмператора, щоб вiн збiльшував їхнє число. Окрiм того, iмператор гаразд вiдав, що слiд остерiгатися розмноження простого люду, бо заколоти - завжди наслiдки занадто великої його лiчби. Дiтей треба вiдбирати й посилати на вiйну, на смерть, на знищення. Ще стародавнi знали: що менше любиш дiтей, то дужче вiдданий державi. Справжнiй чоловiк повинен сидiти на бойовому конi. А серед справжнiх найперший - iмператор. Генрiховi лишалася тiльки вiйна; шпiльмани, яких годував i поїв, склали про нього глузливу пiсеньку, i та пiсенька пiшла гуляти повсюди, мовляв, наш iмператор не мав гумору нi до арфи, нi до роздавання перснiв, нi до розкошiв з жiнкою, нi до спокус свiту. До чого ж мав гумор i охоту? До вiйни, лиш до вiйни. А на вiйну нiхто не хотiв iти з iмператором.
Генрiх злостився, лютував, скаженiв. Люди найбiльше пам'ятають невдачi й умить забувають про успiхи, їм досить було повалити Гiльдебранда, й вони вспокоїлися, а вiн, iмператор, хотiв позбутися папства, цього злого духа, який не має тiла й лякав лиш забобонних, тодi як розумнi люди мали б смiятися з нього. Iмператор вимушений був запобiгати ласки в своїх графiв, баронiв, єпископiв. У хронiках писано: "Вiн вспокоював їх солодкiстю дарiв i приємнiстю обiтниць". Ще писано: "Приймав усiх приязно, а серце йому було повне сичливих змiй". Не проганяв нiкого, не вiдмовляв нi в милостях, нi в захистi, нi в ласцi: анi постарiлим воїнам, анi вигнаним iз дому дочкам, анi безнадiйним боржникам, анi пограбованим купцям. Єпископ Отберт Люттiхський писав ще й таке: "Коли неврожайний рiк приносив голод, король давав утримання багатьом тисячам народу, керуючись божественним приписом: "Набувайте друзiв собi вiд багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вiчних осель". Годував тих, хто йшов у його ополчення. Набував друзiв не для миру - для вiйни. Бо лишався йому на цiм свiтi гнiв i меч, а бiльше нiчого, тому мав зiбрати вiйсько, ще раз i знову зiбрати вiйсько i вдарити туди, за Велетенськi гори, вдарити без загайки, швидко, безжально, жорстоко. Зиму згаяв на готування. Перейшов через гори лиш наприкiнцi мiсяця хмизу i перехiд той зостався не простежений хронiстами не через те, що був надто швидкий, i не через неприхильнiсть, бо тяжко звинуватити у ворожостi до Генрiха, скажiмо, єпископа Отберта Люттiхського, який писав року 1106: "Зi смертю iмператора не стало на землi справедливостi, вiдлетiв мир, i мiсце вiрностi зайняло вiроломство".
Непростеженим зостався похiд Генрiха, бо йшов iмператор з великою силою, сила ж виказується лиш у наслiдках, у здобутках. Натомiсть безсилля викликав цiкавiсть, iнодi спiвчуття, а часто й просто зловтiху. Народ у своїх пiснях прославляє героїв, обминаючи ганьбу, хронiсти ж проливають лицемiрнi сльози над невдачами i нишком призбирують усi сторiнки ганьби й приниження.
Ламберт Герсфельдський описав у щонайменших подробицях безславний похiд Генрiха у Каноссу, шлях каяття був простежений вiд початку до кiнця. Коли ж згодом iмператор раз i вдруге перескакував заснiженi гори, ведучи за собою вiйсько, про те вже не писано. Бо що вiйсько? Тимчасовiсть i нетривалiсть. Ганьба ж, каяття - вiчнi. А той самий Ламберт Герсфельдський, роздiливши всю iсторiю на шiсть часiв, вважав шостий час, у який йому довелося жити, призначеним для боротьби з усiм тимчасовим. Мовляв, час, у який живемо, не обмежений нiяким числом поколiнь або рокiв i закiнчиться пiсля досягнення належного вiку з закiнченням усього тимчасового.
Не написав нiхто й про те, що Генрiх все ж примусив Євпраксiю їхати разом iз ним до Iталiї. Зима йшла на спад, за Велетенськими горами ждала їх тепла блакитна весна, до того ж жiнки не повиннi подорожувати самотою, бо на своїй путi стрiчають занадто багато нагод до грiха.
- Я спробую,- сказала Євпраксiя,однак попереджаю вашу величнiсть, що повернуся назад, коли в горах буде великий холод.
- Хiба ви лякаєтеся холоду? - не повiрив iмператор.- I хiба гiперборейцi не живуть серед снiгiв?
- У менi ще одне життя,- нагадала вона.- Я повинна берегти його.
- Хiба можна зберегти те, чого ще немає?
- Уже є. Воно в менi. Воно належить свiтовi. Свiт тому й великий, що зберiгає кожну свою пiщинку. Вам цього не збагнути, бо ви руйнуєте бiльше, нiж зберiгаєте.
Говорили як чужi, бо вже нiщо не могло їх наблизити одне до одного. Євпраксiя знаходила силу й опертя в своєму дитятi, Генрiх, незвиклий до чулостi, пам'ятав лиш про те, що вiнвласник, володар, повелитель цiєї молодої, дивно бiлої, неповторної жони, власностi ж своєї не звик вiддавати нiкому.
- Ви втiкали вiд мене. Iмператриця втiкала вiд_ _свого iмператора_._ Ганьба, яка не може бiльше повторитися.
- Коли ви поїдете до Iталiї, не буде потреби вiд вас'утiкати. Бо що таке втеча? Намагання створити якусь вiдстань мiж людьми. Нас роздiлятиме вiдстань.
_- _Ви поїдете разом зi мною.
- Я поїду тодi, як ви спорядите посольство до великого_ _князя Всеволода.
- Посольство? До Києва? Але ж це так далеко! Я не маю часу на приготування посольства.
- Хiба ви не хочете звiстити про мiй священний стан?
- З мене смiятимуться!
- Навпаки - хвалитимуть. Ви мали б звiстити про це всiх: iмператора грецького, короля французького, султана африканського, римського папу.
- Я йду проти папи.
- Ви йдете проти Урбана. Але у вас в власний папа - Климент. Звiстiть його. Хай молиться за священний плiд.
Намагалася бути зухвалою: нiчого iншого не мала для цього зненавидженого чоловiка, з яким зв'язана тепер була навiки. Розумiла непотрiбнiсть своїх домагань, але не могла пропустити нагоду бодай трохи познущатися з його зарозумiлостi. Бо ж так чи iнакше зрештою мала коритися йому як жона, як iмператриця.
Вiйсько збиралося тяжко, забарливо, неохоче. Вiйни намагаються уникнути навiть тодi, коли вона вже на порозi дому, коли ж вона десь далеко, то схилити до неї великi маси люду й геть обтяжливе. Iмператор вимушений був обiцяти рицарям землi по той бiк Велетенських гiр. Було урочисто проголошено iмператорське покровительство над усiма, хто не мiг сплатити борги, над злодiями, грабiжниками, браконьєрами, вбивцями, втiкачами вiд правосуддя - i все лиш за одну плату: участь у походi в Iталiю.
Перед iмператорським палацом на площi стояли бочки з вином, роздавано бiдним грошi й хлiб, ста дiвчатам iмператор дарував посаг, сотням бiднякiв давано одяг, жебракам даровано право просити милостиню на вулицях усiх iмперських городiв i на всiх дорогах iмперiї. Мовляв, не слiд лишати без уваги бiдних, бо коли будемо зневажати їх, бог зневажатиме нас.
Пiдступами, ласкою, погрозами, обiцянками зiбрав Генрiх значну силу на кiнець зими i вирушив через гори разом з усiм своїм двором, з маркграфами, єпископами, баронами, рицарями, шпiльманами, пажами; двiр iмператрицi, хоч не такий чисельний, так само вирушив у належнiй пишностi й урочистостi, переходи робили короткi, щоб не втомлювати iмператрицю, i мовби примiрюючись до того найголовнiшого, що їм належало зробити: перескочити через неприступнi, закутi в снiг i кригу гори.
Зима, хоч мала вже йти на спад, була того року дивно суворою, клятою. Вдень попускало, сонце в передгiр'ях грiло по-весняному, конi звечора вгрузали в глину, а на ранок вмерзали копитами так, що вирвати їх не було сили й доводилося вбивати примерзлого до землi коня, здираючи з нього бодай шкуру. Про цi гори було багато лихих чуток. Вiрили, що там живе злий дух - Gespents. З'являється щоразу в рiзних личинах: то монах у габiтi, то старий горець, то гарний кiнь, то пiвень, то крук, то велика жаба-ропуха. Зводить людей.
По дорозi неминуче мали проїхати повз гору Пiлата. Вона стоїть над похмурим гiрським озером, з якого, коли кинеш камiнь, то вилiзе велетенський дракон i полетить, аж темно стане довкола. Посерединi того озера щоп'ятницi сiдав Пiлат, сповитий у червоний плащ, i так сидить. Хто його побачить - не проживе й року.
Євпраксiю пригнiчувало все: i дикий гiрський холод, i жахи, переповiдуванi двiрськими дамами, i безлад,_ _який панував у нозлiчоппому обозовиську, i самотнiсть, що ставала особливо вiдчутною серед тисяч чужих людей.
Ще вчора вона почувалася б просто беззахисною жертвою, сьогоднi була iмператрицею. Несла в собi плiд iмператорiв, несла нове життя, повнилася силою, рiшучiстю. Повзти через цi обледенiлi гори на колiнах? Нащо їй такий поспiх? Завернула свiй двiр, пославши iмператоровi звiстку про своє вирiшення, спустилася в долини, стала на перепочинок.
Генрiх гнав гiнцiв, допитувався, чому не йде з ним. Вiдповiла: настане тепло, тодi прибуду до Iталiї. Абат Бодо жував свої тонкi губи, мовчав до часу, не наважувався нагадувати своїй духовнiй доньцi про покору перед Всевишнiм, хоч мала б пам'ятати великi взiрцi з минулого. Скажiмо, iмператор Генрiх III, отець нинiшнього iмператора, навiть корони нiколи не надiвав, не порадившись iз своїм сповiдником. Слов'янська душа iмператрицi не належить, на жаль, до покiрливих, але все впокорюється на цьому свiтi рано чи пiзно. Non dum hora mea, mulier - ще не настав мiй час, жоно. Але настане. Однаково настане.
ГОРЕ
Трави проростають у кiнських слiдах, у порожнiх полях лежать убитi, нiхто не повертається додому, iмператор теж не повертається, мало не вся Ойкумена гуде вiд дзвону зброї, стогонiв i ридань.
Iмператриця вибрала для свого двору Гослар. Не хотiла на Рейн, де зазнала стiльки страждань, охоче зупинилася б у Кведлiнбурзi, але знала, що там докучатиме їй абатиса Адельгейда, а Гослар вибрала не з якихось там замилувань, а просто вiд безвиходi.
Однаково гiнцi iмператорськi знайшли її й там. Добулися з Iталiї за двадцять два днi. Несли вiстi про першi успiхи Генрiха на вiйнi, про взяття перших городiв i замкiв, а заодно принесено й нетерпеливе повелiння, аби iмператриця без прогайки вирушала до Iталiї. Бо вже весна, вже тепло, все наповнюється й розповнюється, тож не можна допустити, щоб iмператорський дiм був так незрозумiло розполовинений.
Євпраксiя не вiдповiла iмператоровi. Хотiла б викинути його з пам'ятi, щосили чiплялася за свою самотнiсть, забувала навiть про те, що визрiває в нiй нове життя, поселилася в нiй нехiть до всього, лiнивiсть, знудьгованiсть. Блукала по палацових покоях, полишала повсюди, мов гадюка шкуру, свiй одяг, безладно розкиданий, вiн ще зберiгав кшталти її тiла, її запахи, дух. У пошуках iмператрицi тинявся по палацу абат Бодо, наштовхувався щоразу на її слiди, у безсилiй старечiй хтивостi вхлинав запахи жiнки, якi йшли вiд одягу, бурмотiв молитви, сичав на неповоротких двiрських дам i камеристок. Приїздили до iмператрицi єпископи - Госларський, Майнцський, Вормський, Шпеєрський. З хрестами й мечами, як зарiзяки. Готовi б розтерзати її за непослух. Як то? Iмператор велить їхати, а її величнiсть вiдкладає переїзд? Якi причини? I чи можуть бути причини? У неї не досить двiрських дам? Вона не може з таким супроводом вирушати в дальню путь? Цьому легко зарадити. Усi жони iмперiї радо слугували б своїй iмператрицi.
По тому прислано їй баронських доньок, аби вибрала, уподобала, наблизила, довiрилася. Негарнi, аж плакати хотiлося, обдiленi всiм, крiм походження, власне, зiпсованi своїм походженням безнадiйно й назавжди. Нащо вони їй?
Старi, пожованi часом двiрськi дами по-гусячому надимали вола, гостро пильнували, аби не поступитися нiкому в бундючностi, витрачали на це весь запал, всi свої сили, розуму втрачати не могли, бо вiд постiйного напруження в тiлi доступ туди йому був заборонений вiд самих початкiв. Змагалися мiж собою в кiлькостi золотих i срiбних прикрас, у кого багатшi шати, у кого ширший вирiз для_ _шиї_,_ щоб запакувати його золотом i самоцвiтами. На однi лиш шати для баронської жони йшло стiльки тканини, що за неї можна було придбати три робочi воли.
Дрiб'язок, марнослiв'я, нiкчемнiсть. Самотнiсть кричала над Євпраксiєю, як дикий птах, гула, як буря, а єпископи нахабнiли, а єпископи домагалися покори, абат Бодо щодня нагадував про волю iмператорову, iмператорськi гiнцi летiли через гори, везли велiння твердi, безжальнi, гнiвливi.
Євпраксiя розпачливо шукала душу людську, за яку могла б зачепитися в своїй розпуцi. Безнадiйно озиралася довкола себе, нiзвiдки не ждала нi помочi, нi рятунку, нi пiдтримки, силу давало їй хiба що нове життя, що визрiвало в нiй, але те нове щодалi вiдштовхувало її вiд Генрiха й ненависною була сама лиш думка про те, щоб знов дивитися на його рудяву борiдку, чути ляскучий голос, бачити рiзкi недоладнi рухи.
I ось тодi серед суцiльного мороку й безнадiї заяскрiли зрозпаченiй iмператрицi чиїсь очi, почувся голос, вiйнулася гнучка молода постать. Донька бiдного рицаря, що полiг за iмператора. Сирота, отже. Зовуть Вiльтруд. Гарна, як янгол. Бiловолоса, мов сама Євпраксiя, нiжна, уважна, зболено-добра. Очi - правдивi, як прозора вода. Євпраксiя вiдразу повiрила тим очам, забувши, що й у найчистiшiй водi можна втонути.
Вiльтруд стала найближчою iстотою для iмператрицi. Вранцi, увечерi, упродовж цiлого дня мала бути коло Євпраксiї. I вона була. Нiхто не знав, ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очi. Нiхто б не мiг пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хiба ж мало гарних дiвочих личок у Германiї? Але вже сталося, i тепер сам абат Бодо мав приступ до iмператрицi лише через Вiльтруд. Вiд неї залежало: дозволити чи нi, пустити чи прогнати геть, передати якiсь слова чи змовчати. З iмператрицею Вiльтруд розмовляла лише пошепки.
- Ваша величнiсть, ви сьогоднi ще прекраснiшi.
- Чому ти шепочеш, Вiльтруд? Говори голосно.

- Я не насмiлююсь.
- Але ж я дозволяю тобi.
- Однаково я нiколи не наважусь.
- Чи, може, ти хочеш перевищити самого абата Бодо? Вiн теж завжди говорить притишеним голосом.
- Ах, абат Бодо такий суворий! Менi здається, вiн нiкого не любить.
- А ти? Кого ти любиш, Вiльтруд?
- Найперше вас, ваша величнiсть.
- А ще? Кого ще?
- I цiлий свiт. Я готова полюбити цiлий свiт, ваша величнiсть!
- Цiлий свiт полюбити незмога. Неминуче все зводиться до суворого обмеження, до одного чоловiка, як ведеться повсюди, i тодi настає розчарування або й справжнє горе. Ти що не знаєш горя, бо молода...
Вiльтруд дивилась на iмператрицю своїми пречистими очима. Вона молода! Однiй дев'ятнадцять рокiв, другiй двадцять рокiв, то хто ж з них може називати iншу молодою? Та й ще: хiба ж iмператрицi, якiй належить увесь свiт, скаржитися на долю?
Так само пошепки, з такою самою пречистiстю в ясних очах переповiдала Вiльтруд абатовi Бодо всi свої розмови з iмператрицею. Тi, що були, i тi, яких не було. А вже абат додавав ще й зi свого боку, i так зроджувалося те, що мало впасти на молоде життя Євпраксiї гнiтючим тягарем наклепу й обмови. Хто перший посiяв брехливi слова, якi мали протривати цiлi столiття, записанi в хронiки, повторюванi безчесними людьми й навiть деякими з тих, хто насмiлювався називати себе iсториками? Мовляв, iмператриця заявила, що не наважується їхати до iмператора в Iталiю, сохне вiд скорботи, бо так розпущена своїм мужем, що тепер навiть не знає, вiд кого несе в собi плiд.
Цi люди не мали нiчого святого в душах. Знали про злочиннi пристрастi iмператора - i мовчали. Знали про потаємнi зборища нiчнi в соборах - вдавали iгнорацiю. Вiдали про чистiсть Євпраксiї - i всiляко намагалися втоптати її в бруд, так нiби сподiвалися такою цiною очистити iм'я Генрiха.
Вiдiрвана вiд питомих джерел, полишена на саму себе, на власнi сили, позбавлена будь-чиєї помочi, нещасна молода жiнка не мала сподiвань нi на що. Оточували її чужi, жорстокi, ворожi люди, сипали в її молоде життя холодним дощем, краплистим, як повiсплений злий чоловiк, шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахиснiсть її очей, а вона нiчого не могла, тiльки безпорадно затискувала кулачки, безсилi, майже дитячi свої кулачки, але що дужче їх затискувала, то бiльше вiдчувала в них сили, була в них опора її волi, твердiсть, вiдчаенiсть. Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити - треба.
Прикликала свого сповiдника.
- Чи не занадто обтяжливi для вас були днi в Госларi?
- Доволi в кожного дня лиха свого,невиразно промурмотiв абат Бодо.
- Я прийняла рiшення їхати до Iталiї. Яка буде ваша порада, отче?
- Beati misericordes .
- Не лежить менi серце до безкiнечних мандрувань. Хто живе скрiзь, той нiде не живе. Мiй нинiшнiй стан вимагає спокою i усталеностi. Але я довго думала про вимоги державностi. Вони не полишають людину в спокої, хоч би яке високе становище вона посiдала. Тому я вирiшила вiдбути до Iталiї, аби там дарувати iмператоровi сина.
- Beati mundo corde,вибурмотiв абат.
- Передайте єпископам моє вирiшення,- звелiла iмператриця.
Тепер всi дороги для неї будуть нiмими. Зате розлунюватиметься повсюди: "Iмператриця вирушила до Iталiї, аби дарувати iмператоровi сина!"
Ще недавно вiрила в красу й любов. Завдяки iснуванню любовi можна перетерпiти всю нiкчемнiсть свiту. Та любов у неї вiдiбрано, ще й не дарувавши, обiбрано душу, тiло потоптано. Не дано їй довiдатися про спокусу й могутнiсть власного тiла, нiчого не дано. Вона ж має дати iмператоровi сина. Не дати - дарувати...
Вiдчаєно кинулася Євпраксiя через гори. Дух не повинен лишати тiло самотнiм, вiн має дорiвнятися йому, коли воно прекрасне, i зробити його кращим, коли воно не вiдноситься до висот духа. Вiчнi муки або вiчне блаженство однаково судилися i для духа i для тiла. Вибору не було. Сподiвань теж. А все ж сподiвалася: може, по той бiк гiр якийсь iнший свiт?
З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гiр. Тримала коло себе невiдлучно Вiльтруд i тодi, коли була в повозi, i тодi, як несли її в лектицi. З однаковим захопленням спостерiгали свiт гiр, цю колиску великих рiк, хмар i неба.
Громаддя склубочених хмар пливли коло їхнiх нiг, пересувалися перед самими очима, здавалося, навiть волого доторкувалися до облич. Вгорi виднiлося дивно темне небо, так нiби становило воно заслону темряви, що вiддаляла вiчну сферу вогню. Довкола дрижали голубi вiдблиски, камiння, по якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане дiамантами, i розкидало навсiбiч слiпуче сяйво. Нiколи ще не бачила Євпраксiя такого яскравого свiтла, яке заламувалося на крижаних верхiв'ях гiр i нiяк не могло дiстатися до глибоких долин, де спервовiку живуть люди. Тодi молочна рiка хмар поволi вiдпливла набiк, вiдтуляючи iншi верхiв'я i розшарпаний ланцюг височенних гiр, покритих снiгом, скупаних у слiпучостi сонця. А тим часом снiговi площини, скелi й темнi урвища, й бездоннi прiрви, що гинули у вiчному затiнку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повiтря, i Євпраксiя вiдчула, що й сама мовби сповнюється тої чистої блакитi, занурюється в неї, опускається у вiчно блакитний свiт Iталiї, де, може, знайде полегкiсть для своєї зболеної душi.
Iмператор не зустрiчав Євпраксiї. Визначено їй зупинитися двором у Веронi, двiр Генрiха був у Падуї, але самого iмператора там нiхто не знайшов би, бо вiн десь брав ще одне iталiйське мiсто або ще один замок. На чорних шляхах вiйни пiзнав Генрiх, що таке влада, держава, iмперiя i життя людське, вiрив тiльки у вiйну - бiльше нi в що. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай завжди злом i не давай спокою своїм ворогам. Рiдко добуває собi маслак вовк, дрiмаючи, i перемогу воїн, коли спить.
Iмператор вiв свою вiйну, i не було сили, яка б одiрвала його вiд того заняття. Билися за якийсь горбик землi або за рiвчак, билися вперто й запекло, гинуло багато люду, а iмператор посилав туди ще бiльше, бо його супротивники теж намагалися послати бiльше, нiж було вбито, горбик або рiвчак безлiч разiв переходили з рун у руни, i якось нiкому не приходило на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хiба що шукають чужих та своїх нещасть - i бiльше нiчого.
Дивно було, що iмператор так нетерпляче домагався переїзду жони до Iталiї, коли ж вона подолала Велетенськi гори, то вiдразу чи то вспокоївся, чи збайдужiв, що не змiг вiдiрватися вiд своєї вiйни i бодай для повiтання зустрiтися з iмператрицею. Євпраксiя не переймалася цим, навiть зрадiла, що не треба їй витрачати сили ще й на розмови з тим зненавидженим чоловiком, але для оточення неувага iмператорська стала мовби злою прикметою, i розтривоженiсть запанувала у Веронi вiд першого дня перебування там iмператрицi.
Ще не вiдала Євпраксiя, що судилося їй бути в цьому мiстi кiлька найтяжчих лiт її життя, зазнати тут неволi й найбiльшої безнадiї. Коли б знала, то, може, зненавидiла б те лгiсто вiдразу, а так - роззиралася цiкавим оком, жадiбно вбирала всi барви й форми нового свiту, радiла сонцевi, безмежностi неба, громаддям гiр, що замикали кам'янисту рiвнину, деревам, квiтам, тваринам.
Голубе пiвколо гiр зоставалося позаду, коло їхнього пiднiжжя спокiйно темнiли прозорi води озера Бенако, чистi джерела з шумом спадали в озеро а гiр, десь попереду, iз кам'янистих долин каламутними валами котилася навстрiч подорожнiм спека, але мовби розбивалася об вугластi вежi крiпостi Песк'єра, поставленої на березi озера. Власне, вже вiд Песк'ери починалися володiння Верони; кожен камiнь, кожна знесена в небо вежа належала мiстовi, до якого їхала Євпраксiя, належала йому й залежала вiд нього. Земля тут була суха, пропечена сонцем, спалена й злиняла, щось нiби мертве було навiть у зеленi дерев, позбавлених соковитостi, вражав камiнь - сухий, без мохiв, без вологої землi пiд ним, невеличкi городки й поодинокi крiпостицi кострубатилися вежами, високими, тонкими, дивно гранчастими. Тут не було замкiв круглих i опецькуватих, як налитi пивом по саме горло германськi барони, тут панувала вугластiсть, чотирикутнiсть, люди, якi виїхали навстрiч для супроводу iмператрицi, теж вiдзначалися висушенiстю, мали на лицях смаглявiсть, здавалося, обпеченi не лише зовнi, а постiйно паленi вогнем iзсередини.
Що далi вглиблювалася в iталiйську землю Євпраксiя, то бiльше й дужче гнiтили її отi дивнi вежi, що виростали звiдусюди. Кожен багатий феодал ставив тут вежу як знак могуття. Iмператрицi перелiчувано роди, якi мають свої вежi тут i по всiй Романiї й Тосканi, i в Тревiзськiй марцi, i в Лацiумi: Скала, Каррара, Вiсконтi, Соффредiнгi, Торкарезi, Убальдiнi, Герардiнгi. Хiба всiх перелiчиш? Iмператор брав городи й замки, мав би руйнувати вежi за непослух їхнiх власникiв, але не робив цього, бо вежi згодяться то для оборони, а то для в'язниць, бо iмператори завжди оберiгають в'язницi дбайливiше за людей.
Верона ховалася в глибокiй долинi рiки Адiдже. Закрут коричневих несамовитих вод Адiдже змiїстим стиском охоплював зубчастi стiни й вежi города. Рожевiв камiнь будiвель, золотистi вiдсвiти кидали високi дзвiницi церков, клекотiла вода довкола тяжких кам'яних опор римського мосту, що поєднував мiсто з пагорбом Сан-П'єтро. Непробивнi стiни вiнчали пагорб Сан-П'єтро, суворi вежi стерегли iмператорський палац, збудований, як i вся крiпость, не знати й ким: чи ще Цезарем, який дарував колись веронцям титул римських громадян, чи королем готiв Теодорiхом, чи лангобардським королем Албуїном, якi обирали Верону своєю резиденцiєю. Генрiховi теж Верона припала до серця найбiльше i саме тому, як пояснював вiн у посланнi до своєї жони, вiн побажав, аби це мiсто стало гiдним мiсцем для перебування iмператрицi в цiй землi на той час, поки iмператор зайнятий буде своїми вiйськовими трудами.
Коло пiднiжжя Сап-П'єтро яскравiла на сонцi велетенська бiла пiдкова римського амфiтеатру. Бiлi кам'янi лави, несмiливi кущики мирта мiж каменем, уламки прикрас, мармуровi звалища аж до самого берега Адiдже i зненацька з-за тих звалищ просто назустрiч супроводу iмператрицi викотилося несамовите юрмище голих людей.
Стрибали по камiнню, вив'юнювалися мiж поодинокими кипарисами, гнали навпростець, мчали навперейми один одному, мовчки, затято, в дикому, незбагненному шаленствi - хто, звiдки, куди? Навiть незворушний абат Бодо, який тримався своїм конем неподалiк вiд лектики, в якiй несено iмператрицю, не змiг утримати свого здивування i пробурмотiв майже вголос: "Чи з пекла, чи в пекло поспiшають цi смертнi?"
Євпраксiя розширеними вiд жаху очима дивилася на знавiснiлих бiгупiв, вiд такого видовища можна було збожеволiти, бо ж нагадувало воно оте страшне збировисько в Криптi нiчного собору, де навiки збезчещено її чисту душу, де зганьблено Журину, де потоптано всi святощi, якi збирала в своїй душi вiд народження i оберiгала пильно й дбайливо. "Вiльтруд! - простогнала вона.- Не дивися! Заплющ очi! Вiдвернися!" А сама вже падала в непам`ять, свiт їй iшов у круговерть, усе замикалося в безвиходi. Ганьба, сором, кiнець усьому.
Веронцi, якi супроводжували iмператрицю вiд Песк'єри, трохи збентеженi цiєю несподiванкою, пробували розповiсти про тих голякiв. Бо в тiм нiчого нема лихого, самий смiх. Щороку тут влаштовуються такi змагання бiгунiв з неодмiнною умовою: бiгти мають лише голi. Переможець отримує штуку зеленого сукна. Його просто урочисто загортають у зелене сукно - то вже й гумор. Той, хто прибiжить останнiй, одержує пiвня, якого (таки ж голим!) має нести в город по римському мосту Понте П'єтра. Багато смiху з цього, бо веронцi люблять смiятися. Хай їхня величнiсть належно поцiнує цю здатнiсть ве-ронцiв.
Юрмисько пробiгло, мовби нiчого й не було, а в Євпраксiї тремтiла кожна жилочка вiд щойно баченого й знов пережитого жаху, що гнався за нею, виходить, i сюди, через Велетенськi гори. Не вбережуть вiд нього й цi вугластi вежi, нiщо не вбереже, коли сама не знайдеш у собi сили. А де взяти ту силу?
Прислухалася, як тяжко перекидається, б'ється в нiй син, її кров, але й кров Генрiха, хоч це не могло мати нiякого значення. Життя було в нiй, життя належало їй. Плiд уже не круглився, вiн жив, нагадував про себе, вiн домагався уваги. Прислухайся до нього, забудь про все, збудь неувагою, знехтуй, вслухайся в себе, стань над усiм, подолай, перевищ, звитяж.
Євпраксiя стримала млiсть, не впала в непам'ять вiд видовища отих голих бiгунiв, спробувала навiть усмiхнутися на розповiдь веселого веронця, хотiлося б веселощiв у цьому городi й для неї, хоч не вiрила бiльше нi в якi веселощi пiсля всього, що зазнала там, за горами, в землi, званiй цими веселими веронцями мовби насмiшкуватої Манiя. I вже й вона не була iмператриця германська, а просто: манська. Iмператор же мiг зватися хоч i манiяцьким iмператором або ще простiше: манiяком... Справдi, веселе мiсто Верона.
У палацових покоях панувала метушня, штовхалося без дiла безлiч розкричаних нероб, пхалися пiд ноги то занадто запобiгливi, то вельми цiкавi, не було кiнця суперечкам, як лiпше влаштувати побут iмператрицi, як забезпечити їй спокiй i найлiпшi можливостi для того високого вичину, задля якого вона сюди прибула. Сновигали в понурих переходах голенi абати, закислi баронськi жони, з'явилися темнолицi мегери, беззубi й безголосi, - пупорiзки, повивальницi, столiтнi свiдки появи на свiт нових людей, зустрiчальницi й проводжальницi життя нового й життя зникомого.
Товклися там ще вiчно рицарi, чиїми кiньми забито було стайнi й двори крiпостi, здiймали куряву на тiсному чотирикутнику турнiрної дiльницi, чи то бажаючи розважити знудьговану iмператрицю, чи просто знiчев'я i з жиру. Приїздили й вiд'їздили гiнцi, приймав вищих духовних осiб абат Бодо. Євпраксiя сприймала те без зацiкавлення, була байдужою до всього, германськi жони навiть не змогли намовити її власноручно зшити бодай одну сорочку для сина, хоч так велося здавна i всi, мовляв, молодi матерi мали вiд того найвищу втiху.
Ранками Євпраксiя виходила в той закуток палацового двору, де мiж стiною з двома чотирикутними вежами й палацом чиясь дбайлива рука посадовила кiлька грядочок квiтiв, оточених високими кущами троянд. З гiр вiяв прохолодний вiтрець, краплиста роса виблискувала на зеленому листi й пелюстках квiтiв, охололий за нiч камiнь дихав свiжiстю, було тихо, пустельне, непередавано гарно й просто, як у раю. Позаду навшпиньках нечутно ступала Вiльтруд, зорiлiї її пречистi очi, здавалося, що весь свiт отакий чистий, трохи суровий, як камiнь на вежах, але водночас простий i приступний.
Вдень починалась дика спека, з Ломбардської рiвнини котився сухий ядучий пил, все живе ховалося в затiнок, Євпраксiя забивалася в найглибшi нетрi кам'яного палацу, ждала ночi, ждала ранку, ждала тої хвилини, коли... Не знала, як те вiдбудеться, не мала досвiду, нiхто її не вчив, нiхто не розказував, навiть про чеберяйчикiв на час забула, бо ж i вони, здається, не знають цього священного стану. Кожна жiнка має сама перейти через це, тiльки так приходить досвiдчення, i не iнакше.
Десь за спекою, за горами, рiвнинами, оливковими гаями, камiнням i безнадiєю був iмператор, вiйна мiцно тримала його там, i Євпраксiя була вдячна вiйнi. Найнятi крикуни й далi горлали про те, що вона дарує iмператоровi сина, її не обходило те горлання, була заглиблена в себе, з кожним днем вiдчувала, як тяжчає тiлом,_ _став_ _неповороткою, чужою самiй собi, але водночас мовби народжувався в нiй якийсь дивний вiтер, легкiсть сповнювала її серце й душу, якась неймовiрна летючiсть поймала її всю, ще трохи, ще - i полетить вона не знати й куди, в якi краї, полишить усю ганьбу, усi злочини, усю пiдступнiсть, весь бруд, якi оточують iмператора i його наближених.
Летючостi набув також той час, який належав їй неподiльно. Хоч видатися могло, нiби всi днi сповненi одноманiтностi й нудьги й вiд безкiнечного їхнього повторення час зупинився, насправдi Євпраксiю не полишало вiдчуття, що все мчить кудись з такою неймовiрною швидкiстю, аж втрачала здатнiсть вiдлiчувати днi й тижнi, час пiдхоплював її на свої всемогутнi крила й нiс кудись далеко, на цiлi роки наперед, i вона озиралася назад з подивом i невеселим спiвчуттям до того, що полишала.
Час закручувався в тугiший i тугiший скрутень, в цьому вже вiдчувалося якесь шаленство, якась безжальна загроза, яка мала прорватися тодi, коли нiхто й не жде, бо не може людина ось так безкарно вiдриватися вiд усього сущого й летiти в неозначенiсть i безмежжя. Людина прикута до землi, до надр землi, звiдти йде її сила, звiдти ж приходять i сили руйнування, яких нiколи не ждеш, надто ж коли ти заглиблена в споглядання того таємничого могуття, що його маєш подарувати свiтовi.
Сталося вночi, у тишi, коли, здавалося, вмерли всi вiтри й вiдлетiло з землi все повiтря, не стало чим дихати, вмерло все життя, зацiпенiв увесь свiт, а тодi могутнiй корч пройшов по всьому, перекосив, перекривив усю землю, потряс земнi надра, вдарив у гори й у рiвнини, захиталися гiрськi верхи, розкололося небо, трiскався камiнь, мости падали в рiки, розвалювалися замки, палаци, собори, вежi, дзвiницi, чорнi янголи сипалися на землю важким дощем, металися в зблисках пекельного полум'я; вогонь краяв усе довкола, палив, нищив, а йому на помiч iшли хвилями струси, судомився свiт, громи й згуки, пролунав крик новородка, дитя подало голос, звiстило про свiй прихiд на свiт, металися в пiтьмi старi мегери, десь хтось бурмотiв молитви, десь хтось кудись щось вiдносив,переносив, заносив.
Темнi й поплутанi палацовi переходи. Рiдко прорiзанi вiкна не дають свiтла. Високi дверi, в якi може в'їхати вершник, легко випускають i пропускають. Нiч, земля потрясалася в своїх надрах, все гинуло i все народжувалося, крик дитяти пролунав i замовк, натомiсть упали в пiтьму якiсь латинськi слова, нiким не почутi, нiкому не потрiбнi.
На ранок Євпраксiя спам'яталася. Перше, що побачила,- були яснi правдивi очi Вiльтруд.
- Ваша величнiсть, вам боляче?
- Не дивись на мене, ти ще мала.
- Тепер вам буде легше, ваша величнiсть.
- Що було вночi?
- Вночi? Я не знаю, ваша величнiсть. Я спала. Але ви... щасливо...
- Хiба не тряслася земля?
- Земля? Може, й справдi тряслася. Але я не чула. Зате ви...
Не було нiчого. Нi земних корчiв, нi розколеного неба, пi зсунутих гiр. Стояли мости, клекотiла пiд ними Адi-дже, височiли вежi й дзвiницi, Сан-П'втро врiзався в блакитне небо над Вероною, жоден камiнь не схитнувся в палацi. А вона стала важкою, як камiнь. Тiло втратило свою вже звичну обважнiлiсть i кшталтнiсть, а летючiсть духу змiнилася пригнiченiстю, якоюсь нелюдською тяжкiстю i втомою.
- Син. Де мiй син?
- Я покличу абата Бодо, ваша величнiсть. Довго не було нiчого, цiлу вiчнiсть. Тепер час уже не летiв для неї, лежав поряд мертво й непробудно, i вона заплющила очi, щоб не помiчати того. Коли пiдняла повiки, побачила десь мовби в повiтрi майже безтiлесну постать абата.
- Де мiй син? - спитала.
Абат ворушив губами, але звук з пих не видобувався.
- Дитя моє де?
Бодо щось вимовляв, здається, слово "beati" - блаженнi. Не знав бiльше нiчого, крiм цього слова. Блаженнi убогi серцем. Блаженнi миротворцi. Блаженнi.
- Де?
Блаженнi, хто не питає. Блаженнi, хто пе жадає. Блаженнi...
- Де?
- Beati, quorum tecta sunt peccata! - Блаженнi, чиї грiхи покритi.
- Де син мiй?
- Його нема,- врештi сказав абат.
- Де вiн? Я чула його голос.
Не могла сказати: бачила. Бо пiтьма. Бо кiнець свiту. Бо розколювалися земля i небо. Але серед грюкоту нищення чула голос. Його голос. Незнаний, але вже впiзнаний. Голос її сина, її дитяти.
- Де?
- Biн вмер. Народився занадто слабий. У великих муках. Не мав у собi досить життя. Блаженнi, хто...
Вона знала, хто блаженний на цiй землi. Пiдземнi вiтри знов ударили їй у груди, в зболену душу, знов судомився свiт, панахався, розколювався, нищився, i вона знищувалася з усiм сущим, але свiт iснував далi, i Євпраксiя невдовзi пiдвелася, так нiби й не було хворощiв, пе було горя й жаху втрати ще й не здобутого дитяти, тепер це вже пе була заглиблена в себе молода жiнка - стала в один день всевладною iмператрицею, звелiла слати гiнцiв до iмператора з вiстю про те, що вона, його жона, хоче зустрiтися з ним i вже вирушила для цього з Верони.
Iмператор тим часом усi сили до кiнця вiддав справi свого життя. А що в справою життя для державного мужа? Вiддавання сил до кiнця. Iмператор уперто нищив своїх супротивникiв в iм'я так званої справедливостi. Тi робили те саме з тих самих високих мiркувань. Не побiльшало вiд тої затяжливої вiйни правди на свiтi, не поменшало голоду. На землi сидiли тi самi селяни, тiльки й того, що змiнювалися в них час вiд часу хазяї. Над усiма хазяями стояли двоє: iмператор i папа. Прихильники iмператора славили його за те, що вiн як lex animata in terris, себто як дух законiв на землi, покривав собою всi окремi городи, землi й народи. У нього немає визначеної резиденцiї, немає ненажерливої столицi, цього невситимого молоха, якого нiхто й нiщо не може нагодувати й задовольнити. Вiн скрiзь присутнiй особисто, де тiльки виникає потреба його дiяння.
Натомiсть папа своїм авторитетом зупиняє руку тирана, вiдвертає насильство, захищає народи вiд гнiту, приборкує переможцiв, пом'якшує долю покопаних, наглядає за добрими звичаями, стежить за поведiнкою вищих духовних осiб, а також i свiтських володарiв, суворо переслiдує всiлякi поблазнi й поганi взiрцi.
I ось iмператор Генрiх i папа Урбан йшли один проти одного, Генрiх сам керував вiйськом, папа посилав своїх єпископiв i графiв, один сидiв десь у Латеранськiм палацi, збудованому на тому мiсцi, де iмператор Нерон виригнув з себе жабу, а другий брав один за одним городи й замки, пiдбирався вже й до тричi проклятої Каносси, де зазнав колись ганьби вiд папи Гiльдебранда, тим часом ховався вiд спеки й блiх не в якомусь замку й не в городi, а в звичайнiй селянськiй хижi, складенiй з дикого каменю, нiкого не пiдпускав до себе, крiм вiрного Заубуша, зчорнiлого, висушеного на сонцi, хижо вродливого, як диявол.
Так i прибула iмператриця до свого мужа. Знайшла його в кам'янiй хижi, загубленiй серед старих оливин; халупа була темпа, без вiкон, низька, дверi, як нора,- не зайдеш, щоб не пагпутися. Десь на краю неба мрiв замок, що його тримав у облозi iмператор, трохи ближче було наметове мiстечко його рицарiв, бруднi полотнища наметiв, пошарпанi стяги, побитi чотирикутнi штандарта, жалюгiднi трикутнi значки на древках списiв. Тут було трохи iмператорської сторожi, у халупi поряд, видно, жив Заубуш. Євпраксiя не хотiла б мовити й слова з цим зогидженим бароном, але ж прибула до iмператора, до свого мужа, не менш зогидженого, та визначеного їй долею.
- Де iмператор? - не виходячи з лектики, спитала погiрдливо Заубуша.Хочу його бачити.
Заубуш гаразд вiдав, що не слiд довго мiсити тiсто, аби з'їсти пирiг. Вiн хижо всмiхнувся i, пхаючи в низький отвiр халупи свою дерев'янку, полiз у прохолодну сутiнь iмператорського притулку.
- Прибула iмператриця,- сказав на запитливий погляд Генрiха. Голос мав буденний, нiби там перед халупою лiтала звичайна муха, а не стояла iмператриця. Генрiх був так само обурливо спокiйний, як i його барон.
- Коли прибула, то хай увiйде,звелiв вiн. Зручнiше всiвся на ремiнному стiльцi, вигiдно випростав ноги, втупився в низький отвiр дверей, з мстивою насолодою очiкуючи тої хвилини, коли ця непокiрлива слов'янка нагне свою голову коли й не перед ним - германським iмператором, то принаймнi перед цим диким каменем.
Бачив голубе небо в отворi, тодi знов затемнiла постать Заубуша.
- Вели, щоб увiйшла! - гукнув навстрiч, не допускаючи його до мови.
Заубуш повернувся до Євпраксiї:
- Iмператор велiв, щоб ваша величнiсть...
- Пiди й скажи йому, що вмер наш син. Барон стиха вилаявся, бо ще нiколи_ _ним так не перекидалися, знов був поткнувся до iмператора, але вилетiв звiдти ще лихiший. Однак стримався, сказав з невластивою м'якiстю в голосi:
- Iмператор просить, аби ваша величнiсть...
- Скажи йому: наш син умер! Умер наш син! Умер! Вона кричала й не могла вже зупинитися, прорвалося в нiй усе горе, весь бiль, яким була сповнена, несвiдомо прагнула позбутися тої зболеностi, хоч роздiлити її з кимось, вимовляла страшне слово про смерть з слiпою впертiстю, затято, майже жорстоко.
Лише тодi з'явився на денне свiтло сам Генрiх. Змушений був сам нахиляти голову перед Євпраксiею. Клiпав очима вiд рiзучого свiтла, був зужитий, злинялий, навiть золотий ланцюг на грудях якось мовби потьмянiв. Хотiв принизити жону, тепер зазнав приниження сам. А вона, здавалося, того не зауважувала.
- Умер наш син, iмператоре.
- Ви вже сказали.
_- _З ним умерло все.
Вiн дивився на неї з неприхованою ворожiстю.
- Все вмерти нiколи не може. Завжди лишається справа, справа життя.
В його поглядi виразно вичитувалася несамовитiсть. Справа життя! Коли вмирають твої дiти, ти й сам стаєш мертвий, i все довкола тебе мертвiє, усi твої справи, усi намiри, твоє iснування, твоє призначення на цiй землi втратило сенс. Невже вiн не розумiє?
- Ви для мене теж умерли, iмператоре. А я для_ _вас._ _Усе вмерло вiднинi.
Супроводила свої слова усмiхом, який, здавалося, вибачав все зло на свiтi. Генрiх був поза тим. Поза i над. Злiший за зло. Ненависнiший за ненависть. А що їй до того?
Вiн все ж залишався iмператором.
- Ми звелимо дзвонити в усiх церквах по нашому сину. А на честь вашого прибуття сьогоднi ввечерi мої вiйська увiйдуть в он той замок. Заубуш, як зветься замок?
- Якесь Монте,- знизав плечима барон,- чи то Монтебелло, чи то Монтевеглiо, чи то ще якесь Монте. Хiба не однаково, iмператоре?
Замок чи то взято силою, чи то вiн сам пiддався. Переможцi заповнили його розвеселеним гамором, смородом, нахабством, папськi прибiчники втiкали, лякливо тулилися десь у сутiнках, iмператорське вiйсько зухвало розпанахувало нiч червоними вогнями смолоскипiв; палили вогнища, па яких пекли цiлих бикiв, котили бочки з вином, тягли пiд нiж упертих баранiв, шкодували, що в цiй засушенiй на кiстку Iталiї нема свиней, а свинина ж обiцяна мужнiм германцям навiть у раю. Ще вельми невдо-воленi були тим, що тут довкола багато пустої землi, а селян надто мало i нiкого обдирати, бо що таке вiйна, як не обдирання тих, хто шкрябає землю. Папа хотiв би всю землю загарбати для церкви, для єпископiв, монастирiв, абатiв, а навiщо? Церква, тримаючи землю, розведе свої балачки про те, що власнiсть зло, а бiднiсть благо, що царство небесне належить тим, хто, як птицi небеснi, не сiє й не жне, i цими дурними розбазiкуваннями неминуче наштовхне тупоумних селян на думку захопити цю землю для себе. Вони дарують церквi благо, махнувши на свою долю рукою, погрязаючи во злi, бо ж лiпше погрязнути во злi, маючи землю, анiж не маючи нiчого. Дурний би був iмператор iз своїми баронами, коли б став спокiйно ждати, що з того всього вийде. Нi, вiн вiзьме всю землю в свiй залiзний кулак, а всiм єпископам, капеланам i їхньому папi - дзузьки!
Змагання папи з iмператором нагадувало дитячу гру, коли дiти кладуть поперемiнне одну руку на другу, так що нижня рука стає верхньою i навпаки - чия зверху! Тим часом зверху було - iмператорове. Iмператор втiшався перемогами, його не зачепило горе, привезене жоною. Дiтей народжують жони, хай оплакують їхню смерть також вони!
Нiчна учта в замку нiчим не рiзнилася вiд того, що вже бачила Євпраксiя в Германiї, переконалася ще раз: не мають цi люди нi совiстi, нi сорому, черствi душею, твердi серцем усi вкупi зi своїм iмператором. Змушена була сидiти поряд iз Генрiхом, виблискувало в кривавих вогнях золото їхнiх корон, барони й рицарi ревли вiд захвату своєю силою, похвалялися, як доберуться до Каносси й витягнуть звiдти оту суку Матiльду разом з її недорослим Вельфом, а тодi вдарять на Рим i виженуть звiдти лисого Урбана, а тодi... Генрiх i собi кричав. Про те, що вони вiдважнi. Що вони з ним, а вiн з ними. Що вони завжди прийдуть туди, куди пiдуть. I що мiцно триматимуть те, що вiзьмуть. Як справжнiй великий володар, iмператор умiв найбiльшi дурницi виголошувати нiби одкровення. Бо ж дурнi iншого й не жадають. Вони харчуються звичайною їжею. На обличчi в Євпраксiї завмер усмiх, яким, здавалося, вибачала вона все зло цього свiту. Почувалася цiлком вiльною тепер од усього: од цих людей, од їхнiх вигукiв, од їхнiх дурощiв, од їхнього iмператора. Горе своє вона перенесе сама, зате має втiху вiд того, що сказала Генрiховi. Приїхала, аби сказати йому все. Заради цього можна перетерпiти навiть дику нiч у щойно взятому замку. Бiльше вже не забруднишся серод цього бруду. Далi нiкуди.
Iмператор помiтив її усмiшку. Не знав, чим зарадити, стала ця жiнка тепер для нього ще загадковiшою i неприступнiшою, тому мав рятуватися лиш своїм звичним нахабством.
- Заубуш! - гукнув до барона.Де шпiльмани? Шальке, Рюде, чорти його бери, поснули?
Справдi, де ж iмператорськi улюбленцi Шальке й Рюде? Генрiх без пих був так само безпорадний i невтiшний, як без Заубуша. Всi троє мовби доповнювали одне одного, були таким собi триголовим вiрним псом iмператорським, хоч нiколи ще земля не народжувала таких неоднакових людей. Про Заубуша вже сказано, вiн не змiнювався, не старiв, не знесилювався нiколи й нiде, мав у собi справдi щось вiд усiх дияволiв землi й неба, жив тiльки iмператором, не вислужив собi нi маєтностi, нi родини, не_ _мав_ _нiкого близького. Генрiх, п'янiючи на учтах, жартома
обiцяв:
- Ось примушу по всiй iмперiї давати тобi за_ _випаси в лiсах кожну сьому свиню i станеш тодi найбагатшим чоловiком: Заубуш - сьома свиня!
Реготали барони, реготав сам Заубуш, вiджартовувався: "Згоден бути й не сьомою, а десятою свинею!"
Шальке, мабуть, перевищував розумом навiть Заубуша, але стримувався, розумiючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися пе слiд, i пускав свiй природний i доволi злий розум на всiлякi витiвки, гидоти, паскудства, немало звеселяючи тим iмператора. То вхитрявся прив'язати єпископовi пiд його широченнi шати козу, i та пiд час казапня в соборi починала жалiбно мекати. То прибивав рицаря гвiздком до пiдлоги в той час, як кпехт стояв не-порушно перед iмператором, а тодi рицар не мiг зiйти з мiсця i падав па колiна, лякаючись, що йому вiдiбрало ноги. То пiд час учти пiдносив од iменi iмператора якому-небудь бароновi келих, наповнений сечею, i бiдолаха мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лiзли. Шальке був високий, з шиєю такою довгою, що здавалося, нiби то мало не цiлий його тулуб уперто оголюється, вилазить угору з вирiзу в сорочцi, враження нахабно-безсоромної наготи доповнювалося й обличчям Шальке, на якому не росло жодної волосинки, надто ж голими були його очi - без вiй, блудливi, безбарвнi й безвиразнi, як у гадюки.
Коли сила Шальке полягала в нахабнiм розумi, то в Рюде вона вся скупчилася в його руках. На вiдмiну вiд Шальке, Рюде був важкий, головатий, морду мав, як пiдрешiток, вiдзначався придуркуватiстю, зате нiхто не мiг дорiвнятися йому в силi. Якось застав свою жону в лазнi голою з якимсь рицарем, перевернув дерев'яну лазню, одкрив тих нагих, щоб усi бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамi за верхню перекладину i вiдривав коня вiд землi. Танцював на учтах довкола столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жменi олiю з горiхiв. Голову мав таку мiцну, що висаджував нею брами, як тараном.
Найдивнiше ж: у цiй твердiй, як довбешка, головi могли народжуватися веселi пiсеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришевi на лютнi, i ось уже iмператор потiшений, i всi розвеселенi їхньою новою пiсенькою, яка складалася в них на кожний випадок.
Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромнiй наготi, другий у бичачiй тупостi, бринькнули струни в два голоси - один ляскучо-зривистий, другий хрипкий i густий - почато й доведено до кiнця, хоч нiколи не гадала Євпраксiя, що iмператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душi й серцю. Iмператор мовчав, i всi мовчали, а тi двоє виспiвували:
Жив собi кнехт i мав жону

Вродливу, гожу, не дурну.

Ходив, бувало, па вiйну,

Жону тодi лишав одну.

Просив її: "Нe забувай.

З походу радiсно стрiчай.

Рубатимусь за короля".

Жона йому: "Тра-ля-ля-ля".

В землi далекiй рокiв з три

Сьорбав кнехт чужi вiтри.

Жона тим часом - тра-та-ля -

З мужами рiзними гуля.

Ченцi, жонглери, пiлiгрими,

Абати, шпiльмани i мiми,

Купцi, ловцi, гравцi, смiльцi
I розвеселi молодцi -

Доволi їх для пишних втiх -

То й ставсь з жоною тою грiх.
Нестримно пухне їй живiт,

I ось синок прийшов на свiт.

Кнехт трудиться для короля,

А вдома жде його маля.

От i тру-ля, от i ля-ля,

От i старайсь для короля!

Вернувся кнехт з чужих країн,
Роззявив рота: "Чи це син?"

Жона йому: "То ж не дитина.

Цей хлопчик - снiгова людина,
Без тебе тут я настраждалась,
По горах i лiсах металась,

Самотня, кинута всiма,

А мужа все нема й нема.

Раз якось в горах заблукавши,
Вiд спраги снiгу в рот узявши,
Мало не крикнула я: "Пробi!",
Вiдчувши плiд в своїй утробi.
О страх, о жах! Через снiжину
Я мала привести дитину!

Поки мечем ти десь махав,

В менi малятко снiг зачав".

Кнехт змовчав, посопiв, а вранцi
Вiднiс синка вiн голодранцям.
Ще й марку срiбла - па додачу,
Жонi сказав: "Чого ти плачеш?..
Поклав я хлопця на вiконцi,

Забув, що тане снiг на сонцi.
Перетворивсь вiн на калюжу,

Щоб ти... не зраджувала мужу".
З смiшної пiсня ставала зловiсною. Збагнули це навiть обпитi барони, нiхто не смiявся, iмператор теж не смiявся, але не звелiв своїм шпiльманам вчасно вмовкнути, давав доспiвати гидку пiсеньку до кiнця, заохочував своєю мовчанкою, своєю холодною байдужiстю до горя своєї молодої прекрасної жони. Не їхнього спiльного горя, а тiльки її власного, бо для цього чоловiка вже нiщо людське не їснувало.
- Я ненавиджу вас, iмператоре,сказала вона, пiдводячись. Але Генрiх випередив її, скочив, заляскав у долонi:
- Дари для iмператрицi! Дари!
Шпiльманiв усунуто негайно й безжально, понесено в урочистiм неквапi багатi дари для Євпраксiї, не знати коли й зготовленi Генрiхом.
За день повсюди, де стояли Генрiховi вiйська, дзвонили в усiх церквах на знак жалоби по вмерлому Iмператорському синовi. Розлетiлася чутка, що iмператор пiднiс iмператрицi щедрi дари, щоб пом'якшити бiль утрати й злагiднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову, що ж то воно за дари i яких ще коштовностей не вистачає тiй жiнцi, для якої збирано багатства з усього свiту.
А тим часом Євпраксiя, бiднiша душею за найубогiшого жебрака, поверталася з пишним почтом до Верони, де не ждало її нiчого, окрiм нагадування про горе й розпуку.

ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ

У вiйнi завжди має комусь щастити. Попервах щастило Генрiховi. Брав уже не самi лиш горбки й сухi кам'янистi русла струмкiв. Пiддалася йому Мантуя, не втрималася крiпость Мiнервiя. Матiльда Тосканська зi своїм Вельфом не змогли захистити навiть папу Урбана, той утiк з Рима на пiвдень пiд руку сiцiлiйських норманнiв, а Генрiхiв папа Климент зайняв апостольську столицю. Iмператор став зi своїм двором у Падуї, заповiдався прибути до Верони, але не квапився з тим, а Євпраксiя його не чекала. Подiї не обходили її, нiщо не обходило. Весь цей химерний чоловiчий свiт особливо виразно постав їй перед очима тут, у землi, наїжаченiй темними камiнними вежами, що були такi непотрiбнi й смiшнi пiд лагiдним блакитним небом. Чоловiки металися, билися, рiзалися, лилася кров, жорстокостi щодень прибувало, щастя на землi меншало, горя бiльшало. Чому? Навiщо? Євпраксiя вважала, що тiльки нездатнiсть до справжнього життя штовхає людей на злочини, вбивства, жорстокiсть. Всi вони, так чи iнакше, нездатнi й непридатнi - i Генрiх, якого знала, i папа, iцо його нiколи не бачила. Молодий Вельф так само незда-тен нi на що, незважаючи на те, що молодий, i пiдступна Матiльда може крутити ним як завгодно.
Жiнки потрясають свiтом. Вони мстяться чоловiчому свiтовi за його неповноцiннiсть, однобокiсть, обмеженiсть, нони гноблять його своєю великою здатнiстю до життя, дарованою їм природою, а чоловiки, неспроможнi збагнути справжнiх причин, шукають їх там, де не знайдеш нiчого, i знов i знов проливають кров, завойовують городи й замки, так нiби людина може стати щасливiшою, коли замiсть одного каменя володiтиме двома або трьома.
Iмператоровi щастило у вiйнi проти папи й Матiльди Тосканської, але тим часом вiн безповоротно втратив серце своєї молодої жони, втратив, так i не здобувши, i стало воно для нього мовби отою оточеною трьома рядами непробивних мурiв Каноссою, яку хотiв здобути не раз протягом цiлого життя, але здобув лиш цiною власного пониження за часiв Гiльдебранда, а далi мав каратися цим до самої смертi, безсилий i безпорадний.

КУРРАДО

Є вогонь вiльний, дико-розкований, не стримуваний i не обме?йуваний нiчим, дим i попiл вiдлiтають вiд нього, полум'я рветься легко й нестримно, вiн сам летить без упину й перешкод.
А в печi вогонь змiшується з димом, давиться, корчиться в стисках у тiснявi, у безвиходi, вiн гнiтиться власною силою, задихається вiд нерозтраченого шалу, рветься навсiбiч, б'ється в камiнь, гризе його, жалить i падає безсилий i знiкчемнiлий.
Так i людина, позбавлена волi дiяння, замкнена у власному горi, як у кам'яному мiшку, кинута на дно розпачу невiдшкодованiстю втрат, неможливiстю повернень до минулого щастя, навiть коли щастя те примарливо-невловиме. Не вирвешся на волю, бо неволя в тобi самiй, ти прикута обов'язком, становищем, призначенням, прикута мiцно, навiки - нiхто не визволить, не порятує, не зарадить.
Ось тодi несподiвано з'явився в палацi вiн. Все в цiй землi дивувало, iнодi захоплювало, iнодi навiть лякало. В ньому, здавалося, зiбралися всi захоплення, несподiванки й ляки цiєї землi. Мав у обличчi щось мовби потойбiчне, не бралася йому шкiра смаглявiстю, був хворобливо-блiдий, аж прозорий, весь свiтився чи то затаєними захватами, чи то немiччю, принаймнi Євпраксiя, що звикла думати про минущiсть i нетривкiсть всього сущого, нiби вiдразу побачила в ньому пророцтво близького кiнця i мимоволi здригнулася вiд жалю, бо ж був ще так_ _само_ _молодий, як i вона, мав тi самi двадцять лiт, не торкнулося його життя, далекий був од зiпсуття, що ним пронизаний вже наскрiзь його батько iмператор. Син iмператора Конрад, званий тут ласкаво й гарно: Куррадо.
- Ваша величнiсть, я прийшов до вас як син.
- Мiй син помер.
- Але я теж ваш син.
- Ви! Сип? Нi, мiй син помер.
- Хотiв би знайти для вас слова втiхи.
- Неможливо.
- Германська жiнка була завжди вищою за вiдчай.
- Я слов'янська жiнка.
- Але германська iмператриця. Вона гiрко засмiялася.
- Тут кажуть: манська.
- Мене тут звуть Куррадо, але хiба вiд того змiнюється моя сутнiсть?
- Ви знаєте, у чому ваша сутнiсть?
- Намагаюся довiдатися. Впiзнаєш себе не в метушнявi, не в пустих словах, не в тому, чим з таким захопленням займається переважна бiльшiсть смертних. Вибудувати треба в себе в душi...
- Вибудувати що? Вежу? Таку, як тут складає з каменю кожен феодал?
- Це дивна земля, ваша величнiсть. Коли хочете, я покажу вам дещо. Не просто розвiєте нудьгу, виїхавши з цього палацу, але й осягнете велич цього краю. Тут справдi багато безмовних веж, але безлiч iнших, якi дзвонами промовляють до неба й до самого бога. Мiж Вероною i Трiдентом на Адiдже є обвал, який стався в час смертi Христа, коли здригнулася вся земля i потряслися її найглибшi надра.
- Я зазнала цього страшного вiдчуття. Бачити - то вже незмога.
Куррадо був поступливо-нерiшучий. Стояв перед нею високий, з топкими рисами обличчя, нервово перебирав тонкими гарними пальцями коштовну перев'язь меча, меч йому нiяк не личив, ще менше личили золотi остроги, аж бвпраксiя мимоволi всмiхнулася й спитала:
- Ви любите їздити верхи?
- Менi бiльше до вподоби бувати в мiсцевих церквах, бо вони неповторнi i в кожнiй зазнаєш дивного вiдчуття наближеностi до джерел. Але я рицар, мене освячено в германськi королi, я мав би за найвищу честь слугувати вам, ваша величнiсть. Ваш син i слуга.
- Для цього треба питати мого сповiдника абата Бодо?
- Ми можемо брати його з собою. Хiба не очиститься вiн душею в цих тихих притулках?
Ясна рiч, вузьконосий абат радо згодився познайомитися зi святощами Верони. Iмператрицю полишати без нагляду й охорони нiхто б не наважився i навiть iмператорському синовi не дозволено брати її з палацу без належного супроводу й почту. Хiба що перед церквою чи собором усi цi вершники мали собi спокiйно стояти й по пхатися досередини, досить, що тих двох супроводжував абат Бодо, а ще виходили навстрiч капелани й канонiки, шанобливо вклонялися, тодi непомiтно усувалися в нетрi святинь, аби не заважати спiлкуватися з богом таким високим особам.
Щоразу потрапляла Євпраксiя мовби в якийсь новий свiт. У маленькiй церквi Санта-Марiя панувала напiвтьма, печернiсть, не полишало враження, нiби тебе загорнуто в смугастий жовтуватий камiнь i ти навiки зостанешся в цьому притулку людської нерiшучостi, лякливостi, у цьому тихому втечищi вiд суворого грiзного свiту. Церква Сан-Лоренцо з двома круглими вежами нагадувала крiпость, всерединi теж вузька довга нава мовби стискувала тебе, намагалася розчавити, камiнь нагадував про жорстокiсть не лише земного свiту, але й небесного, про безжальнiсть i суворiсть вищої сили, яка нависає над людиною повсюди.
Зате в церквi Сан-Зено, поставленiй на честь покровителя Верони святого Зеновiя, нарештi можна було розпростати дух i тiло, тут був простiр, краса, радiсно золотився камiнь, рожево сяяли безмежно високi колони; головна пава, здавалося, сягав мало не до самого неба, була над головою вiдкритiсть простору, воля, велич.
I все ж Євпраксiя з бiльшою охотою просто їздила вулицями Верони, хотiлося їй вирватися з тiсної долини, хотiлося в гори, у трави, у квiти. Залюбки зносила вона сморiд на вулицях, який усi тут вважали цiлком природною рiччю i пересилювали його за допомогою сили-силенної пахощiв. Терпiла вона стукiт возiв по вибоїстих вулицях, колотнечi убогих жiнок, прокльони носiїв, бридоту й гамiр торгiв, занедбанiсть будiвель, засмiченi вулицi, виття бездомних псiв, гострi крики городської сторожi, їй подобалися багатi веронськi жiнки, якi вiдзначалися зухвалiстю, злагодженою хiттю до життя. Жiнки мали ясне волосся, округлi кшталти, розложистi стегна, що лiниво вигойдувалися пiд складками широкого одягу. Тонкостаннiсть пiдкреслювапо буфистими, багато гаптованими рукавами. На повних, молочно-бiлих шиях iнодi полискував рубiн, нiби велика крапля кровi, а золотi ланцюги на високих грудях подзенькували тихо в мiру того, як їхнi володарки ступали сонно, замислено й провокуюче.
Фiалковi аметисти вони носили на пальцях, змагаючись у тому з єпископами. Дивися в прозору глибину каменя, нi про що не думай, витвори пустку в собi i всi тi образи, якi там виникають, можуть надатися навiть до пророкувань майбуття, i що менш пов'язанi мiж собою твої видiння, то значимiшими видаватимуться тому, кому їх назовеш...
Жiнки, чоловiки, дiти - усе йшло повз Євпраксiю, нiщо не могло, не вмiло й не смiло до неї наблизитися, незапопнювана прiрва зяяла мiж нею i всiм довколишнiм, i прiрва та поширювалася з кожним днем, мiсяцем, роком ще вiдтодi, як вирушила вона з Києва в далеку свою мандрiвку, власне, вже й тодi не помiчаючи нiчого, чiпляючись думкою хiба що за власний розпач та за чеберяй-чикiв. Але чи ж досить людинi самих чеберяйчикiп i чи можна виповнити ними цiле своє життя?
Ще лишався їй зелений свiт пращурiв, спрага росту, що сипiм димом б'є з сонних квiтiв, кiльчення насiння в плiднiй вогкостi, спалахи роси на вранiшнiх снах. Надсила природи, мабуть, визволила Євпраксiю вiд тягаря горя ще й тому, що настала для неї перша весна в цiй землi. Молода радiсна зелень спливала з усiх узбiч долин, свiжий повiв легко нахиляв верхiвки оливкових дерев, над смарагдовими травами мовби розпилив хтось срiблясту пiну. На тлi золотих прочеркiв дорiг з'носилися темнi випростанi кипариси, сосни довгими вiялами своїх гiлок маячили в темно-блакитнiм небi, променi сонця ще не мали того слiпучо-бiлого блиску, що влiтку, i нагадували золотi стрiли, забарвленi блакитом, мовби скупанi в крапельках ранкової роси. На узгiр'ях у повiтрi ще вiдчувалися слiди прохолоди, яка вже поступалася гарячим пахощам диких квiтiв.
Пахуче розрiджене повiтря вдаряло в голову молодiй жiнцi, нiби легке вино, занадто квапливо випите, горбатi янголи лiсу звабливо манили її до себе, вона забувала про своє становище, про осудливо пiдiбганi вузькi губи абата Бодо, хотiлося б їй бодай на короткий час вiдiрвати Конрада вiд його самозаглиблення, та вдовольнялася й тим що могла взяти з собою легеньку й слухняну Вiльтруд дiвчина розумiла й вiдчувала кожен порух душi своєї повелительки, її пречистi очi ясно зорiли, мовби вспокоюючи Євпраксiю, насилаючи на неї благословенне забуття, тодi молода жiнка зрештою забувала и про дiвчину пам'ятала лиш про квiти, задумливо збирала їх, вони мовби лащилися до неї, самi собою виростали там. де вона зупинялася, їй досить було раз або двiчi погорнути довкола траву - i вже було бiле, червоне, синє, жовте. i вона гладила темнi голiвки квiтом, мов дитячi голови, вона нiби сама вростала в квiти, її пальцi волосся,_ _все тiло ставало суцiльною духмяною квiткою, Євпраксiя радо б зосталася такою навiки, та тiльки хто збагне те прагнення i хто на нього пристане? Хiба що чеберяйчики,_ _але_ _й вони не могли подати їй голосу в цю далеч за Велетенськi гори.
Iмператор, хоч би й став поряд з нею на оцiй квiтучiй луцi, лишався б незмiрно чужим i далеким. В душу не вскочиш, коли тебе виселено звiдти, вступ туди заборонено Може, прийняла б у свою душу юного Конрада, нагадував своєю потойбiчнiстю її власну слабiсть, але вiдiрваний назавжди вiд коренiв живого життя, вiн не мiг збагнути її тяжiння до джерел, до основ, до глибин, до головного призначення жiнки па землi, до земпого захмелiння до сплетiння кучерявого листя, вростання коренiв, спалахiв роси. Жiнка в двадцять рокiв хотiла б замiнити зорi на шепiт, а Конрад прагнув зiр не в самому небi, а й довкола, в собi самому, вiн перебував десь у iнших свiтах, мертво-вигаданих, викликуваних хворобливою уявою, пригнiченою мабуть, змалку пустим екстазом молитов, ви-новнених гучнiстю слiв, не закорiнених нi в чому i через те особливо страшних, бо, повернутi на нетривке серце, вони з'їдали його, призводили до самознищення.
Конрад мовби вiдроджувався в кам'яному присмерку веронських церков, натомiсть губився в щедрому свiтi природи, вiдверто нудьгував, майже з таким самим осудом як абат Бодо, позирав на дитячi пустощi Ьвпракси, не мiг нi збагнути її, нi простити. Душа її жадала волi, але хiба ж воля в тiм, щоб вйгарцьовувати в травi подiбно до дикої серни? I коли поверталися до палацу, поки кою волочили в стременах убитий час, Конрод з запалом, близьким до шаленства, намагався вiдкрити Євпраксй справжнє призначення справжньої людинi. "Є палац, збудований з чудового алмазу, незрiвнянної краси й чистоти. Палац той у нашiй душi, ми можемо ввiйти в нього, але путь довга й тяжка. Треба пройти сiм обителей, путь пролягає через сiм ступенiв молитви. Перша обитель найлегша, бо досягається усною молитвою. Друга - обитель молитви мисленої, мова внутрiшня замiнює зовнiшню. Молитва споглядальна вiдзначав третю ступiнь. Там слiд багато любити, не думаючи. Молитва заспокоєння вводить у четверту обитель. Душа вже нiчого не дає, вона тiльки отримує. Iстина з'являється несподiвано й раптово. Квiти ледь розкрили свої чашечки, вони розлили тiльки першi пахощi. У шостiй обителi, у молитвi захоплення, досягається цiлковитий екстаз. Чуєш, але навiть щонайменший рух неможливий. Сьома обитель - парiння ума. Це вже по той бiк екстазу. Божество схоже на чистий i надзвичайно прозорий алмаз, набагато бiльший усього видимого свiту. Коли ж по всьому повертаєшся на землю, знов стаєш, мов той маленький вiслюк на пасовиську..."
- Куррадо,- ласкаво казала йому Євпраксiя,- ви нездужаєте, Куррадо. Згадайте бодай про те, що вас коронували германським королем.
- Мене пригнiчує грубiсть i нагла сила тiлесного життя,- скаржився Конрад.
Вiн був дивний, але з ним Євпраксiя почувалася лiпше, тепер могла боротися з самотнiстю i коли й не бачила нiчого попереду, то вдовольнялася бодай тим, що мала. Пробувала допитатися у Вiльтруд, що та думає про молодого короля, але дiвчина ляклигво ховала очi.
- Хiба я смiю, ваша величнiсть!
- А коли звелю тобi?
- То й тодi не насмiлюся нiколи.
- Згадай, що ти донька рицаря. Кожен рицар може стати i королем, i навiть iмператором, як дiд iмператора Генрiха.
- Коли вiн стає, тодi стає. Я ж - лиш донька вбитого на вiйнi кнехта.
Це дiвча не зносило оголеностi слiв. Євпраксiя вiдсту-палася.
Iмператоровi стало вiдомо про дружбу мiж жоною i сином. Вiн покликав Конрада до себе, той не пiдкорявся. Зостався у Веронi, далi їздили з Євпраксiєю i належним почтом то в гори, то до озера Бенако, то до церков i абатств, i молода жiнка вдячна була цьому хворобливому i трохи дивному Куррадо за його уважливiсть, за те, що дарував їй з усiх чоловiкiв свiту хоч i не зовсiм звичайну а все ж чоловiчiсть. Жiнка створена для очей i доторкiв. Доторки судилися їй лиш найгрубiшi й найбезжальнiшi то чому ж мала вiдмовитися бодай вiд очей i поглядiв? А вiд Куррадо мала саме погляди, й виходило, що навiть цього iнодi достатньо для щастя.
Ось тодi й прибув до Верони iмператор, прибув з усiм своїм численним двором, мабуть, надовго, прибув без попереджень i заповiдань, мав коло себе всiх улюбленцiв, помагайлiв, лакуз i придуркiв, але вiдразу з-помiж усiх помiчено й нового наближеного, навiть i не наближеного, як скажiмо, звичний здавен Заубуш, а мовби притуленого до Генрiха, бо нiде не розлучався з iмператором, стояв позад нього, мов тiнь, весь у чорному, без нiяких прикрас, без щонайменшої зброї, високий, худий, аж кiстки свiтилися з вiдблисками якогось пекельного подумя па впалих щоках i палючим поглядом. Чоловiк володiв усiма можливими мовами, i вже це видавало в ньому пройдисвiта. Вiн мав нахабство втручатися в усi розмови iмператора навiть у його розмову з жоною,- з цього зроблено висновок, що його вплив на Генрiха не має меж. Згодом стало зрозумiло, що й до Верони iмператор приїхав спонукуваний цим чоловiком, принаймнi це збагнула Євпраксiя.
Ясна рiч, iмператор передовсiм зустрiвся з iмператрицею, бо виходило, нiби вiн приїхав до неї в гостi, чи що. Пiсля належних повiтань Генрiх не стримався i досить виразно натякнув, що прибув сюди за порадою одного свого вельми цiнного друга й помiчника. Євпраксiя промовчала. Сказати йому, що мав би керуватися власними спонуками? Але навiщо говорити про це? Мiж ними вмерло все й двiчi вмерло з загибеллю сина.
- Казано менi, ви забавлялися тут з королем Конрадом? - досить грубо спитав Генрiх.
- Ми вiдвiдували церкви.
- Аж на озерi Бенако!
- Там є церква на островi. Вона пiдлягає вiдразу трьом єпископам: веронському, трiдентському й брешiйському.
- Сподiваюся, усi три єпископи виїздили вам назустрiч?
- На жаль, їх нiхто не попередив.
- Тодi навiщо ж вам сповiдник абат Бодо?
- Для вiдбирання сповiдi вiд мене, ваша величнiсть. Хiба ви вже не маєте свого сповiдника?
За допь iмператор оглух. Чи був у нього звичайний напад глухоти, а чи просто вдавав з себе глухого, аби познущатися з Євпраксiї. Покликав її для розмови, вiдiслав усiх свiдкiв i пiдслухiв i знову вiдбулося мiж ними те дивне й дике, що вже вiдбувалося безлiч разiв ще в Германiї. Єiшраксiя, ще не здогадуючись про стан Генрiха, почала спокiйно говорити про те, що помiг їй Конрад у тяжкi хвилини й днi, висловила надiю, що iмператор не стане на завадi їхнiм розмовам з його сином, вiдвiдинам околиць Верони.
- Я не шукав мого нового друга,несподiвано сказав iмператор,- вiн знайшов мене сам. Хтось пустив гидку чутку про мою таємну недугу, i ось цей чоловiк поспiшив до мене, аби допомогти.
Євпраксiя стривожено поглянула па iмператора. Який чоловiк? Яка недуга? Хiба що всезагальне зiпсуття вважати недугою?
- Ваша величнiсть, я чула, що в тутешнiх болотах легко пiдхопити лихоманку,- з простого людського спiвчуття промовила вона.
- Bin запевняє мене, що все повернеться,- сказав iмператор, уперто влiплюючи погляд у свою молоду жону. Про що це? Може, про послiв, яких немає з Киева ось уже рiк чи й бiльше?
- Я не маю вiстей з Києва вже так давно. Чи не спорядили б ви, ваша величнiсть, ще одне посольство до мого отця? А чи зробити це менi самiй, найнявши вiдповiдних людей? Однак, що тодi скажуть про iмператора?
Вiн не чув її, не хотiв слухати, аж тепер вона збагнула нарештi! Бо вперто вiв про своє, про того загадкового чоловiка i про свою ще загадковiшу для її чистої душi немiч. Мовляв, страждали цим многi. Ще персидськi царi. Грецькi й сiракузькi тирани. Римськi iмператори. Мало не всi. I коли сам великий Цезар, а потiм цей невдаха Антонiй кидалися в обiйми до єгипетської блудницi Клеопатри, то робили те в сподiваннi збороти вичерпнiсть, яка неминуче настає у великих державних мужiв. Вiн iмператор уже тридцять п'ять лiт. Дорiвнявся в цьому Августовi й Карповi Великому. Простому смертному незнане таке тривале напруження. Виграючи битви, неминуче маєш програвати щось iнше. Але хто бере цiлi мiста й землi, повинен умiти взяти й власну жону. Це його обов'язок.
Для того й прибув до нього новий друг. Треба сподiватися...
До Євпраксiї суть цiєї заплутаної мови пробивалася, мовби через гiрське непрохiддя. Темнi слова, темнi натяки, щось гидке, липке, зловiсне. Знов угадувався за всiм одноногий Заубуш так само, як у отих соборних пiчних збировиськах, як у отих п'яти пагих, що хотiли збезчестити_ _її, як у всьому, що стосувалося iмператора i його молодої жони. За тим хижооким пройдисвiтом теж стоїть Заубуш, але що їй тепер до всього? Вона iмператриця, але не жона цьому чоловiковi! Не жона й не буде нiколи.
Мовчки пiдвелася i пiшла до дверей, не дослухавши Генрiха.
- Я ще не все сказав! - гукнув вiн услiд.- Ви ще не _-у_ все почули! Як зручно, коли ти можеш дозволити розкiш чути, коли хочеш, i примушувати слухати навiть тодi, як нiхто б не хотiв цього робити. Але тут Генрiхова зброя обернулася проти нього. Тепер Євпраксiя не схотiла його слухати. Не вдавала глухої - просто йшла вiд нього, полишаючи iмператора наодинцi з його недолугим бурмотiнням!
- Я забороняю вам розмови з Конрадом! - женучись за нею, крикнув Генрiх.- Все забороняю! Не дозволяю нiчого! I я прийду до вашої ложницi сьогоднi вночi! Конрад виїхав iз замку без Євпраксiї. Мабуть, молився в церквi Санта-Марiя, уклякав на холоднiй кам'янiй пiд лозi, загорнутий у камiнь, придавлений пiтьмою i моторошною самотнiстю, надвечiр повернувся, був ще прозорiший, ще блiдiший, нiж звичайно, вибачливо всмiхався нрибрамнiй сторожi, стривожено поглядав на муравлисько розкричаних рицарiв на палацовому дворищi. За ним видно, пильно стежили чиїсь ворожi очi, бо iмператоровi повiдомлено було, коли виїхав германський король i коли повернувся, повiдомлено також, що при поверненнi супроводжував Конрада собака. Власне, й не собака, а невеличкий чорний песик, який, покручуючи хвостиком, убiг слiдом за конем Конрада в замкову браму, сторожа його пропустила, не наважуючись прогнати, бо пес такої високої особи мимоволi теж набуває значимостi. Про пса iмператоровi доповiдав, яспа рiч, Заубуш. Бо хто б ще насмiлився?
- Де пес? - спитав рiзко Генрiх. Заубуш не квапився з вiдповiддю. "Пес" могло стосуватися однаково й того бездомного собаки i... прямо скажемо сина iмператорського, який останнiм часом виказував занадто небезпечну близькiсть до iмператрицi.
- Пес в замку,- сказав Заубуш з таким лукавим виразом на своєму вродливому обличчi, що залюбки мiг приписати того пса й самому собi.
- Питаю про собаку! - вже розгнiвано крикнув iмператор.
- 1 я кажу про собаку,- вiдповiв барон.
- Кажеш, вiн у замку?
- Так, iмператоре.
- Приблудний пес?
- Всi ознаки свiдчать про це.
- I ти спокiйно стоїш передi мною? Тут дозволив собi подивуватися навiть Заубуш. Невже вiн старiє?
- Не зрозумiв, iмператоре?
- Цього пса могла пiдiслати сама Матiльда!
- Не стрелило менi в дурну голову.
- Може, вiн скажений, може, занiс сюди морову пошесть! Може, забрався вже десь в iмператорську ложницю! Пес у замку, а мої люди байдуже спостерiгають цю страшну картину!
- Ваша величнiсть, я справдi не подумав. Але мене проймає жах: пес в iмператорськiй ложницi!
Той пройдисвiт, якого знайшов для iмператора Заубуш, стояв позаду Генрiха, притулений до нього, як чорна тiнь, мовчав, лиш поблискував своїми очиськами, але барон мiг би заприсягтися, що вигадка з псом належить йому. От тiльки коли вiн устиг шепнути iмператоровi - це лишилося непростеженим. Невже барон справдi так постарiв, що вже втрачав спостережливiсть.
- Я зроблю необхiднi розпорядження, iмператоре,- сказав вiн.
Генрiх увесь затрусився.
- Знайти собаку! Перевернути весь палац! Весь замок! Всю Верону! Може, то сама Матiльда перекинулася в пса! Або Урбан! Шукайте! Миттю пiдняти всiх на ноги! Послати до мене Конрада! Де Конрад? Де iмператриця?
Крик, тупiт, брязкiт зброї. На замкових дворах шикувалися кiннi рицарi в повнiм бойовiм обладунку, так нiби мали вiдбивати напад численних ворогiв. Металися люди зi смолоскипами. Вогнi пересувалися в гарячковому безладдi внизу, на стiнах замку, свiтилося у вежах, безжально вирубувано кущi троянд на грядках квiтiв, де любила гуляти Євпраксiя. Скрiзь мiг ховатися пес! В палацi металося з сотню переляканих людей. Поперед усiх скакали Шальке й Рюде, залiтали повсюди, ввiрвалися до Євпраксiї, перевернули пiдставку для книги, яку вона читала, наполохали Вiльтруд, бiгали довкола iмператрицi, кричали роззухвалено:
- Де собака? Гав-гав!
- Де песик? Тяв-тяв!
- Де? Гав!
- Де? Тяв!
Вона зрозумiла: Заубуш метаться за оте своє ганебне вiдгавкування пiд столом на учтi. Мовчки вказала шпiльманам на дверi. Коли тi й далi гасали по покою, блазнюючи, тупнула ногою:
- Геть!
Появився абат Бодо, суворо видивився на придуркiв тi зникли, понесли свiй гавкiт далi по палацу.
- Дочко моя,- стурбовано мовив абат,- у палацi справдi приблудний собака.
- Ви сповiдник чи собаколов? - вколола його Євпраксiя.
- А що, коли вiн скажений? Небезпека передовсiм для вас, дочхо моя. Бо жiнка завжди беззахисна перед стихiями.
- Це просто гидка витiвка Заубуша.
- Але всi бачили, як пес убiг до замку слiдом за королем Конрадом.
- Вигадка! Не мiг Конрад привести якогось скаженого... Отче, вас прислано?
- Мене прислав сюди обов'язок.
Знов улетiли Шальке й Рюде, знов загавкали, але слiдом за ними увiйшов Заубуш i стала зрозумiлою нахабнiсть шпiльманiв.
- Ми нiде не можемо знайти цього клятого пса, ваша величнiсть,- розвiв руками барон.
- Я не питала вас про де,- холодно зауважила Євпраксiя.
- Даруйте, ваша величнiсть. Про пса в мене вирвалося мимоволi. Вас просить до себе iмператор.
- Чи не занадто пiзно?
- Для iмператора час не важить.
- Скажiть йому, що ми поговоримо завтра.
- Вiн просить вас негайно... У нього вже...- Заубуш трохи помовчав, смакуючи те, що мав додати, тодi сказав: - У нього вже король Конрад. Вони обидва просять вас.
- Вам треба йти, дочко моя,втрутився абат_ _Бодо.
- А як же буде з нiчною молитвою? - глузливо поспитала Євпраксiя.
- Молитися нiколи не пiзно.
Вона покликала Вiльтруд i пiшла до iмператорських покоїв. Приставленi Заубушем рицарi освiтлювали смолоскипами переходи. Ще гасали по палацу люди, досi шукали й не знаходили того таємничого пса. Iмператриця йшла гордо, високо несла голову в яснiй коронi волосся. Вiльтруд з трисвiчником лякливо трималася ледь позаду, коло iмператорських покоїв десь вмiло вiдстала, як вiдстали всi, бо далi не смiв iти нiхто, окрiм Євпраксiї.
У великiм троннiм залi, тьмяно освiтленiм товстими свiчками по кутках, Євпраксiя застала двох: батька й сина. Генрiх вiдiслав свою невiдлучну тiнь, свiдки були небажанi, вiн сидiв на тронi якось розкарячено, руки йому звисали мало не до пiдлоги, очi втупленi були в щось невидиме, Конрад стояв збоку, високий, тонкий, мовби неприсутнiй тут духом, обидва скинулися очима назустрiч Євпраксiї, в одного погляд був самозаглиблений, ал.е уважний, у другого каламутно-несамовитий, а вона йшла вiдразу до двох i нi до кого - обличчя нервове, рiзке, очi, нiс, губи - все мовби рвалося їм обом назустрiч, блиском, яскравiстю, виразливiстю, нетерпiнням. Обидва мимоволi подалися до неї, хоч обидва вмить, якимсь пiдсвiдомим чуттям збагнули: не до них вона йде й нiколи не йтиме. Конрад сприйняв це вiдкриття покiрливо й безсило, як сприймав життя взагалi. Генрiх, пе звиклий до поразок, не мiг i не вмiв упокорюватися. Для нього вiдкривалося при поглядi па цю неймовiрно привадливу жiнку, що вже не знати йому минущої найсутнiшої сили, що не пити нiколи вiдтiль, де квiтне сад i б'ють джерела, що немає для нього там нiчого. Збагнув це вiдразу своїм гострим, точним розумом, але змиритися пе мiг.
- Ви знайшли пса, iмператоре? - насмiшкувато спитала вона.
Запитання невинне й цiлком природне, зважаючи на те, що творилося в палацi. Але Генрiхом воно струснуло так, нiби захиталася пiд ним земля. Вiн злетiв з трону, став навпроти Євпраксiї, по-бичачому нахилив голову, спопеляв її поглядом. Вона не горiла, не ставала соляним стовпом, була обурливо жива й прекрасна, псзiiищима, непiдвладна його силi, його владi, його жорстокостi.
- Ось пес! - гукнув iмператор, незграбно перехиляючись в бiк Конрада, мовби намагаючись дiстати його довгою своєю рукою.- Ось твiй пес, ти, суко!
Вiн лаявся так уперше при нiй, хоч те, що робив колись, було тяжче за лайку. Євпраксiя розгубилася вiд такої несподiванки, не була зготована до цього, брудне слово штовхнуло її в груди, аж вона вiдступилася. Але Генрiх вловив той її порух, вмить пiдскочив до Євпраксiї, вчепився їй у волосся, як тодi, коли вперше виявила його глухоту, тягнув до Конрада, сичав у обличчя:
- Iди до нього! Йди! На злягання! На кублення! На... Вона вирвалася, вiдбiгла вiд шаленця, але Генрiх гнався за нею, тягнув до неї загребущi руки, страшний, знавiснiлий, невiдступний.
- Знайшли пса твого! - хрипiв вiн запекло.- Вiддайся йому! Не хочеш iмператора, хочеш пса!
I гнався за нею, невiдступний, як смерть, а той, зблiдлий, перестрашений, не вмiв захистити нi молодої жiнки, нi себе самого, не мiг зворухнутися, пi подати голосу, i Євпраксiя жiночим чуттям збагнула той єдиний захист. який ще лишався для неї, останню спробу вiдбитися вiд ненависного iмператора тепер, може, й назавжди. Не втiкала бiльше, вiдважно стрiла його очi на очi, закричала, перекриваючи його хрипке клекотiння:
- Чого ти хочеш? Аби я сказала? Готова вiддатися йому! Я вiддамся йому! Чуєш: йому, не тобi! Не тобi,_ _не_ _тобi, не тобi!
Генрiх нiби ждав цих слiв, не розгубився, якось мовби зрадiло кинувся до Конрада, вхопив його за руки, потягнув до Євпраксiї.
- Чуєш: вона готова тобi вiддатися! Чому ж стоїш? Бiжи й ляж з нею! Я покличу камерарiїв, хай вопи поможуть тобi ввiйти до неї в постiль!
Конрад був холодний, як снiг у горах. Спокiйно вивiльнився з чiпких Генрiхових рук, тихо промовив:
- Не осоромлюйтеся, ваша величнiсть. Навiть найбiльша любов пе дозволила б менi осквернити ложе мого отця.
- Це я - твiй отець? - зареготав iмператор.- Сто тисяч свиней, як каже мiй Заубуш! Твоя мати сплодила тебе з Рудольфом Швабським, i всi це знають, як знають, якою сукою була твоя мати! Що скажеш ще, виплодку!

ЛIТОПИС
НОВЕ Й СТАРЕ

"Її поведiнка незабаром викликала його пiдозри, i вiн подумав, що партнером у її грiховi є рiдний старший син Конрад, коронований 1087 року германським королем". (Британська енциклопедiя, т. II, стор. 429).
Чи думали Дiдро й Даламбер, випускаючи перший том своєї славетної "Енциклопедiї", що їхнє славне дiтище може бути колись використане для переповiдання iсторичних плiток вельми сумнiвної вартостi?
Але авторiв Британської енциклопедiї, власне, важко звинувачувати, коли взяти до уваги, що й сам Генрiх вiрив у свої пiдозри i справдi спорядив погоню за сином i Конрада було затримано в Ломбардiї десь за рiкою По, та вже тут скористалася з цього супротивна сторона - Матiльда Тосканська, яка не спускала ока з iмператора, кинула все, щоб визволити втiкача. Конрада урочисто допроваджено до Каносси а незабаром з належним розголосом короновано королем Iталiї. Син пiшов проти батька. Пiшов не сам, а пiдштовхуваний умiло й вправно. Виходило ж так, нiби все те сталося через жiнку, яка опинилася мiж ними,- жона одному, мати другому, насправдi - нi жона, нi мати, молода двадцятилiтня княжна з Києва, для якої життя ще не починалося, а вже зайшло в глухий кут так, що нiкому несила розiбратися, навiть усiм енциклопедистам свiту.
Люди звикли скаржитися на труднощi тих часiв, у якi їм випало жити, але, здається, нiколи не лунали тi скарги так одностайно, як тодi. Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи iсторiю свого часу, розпачливо вигукував: "У цей час скрiзь, як у церквi, так i в свiтi, панувало презирство до законiв i правосуддя. Всi вiддавалися найгрубiшим покликам пристрастей. Нiхто не мiг нi в чому бути впевнений: чеснiсть, ця тверда основа всього доброго, не визначалася нiким. Так що не слiд сумнiватися бiльше, що земнi грiхи скоро втомлять небо i, по слову пророка, неправда народiв намножилася до того, що чинилися вбивства за вбивствами. Порок шанувався всiма класами в державi. Рятiвнi заходи неухильної твердостi були забутi, i до наших народiв справедливо можна було вiднести вiдомi слова апостола: "Всюди чутно, що мiж вами перелюб, i то такий перелюб, який i мiж поганими незнаний". Безсоромне користолюбство заволодiло серцями всiх; вiра потрясена, i звiдси вяникли найпостиднiшi пороки: срамота, вбивства, заслiплена боротьба пристрастей, грабiж i блуд. О небо! Хто повiрить тому?"
Глаберовi вторить Ордерiк-Вiталiй, який пише через сорок рокiв пiсля нього, але не помiчає довкола нiяких змiн на лiпше. Де там! "В рiк од втiлення господнього 1094 смути i бранна тривога хвилювали майже всю все-ленну: смертнi безжально наносили один одному найбiльшi бiдування вбивствами i грабуванням. Злоба у всiх проявах дiйшла до крайнiх меж i завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бiд".

ВЕЖА П'ЯНОГО КЕНТАВРА

Iмператор залiг у глибинах палацу, мов Мiнотавр у Лабiринтi. Кого зжере першим? Розсилав погоню за Конрадом, все для нього скупчилося на одному: упiймають чи не упiймають? Тодi не витримав, не дочекався, у грiзному брязкотi зброї появився у Євпраксiї, оточений залiзними рицарями, сам залiзно-твердий, нiби ставав не супроти слабої жiнки, а проти цiлого ворожого вiйська, спитав з викликом:
- Де Конрад?
- Вiн ваш син.
- А ваш коханець!
Сказано було вже не наодинцi, кинуто у вуха рицарям, щедро дано ласий харч для страшної плiтки. Євпраксiя ноблiдла, голос її затремтiв:
- Соромтесь казати неправду, iмператоре!
- Iдiть за мною,- кричав вiн, пiнячись од злостi, яка за цi днi ще побiльшала.
- Куди?
- Пiдете, куди я звелю!
- Це - насильство?
- Називайте як хочете. Не пiдете - вас поведуть! Понесуть!
- Може, мертву?
- I мертву! Вiднесуть!
Що страшнiше - груба мова чи грубий дотик? Для неї тепер усе було однакове. Ще сподiвалася вберегти рештки гiдностi, мовчки пiшла за ним. Оточенi пiвколом залiзних рицарiв,- iмператор i його жона. Видимiсть згоди. Iшли через палацовi двори, пiднiмалися в якусь вежу, опинилися на замковiй стiнi. Євпраксiя нiколи там не була. Вразив її несподiвано широкий перехiд мiж кам'яними зубцями. Перехiд з'єднував двi вежi: меншу, нижчу, крiзь яку пiднялися, i вищу, широку, темну, до якої Генрiх повiв iмператрицю вже без свiдкiв. Охорона лишилася позаду, у тiй малiй вежi.
- Вiднинi це й будуть вашi володiння! - кинув iмператор iз зловтiхою, визираючи крiзь зубцi стiни.- Там унизу ваш трояндовий сад, яким можете милуватися досхочу.
Вирубаний - можна було б додати, але Євпраксiя мовчала. Вiрила й не вiрила. Всього ждала вiд цього чоловiка, але вiн перевершив найпохмурiшi припущення. Вiв її просто до тої вежi, що затуляла тепер од Євпраксiї пiвсвiту, цiлий свiт, i вона йшла покiрливо, чи то сонно, чи то в злих чарах, не бачила нiчого, тiльки темний камiнь поперед себе.
Проїхати пiвсвiту, вiддати цим чужим людям пiвжиття, зазнати болючих невiдшкодовних втрат, страждань, принижень, мучитися й поневiрятися без мiри i все лиш на те, аби тебе замкнули в цiй похмурiй чотирикутнiй вежi, складенiй з сiрого дикого каменю не знати ким i не знати навiщо?
Видно, щоб хоч трохи зарадити неминучiй похмуростi цього мертвого камiння, над низеньким входом до вежi якийсь добрий чоловiк приладнав колись карбованого зi старої бронзи кентавра. То був не зовсiм звичний кентавр - напiвкiнь, напiвчоловiк. Вбиваючись заднiми копитами в мiцний камiнь (завдяки цьому й тримався в повiтрi рiвнобiжне до вимощеного плитами палацового гульбища), вiн пустив переднi ноги веселим i недбалим розкидом, бо був п'яний давно i навiки, мочив свою коротку, як у iмператора, борiдку в чашi з вином, а що чашу доводилося чимось тримати, то мав для того, на вiдмiну вiд усiх можливих а чи ймовiрних кентаврiв, ще й двi руки. Кентавр з руками та ще й п'яний! Видовище вельми веселе, надто ж для тих, хто сам, розвеселений пiсля палацових учт, виходив на широкi плити гульбища i споглядав у себе над головою оту давню бронзу, таку давню, що лиснiла, мов стара кiстка з випадкових викопалиськ.
Генрiх не поминув увагою бронзової химери, вiн навiть став на короткий час, аби помилуватися витiвками п'яного кентавра, тодi показав Євпраксiї на низькi дверi, вiдступився, даючи їй змогу ввiйти туди, голосом, наставленим на великi вiддалi, прокричав:
- Вас не випустять звiдси, доки не скажете, де Конрад!
Євпраксiя поминула його з мовчазною погордою. Була чиста не самим тiлом - душею, серцем, не забруднила жодного свого помислу, може, й лiпше, що сховається в цiй вежi, знесенiй високо в небо, куди не дiстане з землi нiякий бруд?
Мало не бiгцем здолала першi кам'янi сходи в темрявi. Але в першiм же, освiтленiм вузькими прорiзами в стiнах примiщеннi замiсть сподiваної дикостi й занедбаностi зустрiлася з суто палацовим убранством, на додачу всього злого зорiли їй назустрiч нескаламученi очi Вiльтруд.
- Як? I ти? - вишепотiла до дiвчини, а та кинулася до iмператрицi, мовби нiчого не сталося, нiби все так i мало бути.
- Ваша величнiсть, я проведу вас. Вашi покої вгорi. Там усе для вас. Абат Бодо жде вас там.
Абат жде. Вiн теж тут. Все зготовлене й приготовлене дбайливо, з холодним серцем. Нiхто не захистив її. Всi згодилися. Вiльтруд - це так. Але абат? За ним церква, бог. Хiба й бог хоче того, що Генрiх? Тепер не було нiяких надiй. Не зоставалося нiчого. Життя спалахнуло, мов високе полум'я, закуте в тiсний камiнь. Вище! Вище! Вище! Мало не бiгцем долала безкiнечнi кам'янi схiдцi. Вiльтруд не встигала за iмператрицею. Вище! Далi! До самих хмар! До неба! Впала, коли вже не було в тiлi нiчого. Вмерло все. I вона вмерла для всього. Не чула, як бурмотiв молитву абат Бодо, як роздягала її, вкладаючiї в постiль, Вiльтруд, не бачила слiз. Чиїх? Своїх чи тої дiвчини, яка добровiльно давала себе закути в камiнь разом iз своєю iмператрицею?
Знов, як при народженнi дитини, потряслися всi вадра землi, розколювалося небо, валилися гори, клекотiли дикi води, тривало це довго - тиждень, мiсяць, рiк. Хiба вона могла знати?.. Коли стала на ноги, здивувалася: мала в собi вiдчуття призвичаеностi до цiєї вежi, до ув'язнення, до тiсних меж свого свiту, не рвалася на волю, сприймала все як данiсть. Коли ж могла звикнути? I як це могло статися? Чи в час лихоманкового забуття натурчав їй у вуха абат Бодо про покiрливiсть, i вона несвiдомо сприйняла його научення? Блаженнi убогi духом. Блаженнi, хто не жадав. Блаженнi, хто не бунтується. Блаженнi покiрливi духом. Невже вона так легко далася вмовити? Невже так постарiла душею, що вже пе жадає волi! Ще ж зовсiм недавно жадала волi тiльки для себе, тiльки собi, не задумуючись, чи є така воля на свiтi. Абат Бодо бурмотiв про те, що людина повинна прагнути душею бога, навiть Куррадо говорив їй лиш про бога, а вона слухала їх i не чула, бо для неї богом були - воля, розкутiсть, безмежжя жадань i життя. Не терпiла насильства, чужа покорi, далека вiд обов'язкiв - тепер мала призвичаїтися до всього враз, i хтось зробив це за неї, уклавши в це лiжко, приспавши душу й мозок.
Байдужiсть до всього заволодiла Євпраксiєю. Не слухала намовлянь доброї Вiльтруд спуститися з високостей вежi й прогулятися по стiнi, куди вечорами долинали пахощi квiтiв з тих грядочок, що збереглися мiж голими понурими стiнами замку i пiсля того плюндрування в нiч пошукiв собаки тепер чиїмись дбайливими руками знов доглянутих, политих, прибраних. Не могла ходити мiж своєю вежею i тою, де засiли охоронцi. Здогадувалася, що Генрiх не довiрив її охорону iталiйцям, бо в тих надто багато серця, доброти, розуму. Нi, вiн посадив там своїх червономордих кнехтiв, тупих, упертих, вiд народження переконаних, що для чоловiка головне - здоров'я, а не розум. Надивилася їх досхочу, бiльше не хотiла бачити, не хотiла ганьбитися, показувати перед ними свою неволю. Нi! Сидiтиме тут довiку i не зворухнеться нiкуди.
- Я теж буду з вами, ваша величнiсть,- казала Вiльтруд.
- Ти можеш виходити на волю i повинна це робити.
- Але як я полишатиму вас бодай на хвилину?_ _I як_ _смiю дихати волею, коли ви позбавленi цього?
- Не повинна каратися своєю вищiстю надi мною. Завжди хтось над кимось вищий у чомусь. Сприймай усе належно, як робить це абат Бодо. Адже вiн вiльно ходить туди й сюди, пробує втiшати мене в моїй неволi, тодi полишав мене наодинцi з неволею, для себе вибираючи свободу. Чи ти помiтила в ньому болi й страждання вiд необхiдностi цих вимушених змiн?
- Вiн завжди однаковий.
- Будь i ти такою.
- Хiба ж можна спокiйно спостерiгати, як ви страждаєте, ваша величнiсть!
- Хто сказав тобi, що я страждаю?
- А ця вежа? Така гнiтюча, страшна, тiсна.
- Жiнкам судилося терпiння. Все треба здолати. Коли вежа, то й вежа.
- Я винесла з палацу всi вашi iмператорськi прикраси, ваша величнiсть. Це поможе вам.
Євпраксiя погладила її ясне волосся. Хто б мiг сказати, що тут поможе?
Поки лежала в лихоманцi, не знала, що дiялося внизу, тепер, хоч i вiдмовлялась бодай трохи розширити свiй звужений до краю свiт, все ж iз вiкон свого високого притулку добре бачила весь пагорб Сан-П'єтро, Адiдже з римським мостом, пильнованим з того боку темною кам'яною вежею, веронський старий собор на тiм боцi, церкви, будинки, камiнний лiс веж над городом.
Чи Генрiх увесь цей час проводив у пишностi й забавах, чи довiдався, може, про видужання Євпраксiї i тепер, знаючи, як невiдривне стежитиме вона iз своєї в'язницi за життям на свободi, навмисне влаштовував щодня всiлякi урочистостi, так нiби лиш для того приїхав до Iталiї й зупинився у Веронi. То затiяно молiння в соборi i довгий шлях мiж собором i замком - тисяча сiмсот крокiв - заслонено вiд спеки бiлими полотняними накриттями, на стiнах будинкiв навiшано гiрлянди квiтiв, килими, люд примушено стрiчати iмператора в час переїзду вiтальними вигуками, спiванням псалмiв, поклонами. То вся Верона вирувала в площадних грищах i карнавалах, Генрiх велiв вiдчиняти браму замку i всi дверi палацу, розвеселений натовп бiг по палацових переходах аж до iмператорської ложницi, де, простягнувшись на тканому золотом покриттi ложа, лежав Генрiх, загорнутий у бiлi iмператорськi горностаї, закостенiлий вiд влади, з оголеним мечем в однiй руцi i з берлом у другiй. Сам, один, на широкому ложi, в безмежнiй своїй державi. А де ж iмператриця?
То мiж нагими понурими стiнами замку рубано голови непокiрливим, настромлювано на палi, виставлювано па сонцi. Кого лякано? Веронцiв чи ту, що сидiла в кам'янiй вежi i в розпачi дивилася на те, що вiдбувається на землi?
Пишнi виїзди на лови, прийом послiв, турнiри, конi, стяги, лютнi, крики. Усе пiд вежею, мовби навмисне дратували Євпраксiю. Може, вiд нестерпної розпуки не витримає i кинеться з вiкна вниз?
Не кидалася. У безодню кидається лише той, хто лякається безоднi. А вона тепер не боялася нiчого. Коли й навчило її життя чого-небудь, то це - не боятися. Хiба ж боїться чого-небудь трава, або вiтер, або квiтка? Євпраксiю вiдiрвано вiд землi, вiд тисняви й захватiв люду, її кинуто в порожнечу, де не було опертя, де грають смертними тучi й вiтер. Та чи ж вiдiрвано? I чи дратувала б вона марно богiв, намагаючись приторкнутися тiм'ям до зiрок, забувшiї про землю?
Звикла до свого нового стану, яинула думкою й вiдчуттям туди, де зеленiла трава, шумiли лiси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Зi своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави i повертала собi втрачену безпосереднiсть життя, хай навiть досконало-нестерпного, як у неї нинi. З вежi свiт був видимий виразнiше, вiн виявився набагато ширшим, барвистiшим, днi були сповненi сонцем i всемогутнiстю зеленi, яка пробивалася повсюди крiзь най-мiцнiший камiнь, зеленосонятний свiт не зникав i вночi, лиш набирав iнших барв, ставав щiльнiшим, насиче-нiшим, у просторi запановувала таємничiсть шерехiв, шелестiв, дихань, поєднань, зачать, народжень, крикiв, стогонiв, зiтхань i мовчання. Наставало царювання мiсячного сяйва, яке все зрiвнювало, зупиняло будь-який рух, вганяло в тривожний сон. Тодi крiзь кошлатiсть тiней у рiзьблено-срiблястому свiтi долинали до Євпраксiї теплi згуки трав, материнське дихання теплих туманiв, од яких хотiлося плакати дитячими безпричинними слiзьми.
Людина створена з вiри й розпачу. Коли вiдiбрано вiру, що лишається? Єппраксiя щосили боролася з розпачем, сидiла коло вiкна непорушне й невiдривне, линула поглядом у безвiсть слiдом за птахами, страждання поглиблювало її цiкавiсть, помiчала, збирала в своїй пам'ятi все, що дарували їй очi: рiку, кам'янисту рiвнину з маленькими селищами, ланцюг донебесних гiр, горби бiлi й темнi, хатини, такi низькi, що, входячи, треба пригинатися, високi дзвiиицi-кампанiли, поля чергувалися з оливковими гаями, дерева зеленiли на сiро-сухих похилостях, у долинах сiяли пшеницю i ячмiнь, далi - пiд гори густо зеленiли лiси i звiдти дихало прохолодою.
З вежi, здавалося, побачиш пiвсвiту, її чотирикутнiсть давала вiдчуття рiзноманiтностi, була мовби вказiвником сторiн свiту: ось там Германiя, там море одне, а там друге, а там десь далеко-далеко Русь. Пiднята над землею, над свiтом, часом вiдчувала себе Євпраксiя мало не всемогутньою, а то впадала в розпач. Бо що таке оцей камiнний чотирикутник? Нiколи не думала, що свiт може звузитися до таких нiкчемних меж. Життя саме по собi не має цiнностi. Життя- це тiльки свобода! Бiльше нiчого. Нi мрiї, нi вознесення, нi краса, нi насолоди, нi так зване щастя. Тiльки свобода!
Краса її зосталася з нею, страждання належалося за становищем, мало не за самим народженням, волi не було. Навiть у спогадах. Тiльки в напiвзабутих розповiдях Журини про чеберяйчикiв.
А як повелися б у такiй вежi чеберяйчики? Нiяк. Чеберяйчики не живуть у каменi. Вони знають дерева, трави, квiти, i того для них досить.
Людина зберiгає в собi дитяче впродовж усього життя. У двадцять лiт ти ще наполовину дитина. Забути б про все нестерпно-тяжке, вирватися з каменю, забiгти в далеку далеч, сховатися, присiсти в травi, у зеленому свiтi, стати неземною...
Вiдiбрано було у Євпраксiї найдорожче. Гiркий досвiд переслiдував її вже вiд народження, так нiби судилося їй випробувати сутнiсть гучно вiдшумiлих у свiтi дiянь не так у високих благах, як у пониженнях i злочинностi. Рятувалася тiльки дитиннiстю, лиш тим, що в найтяжчi й безнадiйнiшi хвилини свого життя умiла побачити велич i красу свiту. Навiть у цiй страшнiй вежi не зламалася, билася об вiдчай, як об твердий жорстокий камiнь, а тодi зiтхала в радiсному розчуленнi: який прекрасний свiт! Ранки, вмитi росою, пташинi перельоти, молодi вiтри з гiр, вiтри сухi до дзвенiння i вiтри вологi з запахом дикого звiра. Вона вивчила шляхи вiтрiв, дала кожному вiтровi наймення, не маючи дiтей, називала вiтри, бо вони були для неї мов живi, близькi iстоти.
Вона любила спати, зiщулившись. Стуляла долонi, так нiби тримала там пташку, i затискувала їх мiж колiнами: щоб пташка не випурхнула.
Вежа вся жила в лоскотi пташиних крил. Вночi безшелесно шугали сови, ранками над вiкнами-прозирками, нiби виграючи на дитячу дудочку, жирували якiсь незнанi Євпраксiї пташки, iнодi ворон виникав нiзвiдки i важко висiв на розпростаних крилах над вежею, так нiби ждав чиєїсь смертi. Опiвночi у Веронi виспiвували соннi пiвнi, а вже з самого досвiтку тиша змiнювалася таким пташиним щебетом, нiби то виспiвувало саме небо. Висвистували дрозди, ластiвки, синьо зблискуючи перед очима, розсипали свою скоромовку, зозуля прилiтала i плакала в кам'янiй невидимостi над чиїмись змарнованими лiтами...
День починався i кiнчався. Передвечiрнi тiнi злодiйкувато прошмигували в долину, а тодi краяли її з катiвською жорстокiстю, ковтали рештки свiтла, наповнювали долину каламуттю. А на небi над горами клекотiли вогнi, мовби перед кiнцем свiту, а тодi вмить умирало сонце, i небо ставало чорне, як пекло, i зорi на ньому горiли мертво й насмiшкувато, лежали коло самого вiкна вежi - простягни руку i доторкнешся.
Доторкнешся - не доторкнешся. Євпраксiя непорушне сидiла коло вiкна. За день могла нiчого не взяти в рот. Або покришити трохи хлiба, запити водою. Вiльтруд плакала: "Ваша величнiсть, на мене впаде смертний грiх за вас. Благаю вас, з'їжте хоч трохи". Увечерi вона запалювала товсту свiчу, нечутпо входячи до помешкання ув'язненої iмператрицi - просторе, високе, аж до верха вежi, десь у мороцi пiд стелею, мов летючi дияволи, ховаються кажани, коло стiни грубо складена з кам'яних валунiв закiптюжена пiч, ложе, пiдставка для книг, двi скринi для одягу, кiлька лавок, поставець для посуду. Багато чи мало? Як для кого. Досить для звичайного побуту, але замало для людського життя. Бо все тут нагадує про неволю, а найбiльше - сама iмператриця, що днями непоруш-но сидить коло вiкна, жадiбно вхлинаючи поглядом довколишнiй свiт.
- Ваша величнiсть, може, вам щось треба.
- Спасибi, Вiльтруд, нiчого.
- Все для вас зроблю, ваша величнiсть. Аби лиш ви...
- Не турбуйся, моя дитино, усе гаразд.
Сидiла коло вiкна заклякло, закам'янiло. Тугий чорний шовк стомлено обпинав її колiна. На високiй бiлiй шиї кривавилося намисто з великих рубiнiв. Руки з гарними довгими пальцями мертво лежали на колiнах. Хоч i в неволi, а все ж iмператриця. Вiльтруд падала на колiна. Влада має дiю таємничо-незбагненну.
- Коли що треба, ваша величнiсть, я внизу. Лиш гукнiть мене...
Євпраксiя болiспо всмiхалася. "Ваша величнiсть", "Дитино моя"... Нiби не була вона й сама так само молода, так само дитина, як Вiльтруд! Молода, мов трава, що виросла за нiч, мов перший весняний листок, мов блискавиця в грозу. Молодiсть - це блискавиця, непередаване сяяння, блиск, свiжiсть - така вузенька смужечка, а видається ширшою i глибшою за все суще.
У грозу тут дзвонили на всiх кампанiлах. Чи нагадували про обачнiсть, попереджали про небезпеку, чи радувалися громовим дощам? Дзвони розлунювалися на далекi далечi, вони нагадували плач, зойки, у них чулися немiчнiсть, кволiсть, безнадiя. Вгадувався в тих дзвонах сум по заблуканих подорожнiх, заблуканих у життi, страчених, спалених блискавицями життя, забитих громами нещасть.
Блискавицi гострi, як гнiв, трипалi, п'ятипалi, колючо-гiллястi розтинали хмари, мережили старе небо своєю чистiстю, молодiстю, грiм гримiв обвалами любовi, земля здригалася, мов жiнка в обiймах. Розколювався свiт, крiзь лихоманкову ламанину блискавиць прозирало щось таке первiсно-чисте, як невиннiсть, навiки втрачена людьми. О, коли бодай одна блискавка вдарила б сюди i розсипала на порох цю вежу! Злетiти б у небо вогняним стовпом, розсiятися зоряним пихом, стати свiтлистим туманом, нiжним i серпанково-прозорим! Ось де щастя, ось де порятунок вiд понурої щоденностi неволi...
Суперечливi бажання роздирали їй душу. То хотiлося святощiв i чистоти, за якi готова була вмерти, а то бунтувалася вона вся, дика воля до життя народжувалася в нiй, штовхала на вчинки нерозсудливi. Євпраксiя блукала по своїй вежi, виходила на стiну, наближалася навiть до сторожової вежi, жадiбно вдихала терпке повiтря волi. Бути святою? Нi! Живою i тiльки живою!
Билася в тiснявi своєї в'язницi, жадiбно вглядалася в те, що внизу: чи нема змiн, якi вiщують їй свободу? Було те саме: кнехти, одурiлi вiд вина й рудявого сонця, город кострубатих веж, показної святостi, ящiрок мiж нагрiтим камiнням, спеки й знудьгованостi, спесивiсть iмператорських безугавних урочистостей, синьо-зеленi мухи, якi злiтали догори вельми рiдко й неохоче, приваблюванi ройовиськами бруду й покидькiв унизу.
Все, що кидають, летить донизу. Може, тому, караючи, людей теж кидають у пiдземелля. Вона возносилася над простим людом вже вiд свого народження i ось навiть у карi своїй не зазнала звичного пониження, а пiднята в саме небо. Кара! За вiщо ж? За невпокорення? За те, що хотiла стати на захист вищої правди життя, яку дано захищати лише жiнцi, бо тiльки вона стоїть коло джерел. Абат Бодо каже, що жiнкам не належить захищати iстину. Що ж, коли їм не дають змоги захищати iстину, вони готовi вмерти за неї. Без милосердя! Без милосердя!
Абат Бодо бурмотiв, що тiльки божественне милосердя може порятувати й переродити людину, вибавивши її вiд найтяжчих випробувань. Євпраксiя уперто мовчала, не приймала його слiв, нещирих i облудних, принесених звiдти, де було джерело її неволi й приниження, твердо вiрила у свободу своєї людської волi, заради якої наважилася б навiть на свiдомий i зухвалий вiдступ не тiльки вiд законiв цiєї держави, що трималася на мечах, але й вiд законiв самого бога.
Слово мовлене часто викликав спротив не через свою суть, а залежно вiд того, хто, як i коли його мовить. Тому часто лiпше залишити людину наодинцi з книгою, i тодi потрiбнi слова самi проникнуть у душу, зроблять те непомiтно, тихо, потаємно. Абат, не маючи чого приносити молодiй iмператрицi з волi, якою користувався з обурливою несправедливiстю порiвняно з Євпраксiвю, щоразу приносив iз собою книги, надто ж що його духовна дочка здавна виказувала постiйну охоту до читання. Але Бодо вчасно помiтив, що Євпраксiю дратують щедро розмальованi манускрипти. Вони мовби пробуджували своєю нестримною барвистiстю заздрощi до вiльного земного життя, ще дужче пiдкреслювали безнадiйнiсть неволi молодої жiнки. Коли й розглядала охоче Євпраксiя щось з мiнiатюр, то лиш ге, що написане було в її маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у Лучеську, у князя Ярополка Iзяславовича. В нього при дворi трудився тодi якийсь зайшлий митець, ще молодий, з блаженними очима, русобородий, босий i бiдний, як усi справжнi митцi. Вiн здобив псалтир для Ярополкової матерi Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмiльства i в псалтирику малої ввпраксiї, швидко i вправно намалював царя Давида з голодно-заздрiсними очима, пишно-зелений вертоград сусiдський i прекрасну Вiрсавiю в тому саду. Тодi якось Євпраксiя не звернула нiякої уваги на те здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч i возила вона його посеред кiлькох своїх найдорожчих книг. Здається, лиш тут, у вежi, вперше вдарило їй у саме серце творiння блаженного митця. Все було там витримане в таких нестримних буйиощах поганської зеленi, що вiд самого погляду зроджувалися в твоїй нам'ятi не тiльки дерева, сади й гаї рiдної землi, а шумiли найбiльшi пущi, стелилися мiж обрiями трави, поймався всемогутньою зеленiстю весь видимий свiт. Коли Євпраксiї ставало нестерпно-тяжко, покрадьки, щоб нiхто й не помiтив, позирала вона на ту буйну празелень i здавалося, нiби вiдлягає вiд серця, знов хочеться жити й сподiватися. Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримiтив замилування Євпраксiї тими зеленими хартiями, бачачи ж нехiть до пишних манускриптiв Сенкт-Галлена, Рейхенау, Еммерама чи Кведлiнбурга, став_ _носити їй суворi в своїй простотi священнi тексти, коли ж i це недбало вiдкладалося перозгорнуте, тодi, згадавши про деякi кведлiнбурзькi уподобання, пiдкладав iмператрицi Арiстотеля, Цiперона, Вергiлiя. Не лякало його, що то були язичники. Бо хiба ж у четвертiй еклозi своїх "Буколiк" Вергiлiй, пишучи про народження сина в Азiнiя Поллiона, не пророкував пришестя на землю Христа?
Серед iнших книг потрапив до Євпраксiї i трактат "Про втiшення фiлософiєю", написаний християнином Боецiєм в темницi, коди вiн уже був засуджений на смерть. Фiлософ i невдалий царедворець готського короля Теодорiха. Вже_ _п'ять вiкiв спочивав його тiло в Чельродо, десь у цiй кам'янистiй землi, мiж кипарисами й морем. Тiло зазнало мученицької смертi, дух живе й понинi. Мученикiв було завжди багато, мудрецiв мало. Ждучи смертi, у темницi, у безнадiї, Боецiй не закликав нi до багатства, нi до почестей, влади, тiлесної краси, насолод. Розкриваючи всю брехливiсть свiту, вiн закликав утiшатися фiлософiєю, пiзнанням, розумiнням будови свiту й дiї стихiй, початку, кiнця й середини часу, колобiгу рокiв i констеляцiй зiрок, природи тварин i властивостей звiрiв, устремлiнь вiтрiв i людських думок, безмежного багатства рослин i нез'ясованої сили корiиня. Мудрого не зламав лихо i не зiпсує щастя. Схиляючись перед загальним для всiх законом, що неминуче веде до блага, вiн сповнює свiй обов'язок, бо все, що видається випадковим i позбавленим змiсту, насправдi пiдлягає необхiдностi й доцiльностi. Часто навiть влада, яка дiсталася людям порочним, завдяки їхньому вiдворотному прикладу, сприяє вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутнє завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобi самому, воно в лiнiї твоєї долi, яка здiйснює впорядкованi змiни буття, вiдновлює життя всього сущого, даруючи подiбне через заплiднення сiм'ям, через народження й смерть.
А що ж лишається людинi? Пiзнавати, вдосконалюватися в цьому,_ _жадати й вiдкидати, себто здiйснювати вибiр мiж добром i злом. Тодi, може, те, що говорить їй абат Бодо: "Лiпше бiльше любити й менше розумiти, нiж розумiти, багато й зовсiм не любити"? Але ж навiть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У євангелiї розповiдається, як бог дав двом рабам по таланту i похвалив того, хто свiй талант зумiв подвоїти, засудивши другого, який не зумiв цього зробити. Все повинне пiдкорятися зусиллям розуму, навiть випадок, казус, який стається теж, як стверджував ще Стагiрит, коли щось влаштовується задля якогось визначеного наслiдку, але з якихось причин виходить щось iнакше. Життя - це пiзнання свiту, iнакше людинi не треба було й народжуватися.
А коли тебе замкнено в камiнь - яке тут пiзнання? Боецiй закликає втiшатися фiлософiєю, абат Бодо нагадує про прекрасну можливiсть самоочищення. Навiть щонайменшi грiхи скинеш з себе, вiдцуравшись вiд пристрастей. Хоч матимеш грiхiв, як у морi пiску, на деревi листя, на землi трави, на небi зiрок, то всi тобi вiдпущенi будуть.
Євпраксiя не почувала за собою нiяких грiхiв. Навiть ота дика пiдозра iмператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодої жiнки, вона хiба що могла дивуватися мовчанцi абата Бодо: адже був їхнiм супутником, бачив усе, знав, чому не сказав iмператоровi правди про його сина i жону? Чому не спростував пiдозр, не вiдкинув обмови? Де ж тодi святощi, де правда?
Так зроджувалася в нiй нехiть до всього, що походило вiд абата Бодо, вiдкидала книги, знов на цiлi тижнi вклякала коло вiкна, майже не спала, забувала про їжу, вганяла в плач добросерду Вiльтруд.
Проти власної волi починала лiчити каменi, якими вимощенi були замковi дворища, палацовi гульбища, тодi довкола палацу, тодi на вулицi, що вела до мосту через Адiдже, на всiх вулицях Верони, у всiх городах Iталiї, у руслах висохлих од спеки потокiв i рiчок, на морських узбережжях. Коли вiдривали її вiд цього заняття, вона зазнавала розпуки i вiдчувала майже страждання. В числах було забуття, iнодi заспокоєння, iнодi тривога. Число "тисяча" вселяло в душу Євпраксiї жах, тому вона обминала його, доходила тiльки до сотень, складала їх з допомогою абаки, громадила в сотнi сотень, сотнi сот сотень i ще в сотнi сот сот сотень, i так без кiнця, до цiлковитого знезмiстовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час - цього найстрашнiшого ворога всiх ув'язнених.
Перетривати в часi й утримати в собi все лiпше, що ти мала. Духовна вищiсть, навiть покарана, однаково лишається вищiстю. Але ж до чого може знадобиться твоя вищiсть i досконалiсть, коли тебе вiдiрвано вiд життя, та ще такою молодою? У самому розповнi сил? Дорога, по якiй не їздять, заростає травою й кущами.
Та хоч як тяжко й нестерпно велося їй, хоч який розпач терзав iнодi їй серце, Євпраксiя хотiла жити, сподiвалася без надiй, ждала, сама не вiдаючи чого. У всiх речей, що перебувають у часi, завжди є майбутнє, хоч воно їм недоступне. Невiльною людина є лише тодi, коли вона порочна. Пороки ж породжуються незнанням, тому дурiсть i безрозсудство - найгiршi з порокiв. Так само як доброчинствами найважливiшими слiд вважати мудрiсть, розсудливiсть, твердiсть розуму, спокiй духу. В цьому людина може досягти блаженства, але блаженство дасться тiльки життям, за життя, тому не слiд квапити бiг крилатих коней смертi.
Жити! Вона хотiла жити! Повинна була жити!
її жахлива здатнiсть до вразливостi призводила до того, що нестерпний бiль душi викликався речами найпростiшими: голосом вiтру, променем сонця, людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала i не могла звикнути до всього, що вiдкривалося її очам а висоти вежi. Несамовитi свiтанки в горах, а захiд сонця - мов кiнець свiту. Телесування сухих гарячих вiтрiв довкола вежi, а десь у долинах - волога прохолода i шелест пшениць. Часто сизувата iмла повивала лiси й гори, i щоразу це видавалося дивним, Євпраксiя не могла нiяк звикнути до цього i не мала сили позбутися гнiтючого настрою.
Усi стiни вежi були пошкрябанi написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це нiби якiсь приємнi хворощi. У писаннi намагається чоловiк бодай частково передати той огром життя, який звалюється на нього i якому не завжди вмiє зарадити. Тут i нестримнiсть радостi, i гнiтючий сум, i намагання передати мудрiсть, i гостре зухвальство, i тупi дурощi, смiшна похвальба. Писанням засвiдчуєш про свою нерозривнiсть зi свiтом i водночас борешся проти самотностi. Розмовляєш з людьми, з вiтрами, з небом i з каменем, коли тебе кинуто в камiнь, закуто, ув'язнено. Скiльки душ рвалося з цього каменю, з цiєї вежi, рвалися на волю, а може, й на смерть, вiдчаєно видряпували на твердому каменi свої iмена, знаки хреста i вiдомих лиш їм заклять, переходили у вiчнiсть, може, тiльки цими подряпинами, яких нiхто нiколи не прочитає, не помiтить, а коли й зауважить, то однаково не збагне.
Євпраксiя дiамантом свого iмператорського персня дбайливо й терпляче нашкрябала коло вiкна, щоб було видно читати: "Євпракс..." Вона хотiла написати ще "Адельгейд", але в цьому iменi, до якого так i не зумiла звикнути за пi кiлька рокiв, було щось неприємне, якесь булькання, немов од утопленика. Найлiпше було б написати просто "Пракся". Так звано її малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч нi сестра Янка, нi брат Володимир не вживали цього iменi, а лише грецьке "Євпраксiя", бо ж обоє були вiд грецької принцеси i нiколи не забували про це. "Пракся" тут не годилося. Нiхто нiколи не збагне, що то за слово i якiй мовi належить, а для самої Євпраксiї воно й геть заказане, бо приведе лиш до давнiх спогадiв i викличе болiснi пристрастi, яких лiпше всiляко уникати. Київ був далеко, вiн мовчав, iмператор не слав туди послiв, злий на князя Всеволода за небажання прилучитися до римської церкви, князь не слав своїх послiв до iмператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку, видно, забув за державними клопотами, бо всi володарi, виходить, найперше дбають про справи державнi, так нiби держава населена й не живими людьми, а якимись тiнями, що їх має пересувати туди й сюди князь чи король, та й самi королi, князi, iмператори, як пересвiдчилася бвпраксiя, були не чим iншим, як тiнями, що не тiльки нiчого спiльного не мали з нснвим життям, а навпаки - були ворожi до нього.
З усiх людей, що полишила в Києвi, мала двох справдi живих: Журила i воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа знається на письмi, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко i не могла нi читати, нi дивитися у вiкно, нi спати, не знала, куди й подiтися, писала Журиловi листи. Не справжнi листи, не пергаментнi хартiї з печатями iмператрицi германської на червоному воску, двостороннiми, з так званою контрасигiляцiєю, себто витисками з обох бокiв. То були дивнi листи. Писанi й неписанi. Нiколи не вiдправленi. Бо й вiдправляти не було чого. Листи в умi. Короткi й дивнi, зрозумiлi тiльки їм двом, а iнодi - самiй лиш Євпраксiї.
"Весна кiнчається, i плачуть птахи. А може, то я плачу?"
"Коли тоне дзвiн, тоне й луна вiд нього".
"Навiщо лiтає вороння над вежами?"
"Одволист - чи чув ти про таку рослину? А ще є одо-лень. I є приворотне зiлля, зване тут anacampseram. Розповiдають, як один муж задумав убити жону свою i повiв її до лiсу, а вона, йдучи, урвала того зiлля й тримала в руцi, аж муж стратив свiй злий намiр. I так було й удруге, й утрете".
"Сонце висушило травневi дощi".
"Як посилали до бога звiстку про своє життя. Чоловiк спорядив сокола-винозора, i той зразу й долетiв. А жiнка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночi, а_ _вже й день. Сова - на землю i спить цiлий день. Надвечiр схоплюється, детить, летить цiлу нiч, а почне свiтати - зборюв її сон. Так звiстка й досi не долетiла".
"Цвiркун вiдлiчує час, i з жахом думаю про сиве волосся".
"Пам'ятаєш, як разом дивилися на снiг? I цього року вiн, мабуть, знов упав на Київ".
"Я сумую в глуху осiнь".
"Колись ми з тобою були в Софiї на княжих хорах i дряпали там на стiнi. Що_ _ми там писали? Прочитай, Журиле!"

ЛIТОПИС ДВI ПАРАЛЕЛI

У той самий час, як Євпракеiя вперше почула, що круглиться в нiй плiд, у Бургундiї, у замку рицаря Тесцелiна Фонтень, жона рицарева Алета вiдчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вiльгельм, "їй присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключає в своїй утробi бiлого собачку з рудуватою спинкою i собачка гавкає". Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духiвника, але той заспокоїв її, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророкiв: "Щоб ти полоскав ноги твої в кровi, а для язикiв псiв твоїх була з ворогiв частина їх". Духiвник сказав жiнцi: "Не бiйся: це добре, ти будеш матiр'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього i вiзьметься голосно гавкати на ворогiв вiри. Це буде славетний проповiдник i, як добрий собака, зцiлювальними властивостями свого язика вилiкує многi хвороби душi в: багатьох".Син Євпраксiї помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зiйшов зi свiту.
Рицарська жона в Бургундiї привела на свiт свого сина в той самий день, що й германська iмператриця, але рицарський син вижив, хоч i мав природу знiкчемнiлу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу iм'я, сказати б, вiльне для святощiв, бо на той час багато iмен уже були зайнятi святими покровителями рiзних ремесел i занять. Юрiй був покровителем рицарiв, Iоанн i Августин - теологiв, Козьма i Дам'ян - лiкарiв, Катерина - фiлософiв, ораторiв i поетiв, Лука - малярiв, Цецiлiя - музик, Фруменцiй i Гвiдон - купцiв, Григорiй - студентiв, Варвара - будiвничих, Юлiан - коханцiв. Вiд пошестi оберiгали святi Антонiй, Рох, Себастян, Адрiан i Христофор, вiд падучої - Валентин, вiд лихоманки - Петронела, вiд болю зубiв - Аполлонiя, вiд каменiв у нирках - Лiберiй.
Iм'я Бернарда було, як видно, ще вiльне, тож мати, вiрячи в пророкування свого сповiдника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було нiякої користi в життi, тому вiн прилучився до людей, нi на що не здатних,- до монахiв. Став монахом-цистерцiанцем в Цiто, коло Дiжона, i вiдразу вiдзначився такою нiкчемнiстю свого тiла, що його слiд було вважати або напiвтрупом, або святим. Проживши рiк у келiї, вiн не помiтив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи iншому монастирському примiщеннi, не мiг нiколи сказати: одне там вiкно, два, три i чи взагалi є вiкна. Вiльгельм пише про це так:
"Умертвивши в собi будь-яку цiкавiсть, вiн не одержував нiзвiдки вражень". Про природу Бернардову Вiльгельм пише таке: "Шлунок його був такий зiпсований, що вiн негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися i силою природи виходило звичним шляхом, то при слабостi нижнiх частин тiла i це вiдбувалося з неймовiрними стражданнями".
Здавалося б: навiщо стiльки уваги такому недосконалому створiнню? Але саме такi збочення вiд здорової природи часто цiнуються деякими людьми. Абат монастиря Цiто Стефан, так само як духiвник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернардi щось майже святе i послав його на чолi частини братiї, щоб заснував монастир у Клерво, у Полиннiй долинi рiки Об, здавна вiдомiй як пристанище злодiїв. Так незнаний нiкому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похiд, власноручно нашивав хрести на шати рицарiв i королiв, розiрвав для цього власний одяг, здобув славу зцiлителя вiд недугiв i нещасть; натовпи, вiрячи в його святiсть, обривали на ньому одiж, цiлували ноги, просили життя i спокою. А вiн, не маючи сам нi людського життя, нi спокою, метався по всiх землях, знесамовитiлий, ошалiлий, гнав тисячi на смерть, на страждання, на злочини. I нiхто не назвав його злочинцем - називали святим.
Двоє невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер вiдразу. Другий лiпше б помер, нiж мав принести людям стiльки лиха.
Мiж ними не було нiякої дотичностi, нiякого зв'язку, просто часовий збiг - бiльше нiчого.
Друга паралель зачiпає двох жiнок, рiзних за вiком, але багато в чому однакових: у становищi, в багатствi, в освiченостi, у впливовостi. Вiдразу ж слiд зауважити, що однаковiсть та суто поверхова, бо кожна з двох жiнок по-своєму розпорядилася перевагами свого становища i, як наслiдок, одну забуто, так нiби й не було її на свiтi, i лиш у давнiх хронiках можна знайти скупi рядки про її страждання, а друга мiцно посiла свое мiсце в iсторiї.
Одна з цих жiнок - Євпраксiя. Друга - графиня Матiльда Тосканська. Власне, Матiльда, як жiнка передбачлива, не покладалася на випадкове сумлiння iсторикiв, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських вiршiв монаха Донiцо, який пiд пильним наглядом графинi неквапливо й з належною шанобливiстю написав поему, названу "Життя Матiльди" (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартiй по двадцять два рядки в кожнiй, коштовнi мiнiатюри - золото, кiновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль бiблiйно-заплутаний, спрямування епiчно-панегiричне. Творiння Донiцо (рукопис зберiгається у Ватiканськiй бiблiотецi), видане 1724 року в п'ятому томi творiв давнiх iталiйських письменникiв, i тепер примiрник його можна знайти у великих державних публiчних бiблiотеках у вiддiлi, який зветься "мораторiй", себто - вiддiл рiдкiсних книг, мертвих для сучасникiв, потрiбних iнодi хiба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Донiцо, а про Матiльду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за Євпраксiю на 25 рокiв. Прадiд Матiльди був граф Реджiо, Модени й Мантуї. Дiд здобув у власнiсть Феррару й Брешчiю, одружившись з маркграфинею пiвнiчної iталiйської марки. Батько Бонiфацiй з'єднав марку з Тосканою i герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбiльших князiв Iталiї. 1030 року вiн одружився з Беатрисою, донькою Фрiдрiха з берегiв Лорану, вперше порушив традицiю дому Каносса бути лояльним до iмператора i став бунтувати проти Генрiха III. У 1052 роцi був таемно вбитий. У наступнi три роки так само таємно були вбитi його старша донька Беатрiче i син Фредерiк. Матiльда стала власницею величезного спадку. Генрiх III кинув Матiльду з матiр'ю до в'язницi в Германiї, але саме тодi помер, i двох вельможних жiнок незабаром випущено. З ув'язнення Матiльда вийшла навiки ворожою до всiх германських iмператорiв. Тому дiм Каносса вiдразу став на боцi папи Григорiя-Гiльдебранда в його конфлiктi з iмператором за iнвеституру.
Матiльда одружилася з бароном Годфрi, але шлюб той був досить дивний: Годфрi сидiв у своїх ломбардських маєтках, не маючи нiякого бажання переправлятися через рiку По, а графиня Тосканська приймала в Канносi папу Гiльдебранда, i вся Європа гула чутками про їхнi таємничi нiчнi сходини. Маленький папа i маленька чорнява графиня. Вимагав целiбату для всiх священикiв своєї церкви i вiдкрито замешкував у оточеному потрiйними мурами замку з жiнкою, яка на той час стала вдовою, бо барон Годфрi десь тихо помер у своїх володiннях, вiдповiдно намноживши багатства Матiльди.
Важко навiть сказати: хто кого наблизив до себе - папа Матiльду чи Матiльда папу. Обдарована розумом i вiдповiдними хитрощами, жiнка знає, що часто лiпше бути посередницею, нiж повелителькою, на яку неминуче падає тягар вiдповiдальностi. Матiльда без кiнця повторювала: "Ми з найсвятiшим папою", "Найсвятiший папа велiв передати", "Найсвятiший папа вважає"... Могла вкладати в свої завiдомлення будь-що, i все це йшло мовби вiд самого папи. Могла виказувати коштом папи владнiсть, непоступливiсть, жорстокiсть або милосердя, залежно вiд потреб i обставин. В сiчнi 1077 спостерiгала в Каноссi принизливу сцену каяття iмператора Генрiха. Вдавала, що спiвчуває iмператоровi, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела Генрiха до Каносси, платячи за кривди, нанесенi їй i її родовi ще його батьком.
(В рукопису Донiцо в вiдповiдна мiнiатюра: Генрiх стоїть на колiнах перед Матiльдою, що велично возсiдає на високому графському тронi. Золота живописець поклав на Генрiха й Матiльду однаково, зате обдiлив iмператора багрянцем, увесь вiддавши графинi).
Коли Гiльдебранд помер, Матiльда не розгубилася. Пiдтримувала його наступника Вiктора, тодi - Урбана, якого намовила розпочати вiйну проти iмператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, пiдняла всiх невдоволених германських князiв, не злякали її вiйськовi успiхи Генрiховi, який привiв до Iталiї велике вiйсько й захопив багато городiв i замкiв. Вiн узяв Мантую, Пiзу, Лукку, сплюндрував маєтки Матiльди. Неминуче мав бути покараний. Простежувала через своїх вивiдни-кiв кожен вчиноа, кожен крок Генрiхiв; як тiльки-но ображений безпiдставними пiдозрами iмператора син його Конрад виїхав з Верони, його зустрiли посланцi Матiльди, коли ж потрапив вiн до рук iмператорської погонi, визволили його знов-таки люди Матiльди i Вельфа, з великими урочистостями зустрiнуто Конрада в Каноссi i незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мiланi королем Iталiї.
Син пiшов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тiльдина) сторона мала свого главу, проголошеного публiчно; Генрiх вiдразу вiдчув наслiдки такого хитрого Ма-тiльдиного кроку; вiд нього вiдпадали город за городом, замок за замком, йому зраджували, вiд нього втiкали, вiп вимушений був вiдступати, вже не сидiлося спокiйно й безтурботно в Веронi, мав знову, як у молодостi, метатися, битися, знесилюватися.
Євпраксiя сидiла у вежi, забута iмператором, але не забута Матiльдою. Та розумiла, якою силою стануть проти Генрiха двi такi жiнки, як вона й iмператриця, коли з'єднаються.
I маленька графиня стала готувати це поєднання. Дбала не про Євпраксiю - керувалася зненавистю до iмператора. Вiн уперто вiдмовляв своїй жонi спорядити посольство до Києва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода своїх людей з дарами й вiстями про дочку i матиме незабаром звiдти вiстi. Вiн ув'язнив iмператрицю в кам'янiй вежi, сховавши молоду жiнку вiд усього свiту, так що нiхто вже й не знає, жива вона чи мертва? Гаразд, Матiльда визволить iмператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежi половини Iталiї!
Негоже, коли такi двi жiнки роз'єднанi. Надто ж, коли вони живуть у тiй самiй землi.
Так переплiтаються стежки життя, i ще й не знати, чи не послав би Бернард Клервоський у хрестовий похiд сина Євпраксiї, коли б той не вмер у день свого народження, а вижив i став iмператором, королем або й просто власником золотих острог.

СОКОЛИНА ВЕЖА

Похмура зима роздягла дерева, оголила землю, била в камiнь холодною пронизливiстю вiтрiв, од яких здригалася й стогнала вежа. Порятунок був тiльки у вогнi, який розкладала в кам'янiй печi Вiльтруд, приносячи дрова вiд кнехтiв з їхньої вежi, де було все: вино, жирна їжа, паливо, зброя, п'янi вигуки, регiт, смачний сон, бездумнiсть i безтурботнiсть. Але дрова, хоч звiдки принесенi, однаково горять i зiгрiвають, вогонь весело потрiскує, теплий дим наповнює вежу, нагадуючи дим лiсових багать, викликаючи спогади про все втрачене. Чомусь згадувала Євпраксiя, вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславi, повiз її вже й не пам'ятає хто на ламання калини. Їхали довго травами, летючi слiди кiнськi вiдбивалися в травi, трава в кiнських слiдах була вiдкинута назад, а в людських - почовгана, прим'ята наперед. У перелiсках уже падало листя. Червонiло мiж деревами, мов мертвi лисицi пiсля вдалих ловiв. Калина росла в низинi, коло рiчки. Поки мала Євпраксiя зi своїм супроводом добралася туди, жiнки вже почали ламати калину, в'язали її в пучечки, наповнювали лозовi розложистi кошики червоною стиглiстю, - калиново-стиглi жiнки, з пiснями затаено-грiховними, повними лукавих натякiв на щось бентежне й п'янливе. Тодi мала Євпраксiя нiчого ще не вмiла збагнути, тепер лишався самий спогад перед цим вогнем у каменi, червоним, як давня калина з дитинства.
Все ж зима, попри її непривiтнiсть, якось нiби помагала легше зносити неволю, забувати про неї, бо час розполовинений був мiж холодом i жданням тепла на ранок, коли вогонь у печi давно вже затухав; жар поймався сiрим попелом, камiнь нахолоняв, i з-пiд хутряного покривала страшно було виткнути навiть носа, Євпраксiя не думала нi про що, окрiм тепла, нетерляче ждала появи Вiльтруд, думала при ту хвилю, кола знов у печi загоготить полум'я, i теплi хвилi тепла торкнуться її обличчя, i вежа сповниться життям i надiєю.
Пори року тут мовби зливалися, не було нi весни, нi осенi, - тiльки безкiнечне лiто з одноманiттям спеки i оця недовга зима, що, здавалось би, мала лякати ув'язнених, несучи їм загрозу холоду, а насправдi несла полегкiсть, бо коли людина занурюєуься в клопотi найпростiшi, дбає лише про потреби своєго тiла, тодi зболена душа її має спочинок i сили притiкають до неї як веснянi соки в живе буйне дерево.
Зима тут потопала в потоках холодної води, невiдповiднiсть дощiв порi року мимоволi навертала Євпраксiю на спогад забутої вже давно розповiдi Журининої, Мовляв, дощi пускає глухий янгол. Бог йому каже: "Йди туди, де чорно", а вiн, не розчувщи, падає, "де вчора"; Бог: "Iди туди, де просять", а той сипле "де косять"; Бог: "Iди, де ждуть", а той ллє, "де жнуть".
Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут рiздво потоками дощу, пригнав за тим дощем до Верони i Генрiха з його прибiчнм папою Климентом. Iмператор, виказуючи поштивiсть до церкви, урочисто зробив великi вклади в два веронськi абатства на пам'ять своїх рiдних i покiйної iмператрицi Верти. Про живу було забуто. Щоправда, барон Заубуш за повелiнням iмператора перевiрив сторожу, побував навiть у Вежi п'яного кентавра, але не пiднявся нагору, бо коли перелякана Вiльтруд прискочила до Євпраксiї з вiстю, що у вежi з'явився Страшний одноногий барон, iмператриця послала її вниз попередити Заубуша, щоб не смiв з'являтися перед нею.
Дiвчина скотилася по схiдцях, мало не впала на Заубуша, той не розгубився i не здивувався вельми, притримав її коло себе, не дав розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом:
- Даремно бiгаєш._ _Не до iмператрицi прийшов - до тебе.
- До мене?
- Тихо. Нiхто на сiм свiтi не повинен про це знати.
- Тодi як же? Мене вб`ють!
- Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушевi...
Євпраксiя не знала нiчого про ту розмову. Та й про що могла знати? Гордий дух її призвичаївся до вiдокремленостi й цiлковитої вiдiрваностi вiд щоденного життя, яке текло внизу, не поповнювала звiдти нi своїх знань, нi снаги, живилася якимсь таємним запасом душевних сил, що був, виходить, невичерпний, коли змогла вже стiльки просидiти у вежi.
Не бачила, як iмператор у недiлю ставав iз своїми п'яними баронами коло собору i стежив, як веронцi в святкових убраннях обережно обходять калюжi. Тодi ставав, широко розставивши ноги, коло калюжi i, колупаючи кiнцем меча в багнистому днi, норовив обляпати болотом особливо ошатно одягнених. Чоловiки мовчки зносили наругу, жiнки з вищанням утiкали, але їх обприскували багнюкою iмператорськi прибiчнi, що з реготом ганялися за втiкачами.
Не чула, як хвалився Генрiх на учтi, одурiвши вiд пиятики: "Ось витягну iмператрицю з вежi й пiддам її карi за розпусту. Звелю поставити на кладовищi з пiднесеними догори руками, опертими на двох схрещених мiтлах. Хай вийдуть з неї слов'янськi гордощi!"
Не знала, що iмператор замкнений у Веронi, оточений звiдусiль, зiпхнутий на самий край Iталiї, коли ж хотiв стрiтися з угорським королем Владиславом, аби зажадати помочi, то Матiльдин муж Вельф не пропустив його крiзь гiрськi проходи.
Iнодi людинi лiпше не бачити, не чути, не_ _знати. Тодi можеш зосередитися на собi самiй, спитати себе: що я можу знати? Що повинна робити? На що сподiватися?
Спитала про це абата Бодо. Той вiдбувся звичним: блаженнi, хто дiє в iм'я господнє.
- А хто дiє? - зухвало поцiкавилася вона.
_- _Тi_,_ хто йдуть по путi господнiй.
- Хто ж iде?
Бодо стривожено глянув на iмператрицю. Не звик до суперечок тут, у вежi. Приходив, говорив. Євпраксiя мовчала. Сповiдатися не мала в чому. Грiхiв не мала нiяких, хiба що в гординi своїй вважала, що цiлий свiт завинив перед нею. Але абат уникав такої розмови, бо звик у життi до обережностi, а тут, розумiв це, потрiбна була обережнiсть просто неймовiрна.
- Зима довга, дочко моя,- сказав по змозi м'яко,- я хотiв би знайти для вас такi книги, якi принесли б вам утiху в самотностi.
- А чому ви не приносите менi благословення вiд найсвятiшого папи?
- Я хотiв би це зробити, але...
- I як то може бути: бог один i його намiсник на землi має бути один, а в Iталiї вiдразу два папи? Здається, бувало вiдразу й по три? Як то, отче?
- Дочко_ _моя...
- Ви боїтеся вiдповiсти, отче? Я спитала, хто ж iде по путi господнiй? Чи той папа, що з iмператором, чи той, що з Матiльдою?
- Я не можу вам цього сказати.
- Не знаєте чи боїтеся?
- Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не допущений, нiкуди не допущений, бо маю спiльну долю з тобою, дочко моя. Плоть моя має вихiд з сеї вежi, а дух перебуває тут постiйно.
- Я мала б вiдчувати це якось.
- Для того потрiбен час. I терпiння.
- Скiльки ж? I того, й того вже було задосить!
- Терпiнню немає меж.
- А знанню?
- Знання - то i є терпiння. Що досконалiша iстота, то вразливiша вона до страждань.
- А до насолод?
- Лише грубi натури. Грубi й порочнi.
- Все ж менi було б радiсно вiдчути себе тут несамотньою. Вiдчути ваш дух.
- Думай про дух божий, дочко моя. Блаженнi, хто...
Це вже Євпраксiя знала давно. Вiдвернулася досить непоштиво, знаючи, що судити її за це нiхто не зможе. Щоправда, спiвчуття вiд абата теж не очiкувала, бо таке почуття йому було чуже.
А з духом справдi спiзналася вже повеснi, та був то не той дух, що про нього святобливо говорив абат.
Могутнiй дух волi в хижому посвистi пташиних крил об'явився Євпраксiї звiдти, звiдки й не ждала нiколи - зi сторожової вежi. Кнехти гнiздилися внизу, пильнували стiнного переходу, верх вежi весь цей час був вiльним, а з весни поселився там чоловiк майже так само самотйiй, як Євпраксiя, але не цим вiн привернув увагу, а своїми соколами. Чоловiк був сокольником. Чий - iмператорський, баронський, єпископський, а чи сам по собi? - не важило. Видно, так само вiдвик вiд людей, як i вона, звик до мовчання, до самотностi, наклало це на йього печать суворостi й навiть, сказати б, хижостi, надто ж у поглядi глибоких чорних очей, але рiзнився вiн од iмператрицi, що мала б загинути вiд неробства, своєю неймовiрною зайнятiстю. Бо вчив соколiв. Не лiтати, нi,- до цього привченi були вiд народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловiк, i летiти не кудись, а куди вкаже чоловiк, i летiти не якось, а якнайвище, найголовнiше ж: не втiкати вiд людей, щоразу повертатися до господаря, всiдатися на шкiряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук.
Соколiв годилося ростити саме у високiй вежi, щоб звикали високо злiтати. Ось i вибрав ту вежу сокольник, i вiднинi вона стала для Євпраксiї Соколиною вежею.
Соколи вилiтали просто в неї з-перед очей, здавалося, вiдчуває на своєму лицi вiтер вiд їхнiх крил, вони вишугували в пiднебесся з такою нагальнiстю, з таким завзяттям, аж нiби в тобi теж щось зривалося й летiло за ними, разом з ними, спiльно з отим невпокореним могутнiм духом жадоби волi, простору, безмежжя.
Завжди неуважлива до занять простого люду, Євпраксiя тепер з якимсь болючим вдоволенням стежила за всiм, що робить сокольник. Незабаром не було для неї нiяких таємниць нi про того чоловiка, нi про його сiрих вихованцiв. Все ж таки бiльше приглядалася до соколiв, бо й що чоловiк та ще усамотнений? Мало спить, мало їсть, нi з ким не говорить, суворiсть - спосiб його буття, у клопотах - порятунок од розпачу.
Вразила Євпраксiю жорстокiсть сокольника. Не могла без гнiву й обурення бачити, як пускав вiн своїх соколiв на перелiтне птаство, на диких гусей, на журавлiв, на лебедiв. Може, летiли вони й до Києва, може, ждуть їх там такi малi дiти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у темному весняному небi, чи не закурличе. А журавель нiколи не долетить, i лебiдь не прилетить на днiпровськi плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю. I повинен у тiм суворий сокольник, який не знає жалостi.
Однак згодом вона все ж простила сокольниковi його вимушену жорстокiсть, збагнувши, що за волю доводиться завжди платити. Iнодi й чиєюсь смертю. Для сокола захват волi, а для лебедя - смерть. В одних крилах - посвист розкованостi, хижої нестримностi, голос безмежжя, в iнших - приреченiсть. Не може бути волi взагалi й для всього. Отримуючи волю для себе, неминуче вiдбираєш її в когось, не маючи нiяких обмежень, тим самим обмежуєш безлiч iнших iстот, може, саме через те так охоче кидають до в'язниць простих людей всi королi й iмператори: тодi почуваються вiльнiшими. I Генрiх замкнув її до вежi для того, щоб не мати коло себе ще одної коронованої голови, надто ж, що не мав у нiй потреби як у жiнцi. Але ж iмператор не сокiл, хоч так само хижий.
Соколiв треба було годувати пташками, ставити свiжу воду, щоб купалися й сушилися на сонцi. Сокiл повинен мало спати, тодi вiн злiший i слухнянiший. Сокольник часто годував птахiв, накладав їм на голова шкiрянi каптурцi, путав ноги й носив на тонкiм обручi, щоб не спали i втрачали дикiсть. Лiтати попервах пускав на шнурi-довжику, щоб поверталися до вежi. Пiсля цього знов годував i пiдставляв воду для купання. Згодом став пускати вже й без шнура, вимахував з вiкна вежi чимось сiрим на довгiй мотузцi, видно, приваблював птахiв назад.
Євпраксiя спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти вiдразу до вежi, де сидiла її сторожа, та згодом несила було їй вiдiрватися вiд споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед її очима.
У високих вежах вигодовують соколiв. Забирають соколят з гнiзда i привчають платити неволею за лiпше знання волi, за хиже вмiння насолоджуватися нею, осягати всю її безмежну обмеженiсть. Чи не так склалося i її життя? Мов маленьке соколя, вирвано її з рiдного гнiзда, кинуто в холодну чужину, приборкувано, затуляно очi чорним каптуром, зв'язувано руки й ноги, закуто, врештi, у камiнь. Може, хоч всемогутнiй дух соколиної свободи якось порятує її, дасть снагу, терпiння й надiї?
Тепер не вiдривалася вiд споглядання того, що дiялося в Соколинiй вежi, аж врештi помiтив те похмурий сокольник, а може, помiчав то давно, та тiльки через свою вiдлюдкуватiсть не виказував. Однак, хоч який ти вiдлюдько, а маєш знати, що дивиться на тебе сама iмператриця, до того ж молода й гожа жiнка, опрiч того - ув'язнена, нещасна, безпомiчна. Яке ж треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жiнкою?
I одного ранку, щойно Євпраксiя з'явилася коло вiкна своєї вежi, похмурий сокольник поштиво вклонився їй. Вона чи не помiтила, чи подумала, нiби їй видалося, але сокольник вклонився й назавтра, i ще, й ще, тепер уже вона вiдповiдала цьому чоловiковi, повiльно прикриваючи очi повiками, даючи йому зрозумiти, що помiчав його поштивiсть i належно її цiнує.
Якось удень Вiльтруд, захекана й розпашiла, прискочила знизу, несучи якiсь дивнi речi. Мовчки подала їх iмператрицi, та мало не вiдсахнулася.
- Що то?
- Ваша величнiсть, передано вам.
Якась груба шкiряна рукавиця, вся подряпана, так нiби точили об неї пазури самi дияволи. Два_ _скрiпленi мiж собою пташинi крила з прив'язаною до_ _них брудною мотузкою.
- Хто передав? Навiщо ти це принесла сюди?
- Сокольник, ваша величнiсть. Просив прийняти.
- Оце все? Що маю_ з _ним робити?
- Вiн дарує вам сокола, ваша величнiсть.
- Ти хотiла сказати - оцi крила?
- Нi, живого сокола. Вiн просить вас надягти рукавицю i ждати, поки вiн пустить зi своєї вежi сокола. Тодi треба розмахувати цими прив'язаними крилами. Це зветься вабило. Сокiл, приваблений крилами, прилетить до вас i сяде вам на руку.
- Але я не вмiю махати цим. I... не хочу.
- Ваша величнiсть, дозвольте менi. Євпраксiя вказала їй на вiкно.
- Але прошу вас - надягнiть рукавицю._ _Бо сокiл так i впаде.
- Звiдки ти знаєш?
Вiльтруд не вiдповiла: висунувшись з вiкна, щосили крутила вабилом. Тодi зашепотiла злякано:
- Летить, падає, ваша величнiсть!
Євпраксiя невмiло надягла шорстку рукавицю. Смiшно, але хвилювалася, так нiби вперше надягала шати iмператрицi. Кинулась до вiкна, вiдтрутила Вiльтруд, наставила рукавицю.
Птах, наближаючись до землi, опускав хвiст, розпростує його пiр'я, пiдносить голову i легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити швидкiсть i сiсти лагiдно. Сокiл падав каменем. Чи й запримiчав висунуту з вiкна рукавицю, чи запам'ятав, звiдки викручувалося вабило, летiв зi свистом, так нiби намiрявся врiзатися в камiнь вежi й розприскатися бризками. Євпраксiя мало не закричала вiд страху за сокола, але вiн попередив її, шугнув побiля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко втупився в жiнку, мабуть, дивуючись такiй змiнi господаря, хижо наставив на неї жорстокого дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут Вiльтруд вправно накинула йому на голову шкiряний каптурець, i заслiплений птах з криком задряпався по рукавицi, вже неспроможний злетiти, безпорадний i слухняний.
- Вiн буде наш! - вигукнула Вiльтруд.
- А що з ним робитимемо?
- Я годуватиму його,_ _купатиму. Ви пускатимете до самого неба_._ Сокольник дасть_ _нам пташок для годiвлi.
Я поставлю для сокола воду.
- А що скаже абат Водо? - всмiхнулася Євпраксiя,
- Хiба бог - проти птаства? Адже й божий дух злiтає птахом.
- Не соколом же - голубом.
- Це коли вiн нi з ким не воює. А в Германiї єпископи постiйно воюють. Тут, виходить, теж. Хiба то не божий "дух штовхає їх до того?
- Спитай абата Бодо.
- Я боюся його. Вiн такий суворий.
- Сокiл суворiший, а ти не злякалася. Бачиш, якi в нього пазури. А крила? Мов залiзнi.
- Однаково це птах.
- А коли помiтить у нас сокола сторожа?
- Ваша величнiсть, вони не помiтять!
- Чому так вважаєш?
- Вони нiколи не дивляться вгору.
- Як ти довiдалася?
- Ваша величнiсть, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви не можете дивитися вниз.
- Не вигадуй, Вiльтруд, лiпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок мiж Вежею п'яного кентавра i Соколиною вежею. Мовчазна вимiна поклонiв i поглядiв, перельоти птахiв, нестримний дух волi. Забуто про сум, про самотнiсть, вiдкладено книги, не зауважувано тепер нi трав, нi квiтiв, нi зелених дерев, нi щедрот лiта-у небо, у небо, тiльки в небо!
I, як то завжди буває, що бiльше прагнеш до неба, то болючiше доводиться вiдчувати тверду землю суворої безжальностi. Євпраксiю вiдкинуто було несподiвано, нiщо не вказувало на те, що мало статися, колись вона нетерпляче ждала змiн, їх не було, тепер не ждала нiчого - зненацька поставлена була перед вибором. Але перш нiж вибирати, мала пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала Євпраксiя мало, але десь передсвiтом все ж западала в мiцний сон, який того разу був порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи, може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати вiдверто, час був не для згадувань i не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за кiлька десяткiв лiт нiбито сталося з одним безпутним монахом, i вiн описав з'яву, поклавши тим своїм описом початок традицiї, яка вже не мала кiнця i прилучала до цiєї дивної справи людей навiть генiальних. Ще в Кведлiнбурзi, де було зiбрано все рiдкiсне, що вийшло будь-де з монастирських скрипторiїв, Євпраксiя могла прочитати ту книгу лисого безпутного монаха, могла й не прочитати, це не важило, бо ж однаково судилося їй пережити те саме i побачити в своїй вежi ще й духа злоби.
Воно з'явилося перед сонною Євпраксiвю на свiтаннi. Маленьке й вiдворотне страховисько, що ледь нагадувало людську подобу. Воно було невеличке на зрiст, з довгою i худою шиєю, спитим на синець лицем, чорними очима, лоб мало зморшкуватий i вузький, плоский нiс, величезний рот, товстi губи, пiдборiддя коротке й загострене, цапину борiдку, вуха прямi й гострi, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачi, потилиця звужеца на клинець, випуклi груди, горб на спинi, вiдвислий зад i смердючий одяг. Все його тiло здавалося зсудомлене вiд руху. Страховисько вхопилося за край її ложа, страшно потрясло його i стало кричати: "Ти недовго зостанешся тут!"
Євпраксiя прокинулася вiд жаху. Коло її лiжка стояла в темрявi Вiльтруд, бiлiла в пiтьмi чистим своїм лицем, тихо кликала:
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть!
- Що тобi? Налякала.
- Дозвольте, ваша величнiсть.
- Що сталося? Ти з'явилася менi в образi злого духа. Досi вискакує серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
- Дозвольте йому ввiйти, ваша величнiсть.
- Кому?_ _Хто тебе прислав?
- Вiн хоче вам добра, ваша величнiсть. I я завжди хотiла вам добра.
- Хто? Про кого ти?
- Там барон Заубуш, ваша величнiсть.
- Барон? Уночi? Тут? Чого йому треба?
- Дозвольте йому сказати, ваша величнiсть? Євпраксiя прокинулась остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, i почути, що десь тут Заубуш? Забагато навiть для неї, хоч уже вiдвикла дивуватися. Але Вiльтруд просила так улесливо й принизливо, що й не схоже було на одноногого барона. Хiба вiн просив коли-небудь, хiба вдавався до послуг таких безпомiчних посланцiв?
- Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловiка.
- Вiн дуже просить, ваша величнiсть. I я прошу теж.
- I ти? За Заубуша? Чи знаєш його як слiд?
- Дозвольте, ваша величнiсть.
Видно було, що не вiдстане. Ось так, ухопившись за край ложа, мов той нечистий з видiння, стоятиме й до ранку, й цiлий день, благатиме за того барона, який, власне, мiг би ввiрватися й без попереджень, без благань, за своїм звичаєм.
- Де той барон?
- Вiн тут.
- Хай увiйде. Але ти зостанься.
- Не смiю, ваша величнiсть.
- Велю тобi.
Вiльтруд зникла. У вежi ще панував морок, i хоч очi Євпраксiї були призвичаєнi до нього, все ж вона чи й помiтила Заубуша, який з'явився нечутно, не стукав нахабно своєю дерев'янкою, став якийсь мовби нижчий, менший, може, то й не барон, а знов злий дух? Поклала мовчати вперто й затято, послухати, чого йому треба, хто прислав сюди, що вони там ще затiвають.
Здалеку долинув до неї голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумнiву, але чомусь без звичного для барона нахабства й рiзкостi.
- Ваша величнiсть! Євпраксiя мовчала.
- Що ви думаєте про мене, я знаю. Але ж ваша величнiсть!
Вона не озивалася.
- Заубуш - брудна свиня, всi це знають i всi це кажуть. Йдеться не про Заубуша. Про вас, ваша величнiсть.
Кожному завжди йдеться про нього самого. Чи задля цього треба було будити її?
- Ваша величнiсть, ви не хочете мене_ _слухати?_ _Мовчить - отже, слухає. Вже цього задосить для такого брудного чоловiка.
- Я виступаю не вiд свого iменi, ваша величнiсть. Нiколи не виступає вiд свого iменi. Всi це знають. Не таємниця для неї.
- За мною стоять аж он якi сили, ваша величнiсть! Бiльшi за самого iмператора!
Що їй до iмператора, i до тих сил, i до всього на свiтi? Вже звикла покладатися на власнi сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не змiлiли, не всохли, не зникли!
- Ви пошкодуєте, ваша величнiстьi
Навiть не дивилася в його бiк. Одвернута плечима, втуплена в кам'яну стiну, за якою був безмежний простiр. Линула туди серцем, душею. За гори, поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили її тiльки добра? Чому нiхто не вчив суворостi? Змалечку, вiд самого народження, вiд першого крику вчити, що свiт жорстокий, безжальний, твердий i треба вмiти змагатися з ним, опиратися йому, виступати при потребi проти нього, знаходячи для цього сили. Виступати хоч проти всього свiту! Вiдважно, зухвало, вiдчайдушне! А вона не вмiла навiть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша. Зневажала, ненавидiла, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо ще й не знати, якi намiри в того негiдника. Може, посланий для вивiдництва, може, задумали з iмператором ще тяжчий злочин проти неї? А вона безсила.
Заубуш зник так само нечутно, всупереч своєму призвичаєнню, не лаявся сотнею тисяч свиней i не гримiв дерев'янкою, майже вiдразу по його зникненню знов зродилася коло iмператрициного ложа ясноволоса Вiльтруд, упала на колiна, вхопила руку Євпраксiї, цiлувала, плакала.
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть! Чому ви не захотiли його слухати?
- Дурна ти, Вiльтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловiк.
- Але ж ви мовчали, ваша величнiсть!
- Я не хочу говорити з негiдником.
- Ви несправедливi до нього, ваша величнiсть!
n Несправедлива до Заубуша? Вiльтруд, ти ще надто мало знаєш.
- Я... я знаю все. Вiн хоче вас визволити, ваша величнiсть.
- Заубуш? Визволити?
- Так. А ви...
Дiвчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.
- Заспокойся, Вiльтруд. Йдеться ж про моє визволення. Чого маєш плакати? Ти вiльна.
- Ви не захотiли... для мене...
- Для тебе? Що для тебе, Вiльтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.
- Вiд вашої волi... моє щастя...
- Дякую тобi, моя дiвчинко. Але ти можеш бути щасливою й так. Ждати моєї волi?
- Барон звелiв, аби я... Мала намовити вас..,
- Намовити? До чого ж, моя дiвчинко?
Вiльтруд витерла очi. Сяйнула ними сумно й жалiбно.
- Вiн обiцяє взяти мене в жони.
- Тебе в жони? Кому ж?
- Собi. Адже вiн ще нiколи не мав жони. Нiчого не мав. Вiн глибоко нещасний.
"Нещасний" нiяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нiчого спiльного. Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в бароновi?
- Вiн обiцяв узяти тебе в жони?
- Так. За однiєї умови. Аби я намовила вас утекти з вежi.
- Мене? Намовити? Утекти?
- Вiн вам допоможе. Вiн уже все пiдготував. Вiн добрий i гарний. А ви... вiдмовляєтеся. Чому ви вiдмовляєтеся, ваша величнiсть?
Євпраксiя не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому свiтi чиєсь щастя i чиясь воля можливi тiльки кощтом чужих нещасть i ув'язнень, тепер несподiвано поставало перед нею геть неочiкуване: хтось може бути щасливий завдяки її звiльненню! Дивне щастя i ще дивнiша воля, отримана такою цiною. Але ж не жорстока цiна, а добра, якась особливо людяна, хоч, коли задуматися, однаково є в нiй щось не зовсiм чисте, коли замiшано тут такого чоловiка, як Заубуш, та й маленька Вiльтруд плаче не тому, що її iмператриця лишається в вежi, а через поруйнування своїх сподiвань на щастя. Нiчого нема безкорисливого на свiтi. У своїй добротi ця дiвчинка з янгольськими очима так само безжально жорстока, як i Заубуш, як iмператор, ян усi тi, хто дбає передовсiм про себе, про власну вигоду, власнi намiри, власну пиху. У кожного по-своєму називається, а все те саме.
Що мала казати? Втiшати Вiльтруд? Ти менi, я тобi, давай мiнятися, мов дiти? Вже наближався ранок. Негодований сокiл гнiвно шкрябався в скринi, куди його замикано на нiч. Чи й годуватимуть тепер вони i чи пускатимуть сокола зi своєї вежi? Хоч ще нiчого не сталося, але вже й змiнилося щось, уперше настала така змiна, або хоч заповiдалося, i Євпраксiя розумiла, що це - єдиний вихiд. Навiть коли загрожує страх або розчарування заповiтних змiн, треба радiти, бо таким чином стаєш володарем власної долi, вириваєшся з тенет понурої щоденностi, за яку немає нiчого огиднiшого.
Несподiвано рано прийшов абат Бодо. Так нiби теж не спав нiч, хоч з його потемнiлого, ретельно виголеного обличчя важко було щось вичитати. Вiн суворо насупився на Вiльтруд, i та щезла вмить, забувши про всi свої сподiвання стати баронською жоною, суворiстю хотiв абат якось вплинути i на Євпраксiю, але з того не вийшло нiчого, бо iмператриця вiдразу поскаржилася:
- Цiєї ночi мене вiдвiдав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмiв того приховати.
- Не всi тi духи злi, якi нам видаються злими, дочко моя. Блаженнi...
- Цей не належав до блаженних. Маєте знати, як виглядає, аби збороти його молитвами, коли зустрiнете.
Вона описала йому свого нiчного гостя, пiсля чого абат трохи вспокоївся.
- Сподiваюся, ти зборола його молитвою?
- Вiн сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",- i щез. Як те розумiти?
- Iнодi, дочко моя, найнахабнiшi демони, за законом божественної премудростi, можуть возвiщати людям iстину. Лжею i обманом лишається тiльки те, що вони кажуть од самих себе. I коли їхнi пророцтва частково збуваються, то це тому, що їхня поява не зовсiм некорислива для людей, надто коли боже провидiння подбає, щоб знешкодити дiю їхнiх пiдступiв. Явлення такi, за свiдченням святого Григорiя, звiщають одних про їхню погибель, а другим слугують попередженням про змiну способу життя.
- А менi? Що звiщає менi?
- Молитимуся за спасiння твоєї душi.
- Вона вельми пильно оберiгається вiд загроз i спокус. I душа, i тiло. Але я ще не все вам сказала,
отче.
- Хто почав, той дiйшов уже до середини.
- Отже, ви знаєте про вiдвiдини барона? I про те, що
вiн говорив?
- Шануючи вуха твої, не переповiдатиму всього.
- I як я повелася, теж знаєте?
- Хiба можуть про щось свiдчити вчинки людини, так довго й несправедливо позбавленої водi?
- Несправедливо? Ви нiколи цього не казали, отче!
- Бо не наставав мiй час.
- А тепер настав?
- Так.
- Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
- Твiй настав, дочко.
Вона трохи налякано пiдвелася, вiдступила вiд сповiдника.
- Як це розумiти, отче? Ви... теж з бароном?
- З тобою, дочко!
- Але як Заубуш? Звiдки взявся цей диявол? Не вiрю!
- Дияволiв немає, дочко моя,- є природа людська.
А все, що поза тим, або ж боже, або...
- Нiчиє? Нема на свiтi нiчийого! I безкорисливого нема! Скрiзь i у всьому користь! I вiд мого визволення, вiд моєї... Що це має бути? Втеча?
- Вибавлення.
- Але як? Утекти? Вночi, тихо, по-злодiйському? Перевдягатися, затуляти своє обличчя. Вiд кого? I куди втiкати? До кого?
- Нас послав найсвятiший папа, дочко.
- Папа? Який?_ _Їх два!
- Один справжнiй. Той, що в апостольськiй столицi.
Урбан.
- Де вiн? У Римi чи в Каноссi? Всi папи сидять у Каноссi коло Матiльди. Нiколи не бачила цiєї жiнки, але вона здається менi вищою за всiх. Може, то її дух являвся менi сьогоднi вночi? I мене з цiєї вежi повезуть просто до Каносси?
- Дочко моя, принiс тобi благословення вiд найсвятiшого папи. Тебе ждуть народи. Ти гiдна найвищої долi.
Євпраксiя впала на колiна, поцiлувала руку абатовi, усе в нiй здригалося. Сокiл оскаженiло дряпався, в темнiй скринi, вона не чула нiчого. Тодi спам'яталася, вiдчинила скриню, винесла птаха на рукавицi до вiкна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею, бо тiльки то є справжнє життя. Вправлялася з соколом з умiнням досвiдченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало вiн знає цю жiнку. Мабуть, вмiє вона кидати спис у звiра, сiдлати коня, рубатися мечем. Загадкова слов'янська душа.
- Я б хотiла вийти звiдси вдень, коли свiтить сонде, аби всi бачили, i вiд'їхати з Верони в пишнотi ще бiльшiй, нiж прибула сюди.
Ось безмежнiсть жiночих примх!
- На жаль, дочко моя, це неможливо. Ми вимушенi дотримуватися обережностi. Але вже за Вероною тебе зустрiне почет, гiдний твого сану i твоєї чистоти.
- Коли це буде?
- Коли звелиш.
- Так усе просто?
- Твої недостойнi слуги все пiдготували.
- I можна вже сьогоднi?
- Вдосвiта найлiпше, дочко моя.
- Чому не звечора бодай?
- Найлiпший час - передсвiтанкова пора. Сплять чистi душi, але сплять i негiдники.
- Хто прийде за мною?
- Коли дозволено буде,_ _ми обидва.
- Ви i Заубуш? Без нього не можна? Не хотiла б його бачити. Але зате вельми хоче його бачити моя Вiльтруд. Гаразд. Я згодна.
- Велiть дiвчинi готуватися в путь. Ми вiзьмемо все найцiннiше, що тут вє
- Небагато маю тут. Усе лишається iмператоровi.
- Про твоє майно подбають згодом, дочко моя. Євпраксiя покликала Вiльтруд. Абат тихо зник. Двi пари очей зустрiлися поглядами. Двi спiльницi. Залежнi одна вiд одної, незважаючи на рiзницю в становищi. Бо хiба є хтось незалежний на цiм свiтi?
- Що ми братимемо? Ваша величнiсть? - захапалася Вiльтруд.- Ми заберемо все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
- Ми нiчого не вiзьмемо звiдси. Тут на всьому печать неволi. Не хочу бiльше неволi. Полиш усе! Подай менi он той псалтирик! Бiльше не хочу нiчого.
Цiлий день Євпраксiя не їла, не пiдходила до вiкна, боялася визирнути, боялася зустрiтися поглядом з сокольником: ану ж запримiтить, як лихоманкове зблискують їй очi, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка била її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злiстю не знати й на кого. Коли ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, новi пiдступи iмператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинiв i абата Бодо? Бо що таке абат? Чи вона знала цього чоловiка? Знала його молитви, пустi слова про блаженних, намагання виправдати все на свiтi. А тимчасом свiт сповнений такої неправди, що не хочеться й_ _житина ньому.

Нарештi дочекалася. Прийшли одразу обидва._ _Були поштивi й уважнi, Вiльтруд крутилася десь позад них, готова до послуг i допомоги, так само нетерпляча в очiкуваннi свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
Заубуш виступив трохи наперед. Змiнився до невпiзнання. Постарiв, побiльшало рубцiв на обличчi, важче тягнув свою дерев'янку, якось мовби навiть злагiднiв увесь. Чи то їй тiльки здається? А може, й не винен? I Журина, i колись сестра Генрiхова Адельгейда, то все злочинна воля iмператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германцiв знаряддя виною не обтяжується. Навiть шибеницю звуть святим деревом.
Не час було про чиїсь провини. Час визволення - для дiй.
- Ваша величнiсть,- вклонився Заубуш,- дозвольте
я проведу вас через сторожову вежу...
- Соколину,- поправила його Євпраксiя.
- Прошу? - барон справдi був невпiзнанний...
- Я сказала: Соколина вежа. Так вирiшила її назвати.
- Ваша воля, ваша величнiсть.
- Окрiм того, не хочу, щоб мене вели. Пройду_ _сама.
- Ваша величнiсть, сторожа...
- Я - iмператриця. Хто може йти поперед мене?
- Так, ваша величнiсть. Але сторожа... Вона_ _нiчого_ _не знає.
- То й лiпше.
- Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити сплячого собаку.
- Я зроблю так, як вважаю за лiпше. Гiднiсть моя не може бути зашкоджена.
Втрутився абат Бодо.
- Дочко моя, ми повиннi бути обачливi. Але Євпраксiя затялася на своєму. Вона не хоче нiчиєї милостi. В кожного ув'язненого лишається єдине право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього права, але пригнiчувала її непотрiбнiсть свiтовi й людям. Куди втече, що вона свiтовi й навiщо? Тепер прийшла звiстка, що її десь ждуть, що її долею клопочуться найвищi особистостi, вона вдячна була i тим, i цим, якi сповiстили їй. Але перший крок хотiла зробити сама. Навiть загинути в останню мить, але зберегти гордiсть, полишити по собi добру славу. Це лiпше, нiж у ганьбi й пониженнi дiставати власну свободу з таких злочинних рук, як у цього барона.
- Вiльтруд! - покликала дiвчину.Одяг i iнсигнїї iмператрицi!
Дiвчина метнулася до скринь, хапливо дiставала одяг, прикраси, корону, золото, самоцвiти. Шурхiт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота, зблиски дiамантiв у сутiнi вежi. Вдруге в життi надягала Євпраксiя урочистi шати iмператрицi з пiднесенiстю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед вiнчанням у Кельнi i ось тепер, коли вiдважилася вбратися так, щоб здобути собi волю.
Одягання забрало багато часу, i чоловiки вже неприховане тривожилися, але Євпраксiя була мов суцiльний спокiй.
- Тепер можемо йти.
Кинула па обох чоловiкiв погляд, повний погорди, стала спускатися першою, не озираючись, вийшла в перехiд мiж вежами.
Рукатий кентавр проводжав Євпраксiю, i веселощi його тепер уже не видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли iмператрицю ув'язнено в цю похмуру вежу.
Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для нагадування про веселощi й красу життя.
Євпраксiя не озиралася, не дивилася, знала все про кентавра, бачила веселий розкид його копит, химерну борiдку, чашу з вином. Так само не дивлячись, знала, що в найвищiм отворi Соколиної вежi непорушно стоїть мовчазний похмурий чоловiк, стоїть перед безмежним темним простором, сам темний постаттю и лицем у передсвiтанковiм мороцi, але свiтилося їй те лице ам сюди буйним подихом волi, зорiли для неї очi сокольника, мабуть, ладнався вiн випустити вiдразу мало не всiх своїх соколiв на честь її визволення, щоб почалося воно у розсвистi дужих крил, в нестримностi й захватi.
Iмператриця дивно схитнула головою, тьмавий блиск од корони вдарив кудись угору, нiхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє Євпраксii сокольник зi своєї вежi, зате молода жiнка знала про те, бо хода її вiдразу зробилася легкою мовби летючою.
- Benedictus, qui venit in nomine Domini - пробурмотiв абат Бодо, а Заубуш проказав якусь iз своїх найтяжчих лайок. Буде йому сто тисяч свиней, коли через ослячу впертiсть цiєї жiнки все загинеї
А Євпраксiя вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксiя - Адельгейда, iмператриця. Була ув'язнена як проста жiнка. Всi в'язнi однаковi, їх об єднув неволя. Звання не важать. Охоронцi звикають до своєї зверхностi, пильнованi трактуються ними як упослiдженi, скинутi на саме дно iснування iстоти, яким уже нiколи йе дано пiднятися. I коли й може бути для них вихiд, то лиш в єдиному напрямку: до смертi.

Кнехти за велiнням iмператора берегли у Вежi п`яного кентавра його жону. Нiколи не бачили її, звигiди до думки що то просто жiнка Генрiхова, iмператорська гiднiсть Адельгейди чи й пам'яталася цим збайдужiлим до всього на свiтi, окрiм iталiйського вина та смаженого на дикому вогнi м'яса, германським воїнам. Тож якою несподiванкою мала стати поява перед ними Адельгейди в урочистих шатах в коронi, з усiма iнсiгнiями, належними сану iмператрицi! Знетямлення сонних охоронцiв було таке велике, що вони не спромоглися навiть заступити дорогу iмператрицi, лиш старший з них, схаменувшись, спробував було нахилити спис, показуючи, що далi йти невiльно, але iмператриця гордо повела рукою i владно сказала: .
- Що маєте чинити, забачивши iмператрицю ?
I тодi охоронцi впали на колiна.
Важили й не слова iмператрицi, i не iмператорськi iнсигнiї - пам'ятали кнехти гаразд непостiйнiсть Свого iмператора. Хто ж то знавi може, iмператор простив свою жону i тепер кожен, хто спротивиться його новому велiнню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до iмператора чоловiк барон Заубуш теж супроводжує iмператрицю i тримається вiд неї аж он на якiй поштивiй вiдстанi!
У палацовому дворi їх уже ждали конi. Для iмператрицi тримали золотистого коня. Сiдло - єдвабне, у квiтах, вуздечка з нитяного золота i єдвабу, iз шнурками золотими i повiддям єдвабним, чепрак пурпуровий, з китицями. Закутi в залiзо рицарi готувалися до супроводу. Твердогубi конi нетерпляче обпiнювали золоченi залiзнi вудила. Брама замкова вже стояла отвором, глухо задуднiв дерев'яний мiст пiд копитами, викресалися iскри пiдковами на веронському каменi. Невеличка купка вершникiв швидко вiддалялася вiд Верони, вiд замку, вiд веж. Мабуть, мовчазний сокольник стежив за тими вершниками зi своєї вежi, може, зiтхнув, може, всмiхнувся, а тодi випустив одразу цiлий десяток соколiв у передранкове небо. Хай летять, хай дихають волею, бо нема в цiм життi нiчого дорожчого.
А Євпраксiя, коли вже повiрила, що на волi, коли вiдчула, що не буде бiльше вежi, заплакала тихо й гiрко. Не вiрила, що жива. Той страшний чоловiк, який вважався її мужем i звався iмператором, був здатен на все иайлихiше. Мiг замучити її гододом, замурувавши у вежi. Задушити вночi або й удень. Скинути з вежi й сказати, що заподiяла собi смерть сама. Аж дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь свiт повстане проти нього за такий злочин? А чи повстав би? Чи помiчено було б її зникнення?..
Коли сходило сонце, їх зустрiло цiле вiйсько. Заплакана Євпраксiя була така знесилена вiд щастя й минулих страхiв, що вже й не змогла налякатися, подумавши, що то iмператор випередив їх, щоб перехопити втiкачку.
Нi, то був посланий Матiльдою Вельф. На вороному жеребцi, в золотому панцирi, по якому пущено було срiбнi трави, огрядний, щокатий, кучерявий (бо шолом зняв i вимахував ним на повiтання), баварський молодий герцог пiдскочив до iмператрицi, на мить скам'янiв, вирячившись на її вродливе, хоч i змарнiле лице, тодi вправно зiстрибнув на землю, став на колiно, коло стремена iмператрицi, викрикнув:
- Вiтаємо тебе,_ _iмператрице!
Аж тепер вiдчула себе справдi вiльною. Хоч знову оточена мало не самими германцями, хоч чула їхню важку мову, хоч молодий Вельф нiчим не рiзнився зовнi вiд iмператорських баронiв, вiрила: цi люди збережуть їй свободу. Бо стояла за ними десь невидима, але всемогутня жiнка, Матiльда Тосканська, це вона простягнула руку порятунку їй, жiнка побачила жiнку i помогла їй, ось так, як Євпраксiя помогла своїй Вiльтруд, а Вiльтруд помогла їй. Тiльки ж яку цiну захоче графиня Матiльда за своє доброчинство?_ _Що багатша й могутнiша людина, то вищої цiни жадав, бо про мале вже давно забула. Яка ж цiна? Бо нiчого безкорисливого нема на цiм свiтi.
Конi скакали легко, охоче, якось нiби розвеселено. Далекi гiрськi обрiї скакали разом iз кiньми пiд_ _небом такого кольору i яскравостi, що їх людськi очi_ _не могли_ _знести, тому час вiд часу бiлiла на ньому якась хмаринка. Городи на верхiв'ях гiр, замки шкiрять одии до одного зубцi мурiв, скелястi гнiзда, наїжаченi оборонними вежами, мирнi кампанiди в долинах, буйнощi виноградникiв, сiрувато-приглушена зелень оливкових гаїв, по вузькiй дорозi назустрiч пишним вершникам маленький ослик несе на собi чорнооку дiвчину. Пустотливий вiтер завiває дiвчинi на голову її широкий чорний одяг, слшу-чо-бiле тiло, регiт воїв: "То-го-го!" Але ж смiх! Людський смiх! Смiх вiльних людей. I вона серед них. Вiльна, як сокiл. Назавжди!

ЛIТОПИС НЕМИНУЧIСТЬ

Незнання часто рятує людину. Ув'язненi теж бувають схожi на iгнорантiв, себто невiдаючих, бо й тi, й тi, кожен посвоєму, замкненi чи в своєму невiгластвi, чи в неволi, i виходить, що рiка часу тече десь у невiдомостi, а вони, викинутi на її хисткi береги, мовби рятуються вiд тих неминучих змiн, втрат i нищень, якi завдає всемогутнiй плин вiчностi. Коли до людини не доходять, нiякi вiстi, їй здається, що довкола нiчого не вiдбувається, що час зупинився, усе дишається досi так, як було_ вчора, _мiсяць, рiк тому. Лiк ведеться з того дня, коли тебе роз'єднано зi свiтом, ти заглиблюєшся в самого себе, вiдзначаєш найнепомiтнiшi стани своєї душi, помiчаєш щонайменшi змiни в своєму настроєвi й перебiгу думок, а величезне довколишнє життя зупинилося для тебе, стало якимсь несправжнiм, позбавленим цiкавостi. А тодi приходить пiзнання i приносить бiль. Євпраксiю визволено з вежi не тодi, коли ще не було нiяких вiстей для неї, хоч, сказати слiд, визволення могло б прийти вже давно i не треба було б молодiй жiнцi сидiти в жахливiй своїй самотинi понад два роки. Та люди, якi клопоталися долею iмператрицi, не належали до простих людей, якi роблять добро, не задумуючись, з природної потреби. Це були вищi особистостi - сам папа Урбан, графиня Матiльда, а вищi особистостi творять доброчинство лиш керуючись вищими цiлями. А яка була вища мета для папи Урбана i його вiрної, добровiльної помiчницi Матiльди Тосканської? Утвердження вiри в боротьбi з тими, хто хотiв би зректися вiри. А ще: утриманий вiри в чистотi. Бо вiра, щойно зародившись, потре-був розповсюдження i дбання про чистоту. Без цього вона не може iснувати. Народившись всупереч здоровому глузду, всупереч думцi, всупереч iстинi, вiра неминуче повинна довiку ворогувати з ними. Погублю мудрiсть мудрецiв i розум розумних вiдкину, сказав один з тих темних, але запекло-впертих апостолiв, якi першими почали розповсюджувати нову вiру.
Найбiльше багатство в кожної людини, дароване їй самою природою,думка, отже, з самого початку ставала ворожою вiрi, тому часто була знищувана носiями християнства разом з її непокiрними власниками. Вiрю, бо не смiю не вiрити. Вiдмовившись вiд єдиного свого багатства - думки, отримуєш навзамiн велич церкви, її авторитетiв, настанови. Але де велич, хто авторитети i якi настанови виконувати? Церква вже вiд перших своїх початкiв, окрiм запеклої боротьби з єресями, розпочала боротьбу, сказати б, сама в собi, роздвоївшись на цареградську i римську. В кожнiй сидiв свiй первосвященик, i кожен намагався довести свою вищiсть. Так тривало кiлькасот рокiв, аж поки за патрiарха Керулларiя i папи Лева церкви остаточно розокремились на схiдну й захiдну, або, як казано,- грецьку й латинську. Розкол стався сорок рокiв тому, християнський свiт досi не втiшився в своїх змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподiвання прилучити до своєї церкви все те, що так чи iнакше можна було б вiдiрвати вiд грекiв. Русь була найласiшим шматком, величезна ця держава, приєднавшись туди або туди, вiдразу вирiшувала питання вищостi тої чи iншої церкви, ось чому змагалися в своїх зазiханнях на Русь i Рим, i Царград. Ромейський iмператор Олексiй Комнiн звiльнив ув'язненого на островi Родос князя Олега Святославовича, невгамовного бунтаря i зухвальця, посадовив на корабель i вiдправив до Тмутороканя, давши воїновi i золота, щоб той знов збунтував Русь, пiшов на Київ, захопив стiл, був вiдданий iмператоровi, не виявляючи такої стриманостi й незалежностi, як великий князь Всеволод. Та Олег умiв лиш бунтувати, на бiльше не був здатний, з тої затiї Комнiна нiчого не вийшло, Русь вiддалилася вiд Царграда ще бiльше, i, мовби з почуття помсти за це, донька Олексiєва Анна Комнiна, пишучи згодом свою книгу "Алексiада",- здається, чи не найоб'ємнiшу з усiх написаних в тi часи хронiк,- жодним словом не згадала нi Києва, нi київського князя, нi народу руського, нi величезної i могутньої держави Русi. Шкода, коли тi, хто пише iсторiю, керуються негiдними й дрiбними почуттями помсти й ворожнечi.
Можна б сказати, що християни у своїй взаємнiй ворожнечi перевищили всiх. Поки тривало змагання_ _мiж схiдною i захiдною церквами, поки ромейськi iмператори намагалися запанувати в своїй частинi свiту, на заходi запекло змагалися мiж собою папа й германський iмператор, i кожен змагався за вiру, за її утвердження й чистоту, кожен намагався вiдблиски божества потягнути на свої корогви й штандарти. Що то за вiра, яка може щоразу хитатися й навiть змiнюватися, залежно вiд примхливостi пап, насильств iмператорiв i королiв, несправедливостi i чвар, мiж тими, хто проголошує себе носiями i захисниками її? Яка вiра, який бог може iснувати серед чвар, брудних пристрастей, брехливостi, жорстокостi? Невиннi, чистi, прекраснi люди гинули на полях битв, а нiкчеми процвiтали тим часом тiльки тому, що назвали себе служителями вiри i були послiдовно безжалiснi до всiх i всього, окрiм себе й свого бога.
Папа Урбан виявився хитрiшим за грецького iмператора Комнiна. Вiн розумiв, що близького ворога треба знищувати силою, супротивника ж далекого, недосяжного слiд спробувати схилити на свiй бiк хитрощами, вмовляннями, ласкою. Тому з iмператором Генрiхом велася жорстока, нещадна вiйна, яка часом видавалася навiть безнадiйною, але iншого виходу тут не було. Що ж до такого володаря як далекий руський князь, загадковий, могутнiй i бажаний всiляко, то тут застосовано спосiб, сказати б, лагiдний, як свого часу вже було зроблено, даруючи королiвську корону польському князевi, а тодi угорському, чим навiки було прилучено цi землi до римської церкви.
Однак корону дарують тодi, коли її просять. Руський князь не просив. До того ж, чутки були, нiби в руських володарiв корона вже давно була - чи то якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий час, починаючи вiд Ярослава Мудрого, руських володарiв звано в Європi царями. Iншого слова автори хронiк не вживали. Тодi що ж? I ось папi Урбану трапилося вiдразу двi нагоди. 1087 року iталiйськi купцi з города Барi викрали в Мiрах Лiкiйських мощi Миколи-чудотворця, святого, яким пишалася грецька церква i який чомусь користувався великою прихильнiстю Русi. Викрадено мощi й перевезено в Барi, мовляв, для захисту вiд сельджукiв, насправдi ж це був звичайнiсiнький грабунок, бо викрадали тодi й грабували не тiльки багатства й городи, а й святi релiквiї, гробницi, навiть святих; мовляв, у якої церкви бiльше святих i вони значимiшi, та церква, виходить, теж могутнiша. Вiдразу ж, крiм свята зимнього Миколи, яке вiдзначалося 6 грудня, встановлено було свято Миколи весняного - 9 травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок i не захотiла прийняти весняного свята. А як руськi? I ось тут папi Урбану помогло використати цю нагоду те, що донька руського царя, iмператриця германська, була кинута Генрiхом у вежу, потребувала захисту, спiвчуття, допомоги, про це мали довiдатися у Києвi, i негайно було споряджено туди пишне посольство на чолi з єпископом Федором, а що руського володаря нiякими дарами нiхто не мiг здивувати, та ще ж треба було якось злагiднити сумну вiсть про неволю його доньки (окрiм папських запевнень, що зусиллями апостольськими вона буде визволена), то й послано з Федором до Києва у золотому ковчежцi, з прозорим скляним верхом, одну маленьку кiсточку з мощей Миколи-чудотворця. Кiсточка, слiд зазначити, була така малюсiнька, нiби й не вiд чоловiка, а заяча або пташина, та важила тут не величина дарунка, а його, сказати б, висока суть i свiдчення щедростi римського первосвященика. Бо ж константинопольський патрiарх, вiдаючи про особливу любов до Миколи на Русi, мiг би, маючи цiлi мощi чудотворця, давно вже послати до Києва такий дарунок, а бач - не послав. Рим, натомiсть, виказував щедрiсть. Рим далеко бачив, його знання розповсюджувалися безмежно, його впливи були нездоланнi,- це мав би вичитати руський цар з непоказного, вдавалося б, але сповненого значимостi дарунка.
Посольство їздило довго, бо далеко, бо русичi загадковi люди, бо справи вiри не терплять поквапу. Євпраксiя тим часом мала сидiти в своїй вежi, i то щастя, що Генрiх просто тримав її там, не вдаючись нi до чого лихiшого. А мiг би через свою нестримнiсть, жорстокiсть, надто ж, коли став терпiти поразки, був зiпхнутий на самий край Iталiї, втратив спiльникiв, втратив надiї, мав проти себе власного сина, а за себе - нiчого. В хвилини розпуки, напившись до одурiння, хотiв вiдiбрати собi життя. Знову врятував його Заубуш, ранячи собi долонi, рискуючи одержати вiд iмператора смертельний удар, видер у нього з рук оголений меч, яким той хотiв пронизати собi груди, i ось тодi одноногий барон намiрився не те що зрадити свого володаря, а просто втекти вiд нього, переметнутися до переможцiв, запропонувавши їм не себе (бо кому вiн потрiбен сам по собi - немаєтний, невпливовий, звичайний прислужник Генрiхiв, i не бiльше!), а Євпраксiю, яку взявся вивести з вежi.
Усе збiглося в часi якнайлiпше. З Києва повернулося папське посольство разом iз посольством вiд київського князя i з таким самим єпископом, як i папський, навiть звалися єпископи однаково. Київський князь мовби натякав цим на можливiсть порозумiння, прихильнiсть же свою до римської церкви виказав тим, що прийняв на додачу до зимнього свята Миколи також i свято весняне. Посольство привезло вiстi й не дуже втiшнi, але то вже стосувалося Євпраксiї, лихi вiстi призначалися для неї, отож настав час визволити її з вежi, Заубуш запропонував свої послуги саме тодi, як у них виникла потреба. Абат Бодо, довiрена людина римської церкви, домовився з бароном, i вони здiйснили те, що мали здiйснити: iмператрицю передано пiд опiку самого, Вельфа, її ждала в Каноссi графиня Матiльда, готуючи зустрiч таку пишну, яку тiльки могла приготувати, бо ж iмператрицi передовсiм належалася пишнота, а вже згодом - вiстi про тi змiни в свiтi, про якi вона в своєму ув'язненнi не могла вiдати i вiд яких була, сказати б, щасливо вiдокремлена. Тепер кiнчалася неволя, але наставав кiнець i незацiкавленостi в подiях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих чи iнших причин вiд участi в подiях, успiхах i нещастях життя. I що довше вона перебуває в незнаннi, то болючiшим, страшнiшим буде повернення до життя.
Так було з Євпраксiєю. Не помiтила урочистостей, не схвилювала її пишнота, не вразила велич i неприступнiсть замку, не розчулилася, коли замiсть понуростi вежi вiддано їй справдi королiвськi покої в Каносському палацi, бо все те було звичне для неї, усе було марнотою порiвняно до тих сотень безкiнечних днiв, проведених у каменi й безнадiї. Не здригнулося її серце й тодi, коли вперше за багато лiт почула з уст київського єпископа Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не вельми здивувалася навiть тодi, коли наблизився до неї слiдом за київським єпископом Прибулий з посольством руський воєвода, блиснув веселозубо, мовби знайомий i водночас незнаний, нiби й Кирпа давнiй, добрий косоплечий рубака, а нiби й не вiн, бо усмiшка та сама, i очi тi самi, а косоплечостi немає, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловiк коли й не вникнув, то змiнився до невпiзнання, плечi його вирiвнялися, трохи звузилися, i лише згодом Євпраксiя збагнула, що в Кирпи немає правої руки, що вiн обрубаний, Обтесаний, скалiчений. Тож не було здивування, що Кирпа знову перед нею, бо мав бути або вiн, або той Журило 6 його перлистими кучерями, але й радостi не було через калiцтво воєводине.
Ще менше радостi було вiд вiстей з Києва. Це вже вразило її в саме серце, вiд цього здригнулася, це наповнило її майже таким жахом, з яким, скажiмо, довiдалася б про день своєї смертi.
Бо в Києвi вмер великий князь Всеволод. Єпископ Федiр розповiдав Євпраксiї, що, як помер великий князь, то дзвонiв київських не було чутно вiд плачу людського. Вважав, що бодай цим потiшить доньку Всеволода, не вiдаючи, якою жорстокою мудрiстю сповнило життя душу цiй молодiй жiнцi. Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по нiй плакало б безлiч люду. Мертвих завжди люблять бiльше, нiж живих. Як сказано: життя сповнене ворожнечею i ненавистю, а смерть - любов'ю i повагою. I що менше чоловiк сумує по мертвому, то бiльшу скорботу вiн може виказувати, бо так годиться. За князем же плачуть гiрко й невтiшно, лякаючись, що по його смертi прийде гiрший. Бо новий князь прийде неминуче, а який - нiхто не вiдає.
Невдовзi по смертi батька Євпраксiї загинув улюблений брат її Ростислав. Покараний був за богохульство i неповагу до святих людей. Перед тим, як iти йому з братом Володимиром проти половцiв, утопив у Днiпрi лаврського ченця Григорiя, а тодi й сам, утiкаючи пiсля невдалої битви коло Треполя, утонув з конем своїм у Стугнi, i брат Мономах мало не втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нiчого не змiг удiяти, бо вже тут дiяли закони божi, а не людськi. Сказано ж: як живеш, так i вмреш. По Ростиславу теж плакав гiрко весь люд київський, бо завжди жалко молодого життя.
Пiсля тяжких вiстей про такi втрати мала б Євпраксiя втiшитися хоч трохи, довiдавшись, скажiмо, що_ _на столi київському по смертi Всеволода сiв його син, а її старший брат Мономах, перший захисник землi руської з-помiж усiх iнших князiв. Але й тут ждало її розчарування, бо Мономах, мовляв, заявив, що слiд дотримуватися ряду, встановленого їхнiм дiдом Ярославом Мудрим: стiл займають по старшинству. З онукiв же Ярославових мав таке право Святополк, єдиний уцiлiлий син Iзяслава, найстаршого з синiв Мудрого.
I вже посольство це прийшло вiд Святополка, якого Євпраксiя майже не пам'ятала, могла згадати хiба що його матiр Олiсаву, та й то через те, що з нею здружена була її мати княгиня Анна, бо обидвi мали однакове походження - з чорного люду,- обох князi взяли за їхню вроду, обидвi почувалися попервах осамотненими й чужими в князiвському оточеннi, тому й горнулись одна до одної.
Ще пам'ятала Євпраксiя, що вже змалку Сiвятополк вiдзначався неймовiрною скупiстю, за що з нього знущався щедрий i веселий Ростислав. Бо для Ростислави, як i для Євпраксiї, скупiсть у князiв видавалася рiччю найбезглуздiшою. Скiльки бачили дiти князiв, то те й знали, що тi сiдали на коней, злазили з коней, молилися, пили, їли, усi були з мечами i в золотi. На конях i в золотi - до чого ж тут скупiсть? Стрибаючи на однiй нозi, любили вони приспiвувати складену Ростиславом приспiвку:
Князь-князяка,
Кiнь-коняка,
Князь-конязь,

3 золота злазь!
Княгиня Анна, почувши якось ту примовку, страшенно обурилася: "Яка срамота!"
А ось тепер скупий Святополк, увесь у волотi, сiв на золотий стiл, сiв на золото, i вже цей не злiзе iз золота нiзащо!
Як усi скупi (а також обмеженi) люди, Святополк вiдзначався багатослiв'ям, нiколи не шкодував слiв - цього єдиного скарбу, за який не треба платити нiкому й нiчим. Вiн прислав Євпраксiї розлогу грамоту, де говорив i про любов, i про ту радiсть, якої зазнав, що сестра його високовельможна перебуває пiд покровительством i захистом римської церкви i її першого єпископа; щедро дарував Святололк поради, настанови, побажання, ще додавав до цього любов, закликав до покори перед богом, отже, й перед папою. Все як слiд, усе саме так, як того баэкалося. Поради, та ще здалеку, давати найлiпше, це не вимагає нi зусиль, нi мужностi, нi витрат. Євпраксiя зрозумiла, що самотнiсть її ще не кiнчилася визволенням з вежi. Тяжкi вiстi звалилися на неї зненацька, безжально, враз, нiхто не поможе їй знести їхню жорстокiсть, навiть добрий Кирпа тут безсилий, бо має свого горя задосить, ще навiть не знаючи про смерть Журини.
Абат Бодо? Хто вiн - друг, помiчник чи ворог найперший? Звик лiзти до неї в душу iм'ям божим, повторюючи слова псалма: "Господь знає думки людськi, бо вони суєтнi". Вiн не радить -допитується, з ним не дiйдеш до iстини, бо йому нетерпеливиться вилiчити всi твої грiхи.
Так неминуче опинилася Євпраксiя вiч-на-вiч з Матiльдою Тосканською.

ПIДЛЯГАЄ ОСКАРЖЕННЮ
Вони були поряд з першого дня по прибуттi Євпраксiї до Каносси - висока бiлява слов'янка, блiда, з величезними сiрими очима, погляду яких нiхто не витримував, i маленька чорнява графиня, з якимись темними пасмугами на обличчi - чи то слiди давнiх пристрастей, чи невтолених пожадань, чи вiдблиски сатанинського вогню, який незгасно горiв у цiм маленькiм тiлi ось уже двадцять чи й тридцять лiт, эападюючи пожежi чвар, сутичок, найзапеклiших вiйн мiж визнавцями тої самої вiри. Були поруч i в час усiх затяжних i втомливих повiтань iмператрицi, i на богослужiннях урочистих в єпископськiй церквi, i на нескiнченних учтах, якi, треба вiдразу сказати, вiдзначалися витонченiстю й смаком, нi в чому не схожi були на грубi обжираний i обпивання у Генрiха. Але всi тi днi_ _мiж молодою iмператрицею i пiдстаркуватою графинею утримувалася невидима вiдстань, якесь неминуче вiдчуження, урочиста зустрiч мовби навмисне затягувалася, здавалося, не буде кiнця новим та новим вигадкам Матiльди, все в_ _цьому дивному замку заповзялося слугувати_ _тiльки iмператрицi, та що далi тривало все це то бiльше впевнювалася Євпраксiя в навмисностi й нещиростi_ всiх_ отих високих_ слiв,_ молитов, поклонiв, рицарських летючих турнiрiв на її честь, запобiгливостi Матiльди, улесливостi оточення графининого, рабського упослiдження слуг, до яких долучилася i її Вiльтруд, яка вiдразу ж перейнялася панiвним духом Каносси. Дух же цей був: нещире плазування.
Євпраксiї мовба хотiли нагадати: усього цього так багато тiльки тому, що воно не може тривати довго, надто ж - вiчно. Неминуче по святах мають настати буднi, бо навiть найвищi особистостi на цiй землi покликанi не до вiдбування урочистостей, а до сповнення обов'язкiв. За все треба платити. У Каноссi теж. Мова може йти лише про характер i розмiр плати. Напевне, усе вже визначено, i Матiльда лише жде нагоди сказати про це iмператрицi, тому Євпраксiя не стала вiдкладати i першою попросилася на розмову з графинею.
- Я запрошую вас до бiблiотеки, ваша величнiсть,- сказала Матiльда.
Слiд зауважити, що Каносса, не кажучи вже про неприступнiсть цього вмiщеного на високiй великiй горi, оточеного потрiйними непробивними мурами замку, становила собою мовби окремiшнiй, самодостатнiй свiт, який вражає i красою, i вишуканiстю, i доцiльнiстю у всьому, Євпраксiя нi з чим не могла б порiвняти цього витонченого, майже досконалого витвору людського вмiння. Навiть Красний, двiр Всеволодiв, шахи, на вiдмiну вiд понуростi германських замкiв, поставав у її пам'ятi як втiлення пишноти, багатства, таємничостi, видавався тепер свiдчениям несмаку, пустої пиха в цiлковитої непристосованостi як до князiвських_ _високих урочистостей,_ _так i до звичайних людських потреб.
Тут було все просторе, привiтне, вишукане, єдине в свiтi в своїй неповторностi: рiзнобарвнi мармури стiн, арок, портикiв i колон, мозаїки пiдлог i плафонiв, рiзьблений камiнь, легкий, летючий, прохолода i затишок, простiр, чистота, дзеркальний полиск пiдлог, важка обстава з дерева темного, свiтлого, у рiзьблених квiтах, травах, звiрах, знаках небесних, хрестах i символах, килими, золочена шкiра, пахуче дерево, слонова кiстка, рiдкiсний посуд, срiбло й золото.
Каносса вражала безлiччю примiщень iнодi найхимернi-шого. призначення. Скажiмо, примiщення для прийняття нових книг. Величезний зал iз високими вiкнами, коштовнi мозаїки на пiдлогах, на стiнах - барвнi зображення постатей чотирьох євангелiстiв, на стелi - рух небесних сфер, з творцем-вседержителем посерединi. У залi - нiчого, лиш одна пiдставка для книг, зроблена з потемнiлого дерева, така стара, що, може, користався нею ще Вергiлiй або й сам Арiстотель. I ось нову книгу кладено на пiдставку, i графиня Матiльда, запрошуючи всiх гостей, якi на той час були в Каноссi, йшла, гортала пергаментнi хартiї, вичитувала то се, то те, захоплено всьорбувала повiтря:
- Ми з абатом (чи там з ким iншим) давно намiрилися мати сю книгу...
Тут панував точний розподiл мiсця перебування залежно вiд становища людини, замок був нiби втiлення держави й тодiшнього свiту, чорний люд не допускався за третi мури зовсiм, хiба що для необхiдних послуг та, може, у таємничi пiдземелля, де були кам'янi мiшки, бездоннi колодязi, жахливi в'язницi, мiсця тортур, знущань, таємних страт; простим рицарям вiдводилося мiсце мiж потрiйними мурами, де мали нести варту, впливовiших пускано далi, хоч знов же не смiли переступити порога палацу самої графинi, особистої резиденцiї найсвятiшого папи, палацу для найвищих гостей. Навiть церкви тут були для вищих i для нижчих, була звичайна, була єпископська, були палацовi, так нiби й сама вiра в сутi своїй була неоднаковою для простого люду, рицарiв, феодалiв, єпископiв i владик свiту. Власне, хiба не так вбно велося насправдi? I коли не впадало в око надто виразно через безмежнiсть свiту, то в цьому замку, який пиховито баявляв про своє право втiлювати весь iснуючий порядок i лад, нiщо не могло приховатися i поставало таким, яким було насправдi. Навiть герцог Вельф мав коритися духовi Каносси. Жадiбного червономордого баварця тримано на поштивiй вiддалi вiд графинi Матiльди, всiляко пiдкреслюючи, що союз їхнiй тримається не звичайною i, сказати б, принизливо-негiдною людською близькiстю, а лиш ненавистю до спiльного ворога iмператора. Матiльда хотiла здобути вiд Вельфа вiйськову силу, герцог намiрявся урвати в графинi дещицю вiд її багатства, не дбаючи бiльше нi про що. Водночас, попри умовнiсть їхнього шлюбу, Матiльда гостро пильнувала за моральнiстю Вельфа, через що не допускала його, скажiмо, до Євпраксiї без свiдкiв, коли ж спробував був поткнутися до бiблiотеки, де для бесiди зiйшлися графиня з iмператрицею, то був ганебно вигнаний звiдти як такий, що нiчого спiльного не має i не може мати з мудрiстю, бiблiотека ж, як вiдомо,- це притулок мудростi найвищої. Щоправда, на стелi бiблiотеки викарбувано було великими лiтерами слова апостола: "Наша мудрiсть - лиш безумство перед лицем бога", i Євпраксiй вказала на той напис Матiльдi, зауваживши, що вiн не зовсiм вiдповiдає духовi цього примiщення, де, судячи а усього, зiбрано безцiннi скарби людської мудростi. Але графиня анiтрохи не збентежилась.
- Ми вибрали цi слова з найсвятiшим папою Григорiєм,- замiсть пояснення, сказала вона, мовляв, самим папою освячено i багатi книжковi зiбрання, i її вiдданiсть боговi, який стоїть над мудрiстю i над усiм сущим.
Євпраксiя вже помiтила, що Матiльда майже нiколи не вдається, сказати б, до одноосiбного мовлення: для бiльшої значимостi своїх слiв вона неодмiнно знаходить собi спiльника. I тодi виходить: "Ми з найсвятiшим папою...", "Ми з герцогом...", "Ми з єпископом". Видно було, що вона вельми шкодує, не маючи змоги об'єднати в такiм висловлюваннi ще й iмператора: "Ми з iмператором...", але тепер могла втiшитися тим, що має в своєму розпорядженнi iмператрицю, отож щоразу повторюватиме:
"Ми з iмператрицею..." Коли б цим лиш обмежилася плата за її визволення, то Євпраксiя мала б усi пiдстави лишатися спокiйною. Та чи ж вдовольниться графиня такою мiзерiєю? Вже невдовзi пiсля початку їхньої розмови в затишку величезної бiблiотеки, серед тишi, що мала запах старої шкiри, Євпраксiя збагнула, що Матшьда вживає вислiв "Ми з..." не для пiдкреслення власнбi малостi й незначностi - навпаки, у нiй промовляє жорстока власниця, вона тим самим уперто пiдкреслює, що володiє на цьому свiтi всiма: папою, єпископами, королями, герцогами, графами. Не добралася ще до iмператорiв, але ось - має вже в своєму розпорядженнi iмператрицю. Про власнiсть свою говорила поштиво, ласкаво, i неодмiнно з повторенням: "їхня святiсть, їхня святiсть...", "Ваша величнiсть, ваша величнiсть...", затуркувала словами, приголомшувала несамовитим натиском з перших слiв, i Євпраксiї стало страшно цiєї жiнки.
- Ми з найсвятiшим папою спiвчуваємо вам, ваша величнiсть... Вам випало таке тяжке життя. У вас не було порадника. Абат Бодо? Вiн не порадник - лиш сповiдник, Його мiсце в сповiдальнi-парлаторiумi. До речi, у Каноссi прекраснi парлаторiуми. Лiпшi, нiж будь-де. У свiй час ми з найсвятiшим папою Григорiєм подбали про це. Ви, ваша величнiсть, матимете власний парлаторiум, це так прекрасно, ваша величнiсть. Кожному треба помагати знести тягар свого життя. Бесiда з богом - що може бути лiпше?
Євпраксiя спробувала повести мову про те, що все її майно лишилося в iмператора, хоч вiн не має на нього нiякого права. Але в Каноссi вона - без нiчого, а як буде далi?
- Я знаю, ваша величнiсть, ви були найбагатшою жiнкою в Європi. Багатшою навiть за мене - хай це вас потiшить.
- Гадаєте, це може мене потiшити?
- Все ж лiпше бути багатою, нiж бiдною. Це дав великi можливостi для доброчинства.
- У вежi я перечитувала старi манускрипти. Серед них був один, написаний чоловiком, який сидiв у в'язницi й ждав смертi. Вiн назвав свiй трактат "Про втiшення фiлософiєю".
- Мене знають усi фiлософи Європи, ваша величнiсть. Ансельм Кентерберiйський прислав менi свої "Медитацiї". Петро Пустельник склав молитву про мене. Ви чули про Петра Пустельника, ваша величнiсть?
- На жаль, нi.
- Ми з найсвятiшим папою Урбаном знайшли цього чоловiка, ми почули його праведний голос, послали йому благословення, пiдняли його з пониження i забуття. Тепер вiн пiднiмає всiх вiруючих у святий похiд на захист гробу господнього.
- Ще одна вiйна? Ще несправедливiсть?
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть, святi вiйни приносять на землю найвищу справедливiсть. Нам пощастило що саме в наш час винайдено стремена и пiдкови. Завдяки стременам воїни в залiзних латах змогли засiдлати бойових коней, а пiдкова поможе нашим коням дiйти до святої землi, до самого Єрусалима.
- Яке менi до цього дiло? Чи не вважаєте, що и менi доведеться йти разом з рицарями аж до святої землi? Чи може запропонувати себе в жертву для успiху цiєї справи?
Матiдьда засмiялася. Вона вмiла смiятися, i виходило це в неї приємно, без очiкуваної вiд такої жiнки зловiсностi.
- Ваша величнiсть, ради попутного вiтру для походу проти Трої Агамемнон принiс у жертву власну дочку
Iфiгеиiю.
- Артемiда не дала цього зробити. Вона замiнила дiвчину ланню, а Iфiгенiю перенесла в Таврiду, де та стала жрицею. Таврiда - у моїй землi. Вважайте, що я не створена для пожертов. .
- Але можете бути жрицею, ваша величнiсть. Це прекрасно. Ми з найсвятiшим папою вiримо, що ви станете на захист високої справедливостi. Ви перебуваєте в притулку де найперше шанується справедливiсть, право. Я подбала про те, щоб Європi став знаний кодекс Юстинiана Цей iмператор прославився не тiльки спорудженням Софiйського храму в Константинополi, але и кодифiкацiєю римського права. Чи не прекрасно, що будiвники великих соборiв водночас дбають i про право, ваша величнiсть !
"А хто пише закони для журавлiв?" - хотiла спитати ввпраксiя, але розмова вже вгрузла в такi глибокi колiї, що видобутися з_ _них було несила, тому доводилося котитися туди, куди котилося.

- Мiй дiд Ярослав, прозваний Мудрим, теж спорудив у Києвi
церкву Софiї, яка майже не поступається константинопольськiй, i уклав для своєї держави "Руську правду".
- I все ж найвшца правда - вiд господа, бо й людина створена, щоб дивитися на небо, ваша величнiсть.
- Я люблю дивитися на квiти й трави,- нарештi порушуючи течiю розмови, сказала Євпраксiя. Цi простi слова налякали графиню.
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть, ми з герцогом Вельфом такi радi вашому визволенню! Його святiсть папа безмiрно втiшиться цiєю вiстю. Все щасливо збiглося. Ви маєте послання з Києва, вiд руського царя, вашого брата.
- Мiй брат загинув.
- Один загинув, так, i ми сумуємо разом iз вами. Але другий володарює...
- Другий - просто князь...
- Але третiй...
Матiльду не могла збити нiяка сила. Євпраксiя вмовкла.
- Але третiй... Михаїл шле вам свою любов i свої поради...
- Очевидно, я повинна спитати поради у вас, графине. Бо Київ задалеко звiдси. Як я маю вестися? У мене є воля, але бiльше нiчого. Як вплинути на iмператора, аби вiн вiддав моє майно? Я б хотiла повернутися додому. До Києва.
- Ваша величнiсть, ви питаєте поради, я рада її дати вам. Напишiть скаргу на iмператора!
- Скаргу? Кому?
- Найсвятiшому папi.
- А хiба може папа втручатися в такi справи?
- Тодi що лiпше: звернiться зi скаргою на iмператора до собору. Незабаром у Констанцi зiбрано буде собор. Ми з найсвятiшим папою послали легата Гебгарда, аби вiн подбав про влаштування собору. Там будуть вельможнi сановники з усiєї Європи. Ви можете, ваша величнiсть, особисто оскаржити негiдну поведiнку iмператора в Констанцi.
- Їхати в Германiю? Знов повертатися в ту землю? Нiколи!
- Тодi складiть скаргу.
- Але як? I чи годиться таке робити?
- У вас є порадник. Абат Бодо. Ми з найсвятiшим папою знаємо цього божого слугу, вiримо йому.
- Ви ж самi казали, графине, що вiн лише сповiдник - не порадник.
- Коли слугi божi виявляють найвищу вiдданiсть до земних владик, це треба цiнувати, ваша величнiсть. Я хотiла, аби ви почули достойного Донiцо, який ось уже багато рокiв складає поему про труди цього свiту.
Вона покалатала в срiбний дзвоник, i в бiблiотецi, мовби ховався до часу серед товстезних шкiряних книг, виник дивний монах. Маленький чоловiк а величезним обличчям, босий, у пiдперезаному брудним мотузком брунатному габiтi, посувався до них нечутно, мов привид, нiс поперед себе велику пергаментну книгу, заздалегiдь розгорнену, так нiби монах уже здалеку зготовлявся до читбйня. Справляв таке враження, нiби все, що їсть, лишається йому в ротi. Тому обличчя розросталося до розмiрiв небачених а тiло було майже дитячим. Матiльда, як помiтила Євпраксiя, любила оточувати себе такими недомiрками, як i сама. Дивно, що могла одружитися з величезним грубим баварцем, але, видно, саме через те не пiдпускала його близько до себе.
- Маєте щось для прочитання, отче? - спитала Матiльда монаха. Той мовчки зворухнув головою, бо коли б кивнув, то могла йому вiдiрватися вiд мiзерного тулуба. Сковтнув слину, жирно вiдкашлявся.
-. Читайте,- милостиво звелiла Євпраксiя. Донiцо став читати. Жирно булькотiв його голос, латина в його поемi мовби вмирала, так i не народившись, це був яскраво виражений убивця мови, поезiї, думки, вiн нахабно грабував усе, що iснувало до нього, беручи звiдти найгiрше, висмикуючи як попало, впихаючи в свое писання, найбiльше черпав вiн з бiблiї, аби догодити своїй володарцi, тому марно було б шукати в його поемi хоча б звичайних називань того, про що йдеться. Булькаючи жирно, вiн прочитав таке: "Нова Дебора побачила, що настав час низвергнути Сисару i, подiбно до Яїлi, вона ввiгнала вiстря в його скроню".
Євпраксiя нiчого не збагнула, але Матiльда, вчасно вичувши це, прийшла на помiч.
- Отець Донiцо в щедротах своїх називає мене iменем iудейської войовницi Дебори, в Сисарi ж ваша величнiсть легко може впiзнати негiдного германського iмператора. Ми з найсвятiшим папою i герцогом Вельфом утримувалися вiд того, щоб завдати нищiвного удару iмператоровi, поки не визволили вас, бо нiхто не знає, на що здатен той негiдний чоловiк у своєму падiннi. Але тепер настав час, як слушно пише в своїй високонатхненнiй поемi отець Донiцо. У вашiй поемi, отче, має бути вiдведено належне мiсце також i для iмператрицi.
Євпраксiя злякалася.
- Навiщо, графине? Чи ж годиться вiдвертати увагу отця Донiцо вiд предмета його оспiвування? Вiн пише про ваше життя i повинен писати лише про вас.
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть, хiба я можу? Коли для вас це видається обтяжливим, отець Донiцо порадиться з абатом Бодо. Звертайтеся до абата Бодо, отче Донiцо, вiн скаже вам усе, що слiд.
Монах знову вдав, що кланяється, i понiс свою величезну мордяку мiж шкiряних фолiантiв, нечутно ступаючи босими ногами по мозаїчнiй пiдлозi. Мабуть, нездарнiсть завжди отак нечутно прослизає в життя. Євпраксiї так кортiло спитати, чому Донiцо босий, але стрималася, вчасно згадавши, що вона ж усе-таки iмператриця. Хоч навряд, чи це тут щось важило, коли навiть для поеми нездарного Донiцо вона сама не могла нiчого дати, а мав промовляти вiд її iменi абат Бодо. Один розповiсть, другий напише. Про всi знущання, яких вона зазнала вiд Генрiха, мордатий монах вiдбудеться брудним натяком:
"Хай про це змовчить мiй вiрш, аби не занадто зiпсуватися".
Тепер не згадувала бiльше свого: "Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт". Перш нiж братися за цiлив свiт, спробуй ощасливити бодай себе. Втекла з вежi, а неволi, а вскочила в нову неволю, Каносса теж нагадувала вежу, тiльки просторiшу й вишуканiшу, а що з того? Залiзна впорядкованiсть каносського життя мертвим стиском здавлювала душу, тверда розмежованiсть людей не давала змоги зустрiтися з тим, з ким хотiла, ось i вжкшхо так, що Євираксiя не могла зустрiтися а воєводою Кирпою, вате вимушена була щодня слухати вистукування Заубушевої дерев'янки, бо барона приставлено до неї у сподiваннi, що вiн слугуватиме iмператрицi таи_ _само, як робив це для iмператора. Чи вона визволялася з вежi, щоб зрiвнятися з нiкчемнiстю й пiдлiстю цього чоловiка? Євпраксiя не пiдпускала барона до себе, усi розпорядження передавала через Вiльтруд, але та незабаром, мовби перейнявши спосiб мовлення самої Матiльди, незмiнно говорила:
- Ми з бароном...
Готувалися до весiлля. Мало не сам папа Урбан, прибувши до Каносси, мав з'єднати руки рицарської доньки i Заубуша, барон намагався, щосили довести Євпраксiї, як вiн змiнився, яке оновлення найшло_ _на нього_,_ починаючи з тої ночi, коли визволив вiн iмператрицю з неволi, а вона згадувала червоний морок соборної крипти, рiзуче свiтло вiд, нагого Журининого тiла, брудну смаглявiсть цього проклятого розпусника... Проклятий, навiки проклятий!
Абат Бодо обережно нагадав про скаргу. Чи iмператриця сама укладе, чи?..
- Не знаю i не хочу!-майже простогнала Євпраксiя.
- Не турбуйтеся, дочко моя, вам допоможуть. Коли дозволите,_ _я покажу вам написане. Її недосвiдченiсть не знала меж.
- А можна, щоб менi й не показувати? - спитала.
- Нi, нi, дочко моя. Цього не можна. Скарга не дiйсна
без вашої печатi.
- Я дам свою печать. Але абат не вiдступався:
- Однаково ви повиннi ствердити все власноручно. Вiн принiс скаргу вже наступного дня. Там, власне, й не було нiчого страшного. Звичайне звертання жiнки, ображеної i пограбованої. Вимога, щоб iмператор повepнув усе, що їй належить. Вона пiдписала i дала поставити свою_ _печать.
- Можуть виникнути деякi ускладнення,-свазав
абат,- не всi, хто буде на соборi, знають iсторiю вашогожиття. Вимагатимуть пояснень. Хтось повинен дати цi пояснення. Найлiпше це зробити вам.
- Нiколи !
- Тодi хтось, хто добре знає.
- Але хто?
- Кому ви довiряєте, дочко моя.
- Кому ж, кому? - вона справдi не знала, кому вiрити на цiм_ _свiтi._ _
- Ви забули про найдовiренiшого i наивiрнiшого
вам,-обраявево нагадав Бодо.
- Про_ _вас_?_ А хiба ви могли б, отче?
- Як син церкви, я повинен поїхати на собор. Моє мiсце там
- Я не знала. Тодi прошу вас. Коли виникне потреба.
- Так._ _Тiльки тодi, як виникне потреба. Несподiвано Євпраксiї сяйнула думка.
- Отче, а коли б з вами поїхали туди й київськi посли? Єпископ Федiр, воєвода Кирпа. Єпископ - особа духовна, воєводу ви знаєте давно, вiн, коли треба, вiн мiг
би посвiдчити... Абат вислухав Євпраксiю без захвату.
- Не знаю, чи захочуть їх слухати на соборi.
- Говоритимете ви. А вони просто мовчазнi свiдки, Менi легше буде, коли там i руськi люди... Зрозумiйте мене, отче.
- Я подумаю, дочко моя.
- Менi це хотiлося б почути вiдмову. Вважайте, що це моя вимога.
- Нiхто не може вимагати у святої церкви.
Євпраксiя вiдвернулася. Абат зрозумiв, що в цьому вона не вiдступить. Сидiння в вежi навчило її твердостi. Хоч не в усьому й не завжди, але навчило. Довелося абатовi брати з собою в Констанцу також i руських послiв.
А Євпраксiя знов змушена була поринути в кiлькамiсячну нудьгу i самотнiсть, хоч усi довкола щосили намагалися виказувати їй увагу, навiть захват, та все те несправжнє, вдаване, за всiм стояло вичiкування плати вiд неї, але цiну не називано, i це пригнiчувало найбiльше. Чого вiд неї хочуть? Навiщо тримають у цьому почесному ув'язненнi? Чому не вiдгукується Матiльда на її прохання поїхати куди-небудь - чи то до тiтки, колишньої угорської королеви, а чи додому в Київ? Принаймнi могли б вiдпустити її на якийсь час до короля Iталiї Конрада, знаного їй бiльше пiд iм'ям Куррадо, але вже тут Євпраксiї недвозначно заявлено графинею, що Конрад одружується з нормандською принцесою Констанцiєю, ведуться переговори про шлюб, отож не годилося б... Виходило, що її визволили з вежi, куди була кинута через бруднi пiдозри Генрiховi щодо Куррадо, а тепер самi тi пiдозри подiляють?.. Жорстокий свiт i немає з нього виходу.
Могла б радiти за свою Вiльтруд, яка, здається, знайшла своє щастя, але тут був Заубуш. Барон не дiждався прибуття папи до Каносси, вибрано час, коли в замку був Ведьф iз своїми баварцями, бароновi урочисто даровано маєтнiсть десь у Баварiї, не знати, щоправда, яку,- може, якiсь голi скелi, та однаково вiднинi вже не був Заубуш - свиня сьома, а справжнiй маєтний феодал, нарештi мiг мати жону, завести родину, покiнчити зi своїм ганебним сервiлiсїйчним грибом життя, з прислужника перетворитися на людину повнорартiсну, незалежну, а отже - порядну. Єпископ поєднав Заубуша з Вiльтруд, вони цiлували хрест i дали необхiднi запевнення шлюбної вiрностi, пiсля чого почалося весiлля, справжнє баронське весiлля, на яке за звичаєм вiдводилося два тижнi, яке мали прикрашати пишнi учти, лови на звiра або принаймнi на птаство, рицарськi турнiри. Лови влаштовувано на перепiлок, якi саме летiли з пiвнiчних країв i, стомленi, облiплювали всi мури Каносси, вкривали всi довколишнi пагорби, падали на землю сiрими безсилими грудочками, а там з реготом накривали їх густими сiтями п'янi рицарi, i сам Заубуш виказував у цьому дiлi особливий сприт. Вiльтруд ходила всi днi розпишнiла, поблiдла, з синцями пiд своїми пречистими очима, якось нiби забула про свою запобiгливiсть перед iмператрицею, бо ж була тепер не донька загиблого бiдного рицаря, а баронська жона. Зате Заубуш за всiма забавами i дурощами не забував про Адельгейду, всiляко пiдкреслював її високий стан, а десь на десятий чи одинадцятий день весiльних забав, влучивши мить, коли iмператриця була поряд з графинею Матiльдою, упав перед Євпраксiєю на колiно, ввiв на неї благальний погляд.
- Простiть, ваша величнiсть.
Був вродливий, попри своє калiцтво, в його вкляканнi не вiдчувалося приниження, цьому дивному чоловiковi якось усе нiби личило: i високi зльоти, i неймовiрнi злочини, i каяття.
- За що вам прощати, бароне?
- За все, ваща величнiсть. Ця чиста душа поєднала своє життя з моїм, коло неї я теж очищаюся, повiрте, ваша величнiсть.
- Скiльки чистих душ ви забруднили,чи то спитала, чи ствердила Євпраксiя, уникаючи дивитися на Заубуша, хоч вiн однаково пхався їй перед очi, якийсь вмолодiлий i майже такий нахабний, як при iмператоровi.
- Я виконував велiння iмператора, ваша величнiсть.
- Тiльки велiння?
- Тiльки i завжди, ваша величнiсть.
- А в соборi? Журина, її смерть.
- Велiння iмператора. Ви не знаєте меж падiння цього чоловiка, ваша величнiсть. Все коло нього неминуче забруднюється, псується. Тiльки ви вбереглися вiд зiпсуття, зберегли свою чистiсть. Ви - свята.
Вiн упав на пiдлогу й поцiлував її черевики. Вiльтруд вирвалася з оточення двiрських дам, стала цiлувати край одягу Євпраксiї. Усе вмовкло, усi погляди звернутi на iмператрицю, всi ждали вiд неї або ж прощення цьому порубаному життям i вже, власне, тим нещасному чоловiковi, або її гнiвливої вiдмови, рiвнозначної жорстокостi. Витончене знущання. Замкнути тебе в почесному ув'язненнi, яке вiд своєї почесностi ув'язненням бути не перестає, обкласти, оточити з усiх бокiв, позбавити змоги бодай ступнути вiльно, без нагляду, самочинно, а тодi пiдсилати таку мерзенну душу, як цей барон, за прощенням. Так, нiби вiд її прощення або гнiву щось залежить. Карають i милують лиш тi, хто мае силу, владу, можливостi. Навiть прокляття мають вагу лиш тодi, коли ти маєш якусь вагу i твоїх проклять можуть лякатися. А що може вона? Безсилий гнiв викликає тiльки спiвчуття, а то й смiх. Милосердя? А що це таке, коли за ний нiчого не стоїть? Заубуша прийняли милостиво володарi Каносси, йому щедро видiлено баронство десь у Германiї, йому влаштовують бучне весiлля, розважаються, а тодi згадують, що є тут вона, iмператриця. Титул пустий, а тепер, виходить, ще й ганебно-обтяжливий.
Графиня Матiльда наблизилася до Євпраксiї так, нiби хотiла сказати їй щось потаємне, але сичливi її слова почули всi:
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть, ми з найсвятiшим папою завжди виявляємо милосердя, завжди...
З неї видавлювали те слово, якого вона нiколи б не кинула Заубушевi, не вiдстануть, не вiдчепляться, сьорбатиме повiтря маленька графиня з сатанинськими пасмугами смаги на личку, сичатиме, свистiтиме: "Ми з найсвятiшим папою..."
- Я прощаю вам, бароне, коли ви завинили не своєю волею,- холодно промовила iмператриця.
Прощений, прощений! Слово вимовлено._ _Та чи поможе тут слово?
Заубуш зiрвався з пiдлоги. Змолодiлий, вродливий, мало ие благородний у своєму покалiченнi. Вiльтруд горнулася до нього з радiсною одвертiстю. Вклоняючись, задкувала вiд Євпраксiї. Невже щасливi? Але як може глибоко нещасна жiнка робити когось щасливим? Чи_ _таким людям для щастя потрiбна лиш крихта, лиш слово, якась мiзерiя?
Чимось шлюб Заубуша i Вiльтруд нагадав їй одруження а iмператором. Та сама неоднаковiсть,_ _та сама прiрва рокiв, яку загатити нiчим не дано, та сама випадковiсть зустрiчi. Увечерi, зустрiвшись з графинею, хотiла сказати про це, але повела мову про свого нехiть далi вважатися жоною Генрiха, виконувати пустi обов'язки iмператрицi без iмперiї, взагалi носити цей обтяжливий i осоружний їй титул. Матiльда кинулась вмовляти Євпраксiю, нагадала їй, що повинна вiдiбрати в Генрiха все, що їй належать, почекати наслiдкiв своєї скарги на соборi в Констанцi, бо наслiдки повиннi бути, наслiдки прекраснi, щонайпрекраснiшi. Але Євпраксiя не вiдступалася вiд свого намiру, i графпня захотiла бути доброю:
- Ми з вами проситимемо найсвятiшого папу. Bin своєю милiстю i владою може скасувати шлюб. Але ваша скарга на соборi... Потрiбен час. I терпiння, ваша величнiсть, терпiння...
Євпраксiя гiрко зiтхнула.
- Ваша свiтлiсть, графиня, мабуть, пам'ятає, що афiняни колись вирiшили, аби мули, якi перевозили тягарi на спорудженнi храму, були випущенi на волю i могли ластися де захочуть. Людина iнодi може позаздрити цим мулам. Я б хотiла звiльнитися вiд свого титулу без будь-яких умов, без очiкувань наслiдкiв тої скарги соборовi. Повiрте, ваша свiтлiсть, що менi хочеться повернутися в рiдну землю. Я знаю, що германський iмператор колись був кинув вас з вашою високорiдною матiр'ю в темницю. Згадайте, чи не рвалася тодi ваша душа i з темницi, i з тої чужої землi? Згадайте - i ви зрозумiєте все.
- Ваша величнiсть, ваша величнiсть,прошепотiла Матiльда,- хiба ж я не розумiю вас? Але ж скарга, i собор, i найсвятiший папа...
Не було ради - доводилося ждати.
З собору повернулися, перш нiж папа прибув до Каносси. Абат Бодо був у захопленнi, яке йому навiть не личило. Єпископ Федiр, який зовсiм не знав латини i хiба що мiг там перекинутися з двома-трьома прелатами, що тямили по-грецьки, жував бороду, бурмотiв, що на соборi було "вельми i вельми...", воєвода Кирпа зневажливо махнув єдиною своєю рукою.
- Нi пес, нi видра, iмператрице. Обмовив тебе на соборi абат Бодо.
Сказав це при сповiднику i при єпископi Федорi, отож при свiдках, Євпраксiя стривожилася.
- Отче,- ввернулася до Бодо,- ви не сказали сутi. Про мою скаргу. Про наслiдки.
- Блаженнi,- завiв свою пiсню абат, але Євпраксiя зупинила його рiшуче й недвозначно:
- Воєвода сказав, нiби ви мовили на соборi слова негiднi. Чи то правда?
- Дочко_ _моя, звiдки цей чоловiк знає, що я мовив? Адже йому недоступне розумiння...
- Вважаєш мене iгнорантом у латинi,втрутився Кирпа,- та забув про шiсть лiт, проведених мною в Кведлiнбурзi. Що мовив ти на соборi про iмператрицю? Може, повториш?
- Дочко моя, там вимагали пояснень,трохи змiшався абат,- там конче вимагалися пояснення, i менi довелося їх дати, як ми й домовлялися з тобою.
- Якi ж пояснення?
- Вiн обмовив тебе, Євпраксiє,виступив наперед воєвода,- поганьбив тебе тяжко. Нiби всi роки з iмператором провела в блудi. Уста мої не вимовлять того. Бо знаю, що завжди була чиста i такою зосталася: хрест на цьому покласти можу.
Упав на колiна, поклав на себе хрест, дивний хрест - лiворукий. Абат Бодо не збентежився навiть цим.
- Дочко моя,- сказав спокiйно,- хiба ви не скаржилися про дiм розпусти, в який вас затягнув iмператор?
- Iмператор же. Йшлося тодi не про мене, а про iмператора, про мою Журину. I вдруге, коли iмператор наслав на мене нагих. Знову не про мене. Знаєте все, абате. Як же могли мено - в той бруд? I перед собором? Це - пояснення?
- Коли тiльки очi бачили, то вже,пробурмотiв абат, але Євпраксiя гнiвно показала йому на дверi.
- Я скаржитимуся на вас найсвятiшому папi. Тепер пiдлягає оскарженню i моя скарга до собору, i вашi негiднi дiї, абате. Ви розголосили таємницю сповiдi, та ще й неправдиво. Це грiх подвiйний.
- Ваша величнiсть, у вас замало свiдкiв для такого тяжкого...
- Важить не число свiдкiв. Iдiть. Сама пiдвела Кирпу з колiн. Єпископ Федiр злякано дивився на все.
- Чи гоже, дочко моя, так чинити? - поспитав.
- Нiхто не захистить моєї честi, коли не захищу її сама,- твердо вiдповiла Євпраксiя.- Сподiватимуся, єпископе, на вашу правдивiсть, коли повернетеся додому.
Вiдправила i єпископа. Зоставила в себе воєводу. Тепер могла нехтувати узвичаєннями Каносси, бо вже нiчого не сподiвалася вiд її володарiв. Купували все. Купили Заубуша, заплативши йому бiльше, нiж давав чи обiцяв iмператор, купили абата Бодо, який прикипiло тримався коло неї упродовж стiлькох рокiв, видно, вичiкуючи, хто запропонує бiльшу цiну. Купили навiть її цiною так Званої волi, щоб потiм зганьбити i її ганьбою донищити iмператора перед очима всiєї Європи. Що їм до її чистостi, її душi, болю i страждань її? Що їм до правди, до iстини? Вони пристосували iстину до своїх потреб, до своєї зажерливостi, невситимостi - ось i все. Вельфовi - уся Германiя. Матiльдi - уся Iталiя, папа, а через нього - цiлий свiт. На завадi - недогромлений ще iмператор. Звалити його остаточно поганьбленням. А починати це - поганьбленням iмператрицi, потоптанням її жiночої честi. Ось i скарга, ось i собор, ось i пророче передбачення абата Бодо про неминучiсть пояснень на соборi. Пояснення. Яке невинне слово i яким може стати злочинним...
- Ти так менi й досi нiчого не пояснила про Журину,- мовби вгадавши її сплутанi думки, сказав Кирпа.
- Вона вмерла.
- Ну так. Знаю про це. Але ось почув про щось там у iмператора. Про ганьбу. Про Журину. Не розберу.
- Я розповiм тобi все, Кирпо. Будеш моїм свiдком. Хоч один правдивий свiдок. Бо абат, якому на сповiдi вiдкривалася в усьому, потоптав правду.
Вона стала згадувати все те, до чого б нiколи не хотiла бiльше повертатися пам'яттю. Кирпа стояв поблiдлий, мовби напiвмертвий, зникла його веселiсть, не було зухвало-молодецької косоплечостi, усе зникло, усе в минулому, а що попереду?
- Не казав тобi, Євпраксiє, ким була менi Журина, та й вона, видно, не вiдкрилася, бо то наше. Тепер не знаю, що менi й робити. Поки не знав про Заубуша, то й нiчого, а взнав...
- Я простила Заубушевi все. Вiн одружився з Вiльтруд, яка була зi мною в найтяжчому... Треба бути милосердними...
- Хiба кажу - не треба? I я простив його, ще й не знаючи нiчого. Бо обидва ми з ним обрубанi. Не знаю, хто там його покалiчив, а мене половчанин рубнув раз по руцi, а тодi ще й по ребрах, аж прорубав там вiконечко, що й душу видно. А може, вона вже й витрусилася крiзь те вiконце, хiба ж зрозумiєш? I ти простила бароновi, i я простив, а тут вийде так, пiби душа моя витруситься в ту дiрку i опинюся перед Заубушем без душi й без милосердя, то як тодi? Хто порадить i хто порятув нас двох, калiк i недорiк? Може, знаєш, Євпраксiє?
Що вона могла знати?

- У дитинствi Журнна вселила в мене вiру про добрих чеберяйтакiв,сказала вона Кирпi.- Живуть у нашiй землi, нiхто їх не бачить, а присутнi повсюди. Доброта ж вiд них так i розпромiнюється.
- Чеберяйчики? - всмiхнувся воєвода.- Це тi, з великими бородами?
- Вони безбородi. Молодi вiчно.
- Де ж таке бачено - вiчно молодi? Вiчно молодими бувають тiльки дурнi. Ось навiть ти змiнилася. Бо вите не та маленька дiвчинка, яку вiз колись iз Києва до Саксонiї. Щодо того, що вiд чеберяйчикiв доброта розпромiнюється, то прожив бiльше за тебе, а не бачив, ї не тiльки тут, а й удома. Гризуться - так. Рiжуться, душать за горло бiдного чоловiка, хоч з нього вже все видушено. Князi їдять на золотi, бояри - з срiбного начиння, монахи з олов'яних мис, воїни з мiдних котеликiв, а простий люд - з дерев'яних ложок. Ось так i ведеться. А доброта? Як сказано? Роззявленiй пащi, карканню ворона, хрюканню веира, летючiй стрiлi, скрученiй у кiльце гадюцi, грi ведмедя - не вiр нiколи! Або ще кажуть: день хвали увечерi, меч - випробувавши, лiд, коли переїдеш по ньому, пиво - випивши. Скрiзь тяжко, а все ж удома лiпше. Поїдемо до Київа, Євпраксiе!
Ось так недбало, майже по-давньому весехо розправився воєвода з її чеберяйчиками, зате розбудив її приспану душу нагадуванням про те. що нiколи не забувається людиною,_ _хоч би де вона була i ким стала - нагадуванням про Київ, про рiдну землю i небо вад нею рiдне. Мовби заново зродилася в нiй та подорож, що вiдбула колись _з_ Києва до чужої Саксонiї. Бачила забуте, затаєне, заховане, навiть те, що тодi, здавалося, лишилося непомiченим, постало тепер перед нею у всiй виразностi, чiткостi й красi.
Земле рiдна! Лежиш ти без меж, незмiрима й незглибима, як цiлий свiт, багата, прекрасна, добра i єдина. Поля i сонце, лiси й рiки, люди й городи, звiр i бджола, ум i чеснiсть, щастя й спокiй - може, усе те є ще десь, може, його бiльше або менше, може, пишнiше, та нiде те може водо бути таке, як удома, бо там - неповторно-рiдне, бо тiльки те дас снагу серцевi, розкiш оковi, неспокiй розумовi. Голоси лунають звiдти незабутнi, навiтв коли належать тим, хто пiшов з життя, барви панують там лагiднi й несамовитi водночас, сили_ _там стiльки, що вдихаєш її навiть на чужинi, уже гинучи без надiї, у безвиходi, i можеш стрепенутися й довершити_ _те, чого вже не сподiвалися вiд тебе нi найтяжчi вороги, нi навiть найбiльшi друзi.
ЛIТОПИС ПАПСЬКИЙ
З Ордерiка-Вiталiя: "У той же час страшна посуха спалила траву на лугах. Вона винищила жнив'яне i овочi i тим створила жахливий голод. Iмператор Генрiх оголосив вiйну римськiй церквi i з божим попущенням упав пiд ударами численних неприятелiв, якi справедливо повстали проти нього. Папа Урбан скликав собор у Плаценщї, i на ньому займався утвердженням миру та iншими питаннями, корисними для_ _церкви.
У рiк од втiлення господнього 10&5, у середу, у 25 день квiтня мiсяця, багато хто бачив такий сильний рух мiж зорями, що ве будь вони свiтлими, сприйняти можна було їх за град. Дехто вважав, що всi тi зорi падали на сповнення слiв святого письма, де сказано: "I зорi впадуть з неба". Гiзельберт, єпископ з Лiзiо, старий знавець медицини, досвiдчений у багатьох науках, мав звичай здавна спостерiгати ночами течiю зiрок i, будучи вельми вмiлим в укладаннi гороскопiв, вiн умiв визначати їхнi констеляцiї. З великим неспокоєм спостерiгав вiн i згадане небесне чудо i покликав до себе сторожа, який залишався там, коли вже всi давно спали:
- Готьє-_ _сказав вiн йому,- чи ти бачиш отi чудеснi знаки?
_- _Бачу, але не розумiю їхнього значення.
_- _Я гадаю, вони пророкують переселения_ _народiв _з _одної держави в iншу. Багато хто вирушить, щоб_ _нiколи не вернутися, аж поки зорi зяов увiйдуть у те коло, з якого вони падають нинi, як то менi бачиться виразно. Iншi залишаться на мiсцi, святiм i високiм, як тi зорi, що в далi горять на твердi небеснiй.
...Фiлiп, король французiв, викрав Бертранду, анжуиську графиню, i, покинувши свою благородну жену, постидно одружився з порушницею шлюбного союзу. Попри докори прелатiв Францiї за свавiльне полишення свовї жони i за полишення Бертрандою мужа, вiн вiдмовився принести покаяння в содiяннi такого ненависного злочину i, пригноблений лiтами й хворощами, скорботно кiнчив життя, занурений у перелюбство.
У час правлiння Фiлiпа прибув до Францiї папа Урбан. Тодi Нормандiя i Францiя були обтяженi великою смертнiстю, яка спустошила безлiч домiв, а жорстокий голод довiв бiдування до крайнiх меж.
Того самого року, у мiсяцi листопадi, той самий папа скликав усiх єпископiв Францiї та Iспанiї i вiдкрив великий собор у Клермонтi, городi Оверна, який називався в давнину Арверном.
На соборi було видано багато постановлень з метою полiпшення звичаїв.
Присутнiх було 13 архiєпископiв i 225 єпископiв з силою абатiв та iнших осiб, яким вручено дбання про святi церкви..."
З хронiки Альберта Аахенського:
"У рiк од втiлення господнього 1095, четвертого iндикта, у сорок третiй рiк королiвства i тринадцятий iмперiї Генрiха IV як короля, Генрiха III як iмператора римлян i Августа, при папi Урбанi II, давнiше званому Одо (Odarus), у восьмий день березня Вальтер (по-французьки Готьє), званий Голяком, славетний лицар у супроводi великої лiчби пiших франкiв з Галлiї, маючи з собою всього вiсiм лицарiв, вступив, пiддавшись переконанням Петра Пустельника, в Угорщину i спрямував путь свою до Єрусалима. Государ Каломан, найхристияннiший король угрiв, довiдавшись про його мужнi намiри i їхню мету, зустрiв його прихильно i дав йому дозвiл пройти через свої землi".
У папських лiтописах - лиш невиразнi згадки про перемоги над iмператором, але всi перемоги - чужими руками. Також i руками Євпраксiї, яку вимусять виступити на соборi в П'яченцi, званiй хронiстами Плаценцiєю. Так, святiше. Противник надто могутнiй, проти нього потрiбнi засоби незвичнi, несподiванi, вiдомо ж бо: проти нової зброї нiколи немає надiйного захисту.
Короля французького чи там когось iпшого можна звалити за таку саму розпусту, що й iмператора, власними силами. Надто, що iмператора повержено остаточно з допомогою його власної жони, пiсля чого захiдний свiт мав неминуче визнати єдиним своїм володарем i проводирем не тiльки духовним, а й свiтським - папу. Духовне зливалося зi свiтським. Щоб утвердити це вперше здобуте папством, таке пожадане вiд вiкiв злиття, потрiбне_ _було_ _ще одне, але неодмiнно високе i несподiване зусилля. Десятки пап зготовлялися до цього, останнiм, хто найбiльше зробив, був Григорiй-Гiльдебранд, Урбановi досить було простягнути руку i кинути заклик.
Священна вiйна, хрестовий похiд проти невiрних, об'єднуються всi, знищуються межi держав i володiнь, усi свiтськi володарi вiднинi матимуть силу тiльки тодi, коли вiзьмуть з рук папи хрест i понесуть його на чолi своїх рицарiв i простого люду до святої землi, до Єрусалима, а над усiма ними стоятиме папа. Стоятиме, повелiватиме, слатиме на битву з невiрними новi й новi натовпи. Понад сто рокiв триватиме в Захiднiй Європi цей дикий шал. Вирушатимуть свiт за очi мститися за свої грiхи. Намагатимуться занести бруд свого життя за море, у чужi землi. Не перша спроба в дiях людства i тан сапо марна, як усi попереднi й наступнi. Самi королi й рицарi, ясна рiч, не наважилися б на таке божевiлля, хай навiть освячене самим папою. Простого люду несила погнати в далеку чужину нi силою, нi святощами. Та була ще бiднiсть, було зубожiння, був вiчний голод, згадками про який ряснiють хронiки, - i це дiяло найповнiше. Людина втiкає вiд нещасть, сподiваючись на порятунок. Що довша путь, то тривалiше заслiплення. Обiдраний до краю селянин не стане сподiватися на те, що здобуде щастя в сусiдньому селi, знаючи, яка там бiднiсть, зате охоче приєднається до натовпу войовникiв за вiру, бо йти треба далеко, у невiдомi землi, де обiцяно I здобич, i багатство, i щастя, i вiчну славу. Нi Матiльда Тосканська, нi й муж герцог Вельф, нi, скажiмо, багатий рiд Монтефiлекторi, що мали землi вiд Матiльди, не вирушали за море в хрестовий похiд за вiру. Мали йти туди всi отi знедоленi, упослiдженi носiї простих селянських прiзвищ Рiльярдi, Бенчiвеннi, Франкуччi, Убiцiннi, мали туди йти Мадалотто, Деотайоттi й Райнерi, бо в них вiдiбрано було i землю, й доми за те, що не мали змоги доставити через неврожай оливкової олiї на лампаду церкви святого Мартина. Вимушений був iти в хрестовий похiд селянин Уголiно Анджiорiнi, який пiд заклад своєї земельної дiлянки взяв позику в 12 солiдiв в Уго, пресвiтера монастиря святого Зенона в Пiстойї, обiцяючи виплатити позику пiсля повернення з походу зi здобиччю, на випадок же смертi пресвiтеровi дiставалася земля, а дружина й син Уголiно ставали його рабами.
Люди були такi бiднi, що не могли купити прозорого покривала, щоб закутати вмерлого. Тому їм, як найвища єпископська милiсть, дозволялося використовувати покривала а тканин гiрших сортiв. Продавали землю, усе майно, самих себе, як спокiйно записують хронiсти,pro necessitate famis - через необхiднiсть.
Необхiднiсть завжди жене людей не знати й куди. Володарям слiд лиш вмiло скористатися з цього i спрямувати тi людськi потоки в своїх цiлях. Папа Урбаи прикривав свої цiлi найвищими святощами. Приховувалася_ _за тим невситима жадоба влади, цей понурий звiр, що нiколи не- вдовольняється жертвами, хоч як багато їх буде i хоч якi тi жертви.
Одною з жертв мала стати нещасна Євпраксiя.
БЕЗ ЄПIТИМIЇ
Колись вiдкрився їй жах колiс. Невпинне, безжальне, вдерте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. Тодi малiй Євпраксiї здавалось, що така невблаганнiсть властива тiльки тим коовесам, якi везуть її з Киева до Саксонiї, уеi ж iншi мають крутитися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок i адетiв. Гiрке досвiдчення переконало її, як тяжко вона помилялася. Раз попавши у владу колiс, уже несила звiльнитися. Вони розростаються до велетепеькнх розмiрiв, цiлий свiт видається потворним колесом, небеснi сфери обертаються не пiд лагiднi звуки пiфагорейської музики, а в нелюдському скреготi загроз i кар дяя всього земного, усе суще закручене в неосяжно-велетенському колi буття, усе нерозривне, усе залежне, нiщо не може вивiльнитисея, випручатися, вирватися. Колесо фортуни, цей страхiтливий вияв неминучостi далi в земному людському свiтi, стало мiрою нещасть для Євпраксiї з тої самої митi, коли помiтила його невпинне обертання i коли збагнула, що вже нiколи з нього не випручається, не виломиться на волю.
Сумне коло життя. Невже це все, що дано людинi? Несхiдченнi випробування, загрози, кари, зло, несправедливiсть_._ Кажуть, що, очистившись вiд пристрастей,_ _людина видаляє себе зi свiту випадковостей i тодi_ _смiливо_ _пiдкоряється будь-якiй долi. Адже фортуна змiнює_ _лиш зовнiшнi обставини життя, сутностi людини вона не зачiпає, колесо дволикої слiпої богинi крутиться мовби само по собi, а ти однаково лишаєшся незмiнним у своїй людськiй особистостi, i не може воно злого зробити добрим, скупого щедрим, жорстокого милостивим. Тому на- берися терпiння й спокою, пiднiмися над випробуваннями_,_ намагайся побачити в тiй самiй митi i згубу, i щастя, бодай краєм душi доторкнися до вiчностi - це дасть тобi змогу вирватися з рухомого сплетiння випадковостi часового ладу, бо час безкiнечний, але не вiчний, адже мав вiй мануле, теперiшнє i майбутнє, вiчнiсть же охоплює всю повноту необмеженого життя i володiє нею, їй не бракує нiчого в майбутньому, вона не витiкає в минуле, власна її природа - завжди бути сучасним i вмiщати в собi iстинну безкiнечнiсть плину часу. Ще Августин зак- ликав до байдужої покiрливостi, бо, мовляв, згiдно з розумним порядком правосуддя кара й випробування в бла- го, людина не може жити згiдно з своїми устремлiннями, а тому повинна стати слiпим знаряддям в руках божес- тва. Виходило, нiби збайдужiння вело до волi, насправдi ж порiвнювалося смертi.
Євпраксiя не могла спокiйно стежити за безжальним рухом колеса життя, за його розростанням, невпинним побiльшениям, десять рокiв жила в цьому суцiльному жаховi, кiнця не бачила, кiнця нiхто не обiцяв, треба_ _було битися самiй, своїми власними силами, стверджуватися й утверджуватися власною сутнiстю, пiднести свою чистiсть i або пiднестися самiй, або загинути. Вона ще не знала, що то вершина, останнiй порив її недовгого, багатостраждаль- ного життя. Билася, борсалася, рвалася, мов риба_ _в_ _сiтях_, _як птиця в перевiсах, иЙя лань у шорстких руках._ _Так в остааньому сплеску високо здiймається хвиля, перш нiж розбитися на бризки, так яскраво спалахує вогонь_ _перед тим, як згаснути.
Вона не хотiла нi розбризнутися, нi згаснути. Жити! Хiба ж для того стiльки витерпiла, щоб тепер впокоритися й ждати кiнця? Двадцять три роки, повна сил, вродлива, жадiбна до краси й добра - i стiльки страждань, який жах позаду! Розтоптано життя, усе понищено, убито всi замiри, вiдiбрано вiру в усе святе й благородне, високi пристрастi поганьблено, нiчого не лишилося, але треба жити, треба вiрити в людину, пiднести людське в собi, пiд- нятися над цим свiтом, показати йому: є ще святощi, є на- дiї, є найвищий обов'язок людини - прагнення до щастя!
Колись думала: "Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт". Тепер вимушена була звузити межi цiлого свiту власною особою. Вирватися звiдси, не бути залежною, покинути цих людей - iмператорiв, пап, герцогiв, графинь, баронiв. Вони закрученi в жорстокому колобiгу життя навiки, приреченi зостатися в невблаганнiй залежностi одне вiд одного, вони потрiбнi одне одному, як вовк i сарна, вода i полум'я, земна твердь i небеснi емпiреї. Що iм